Пошук по сайту


Тема 11. Розвиток держави та права Франції в новий час - 1. Предмет, метод, система історії держави І права зарубіжних...

1. Предмет, метод, система історії держави І права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук

Сторінка6/10
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 11. Розвиток держави та права Франції в новий час.

Кодекс Наполеона
Державно-правовий розвиток Франції у XIX ст. У1801 p. Наполеон підписав угоду з Папою Римським Пієм VII, на підставі якої католицька церква Франції повернула собі офіційну позицію за умови суворого державного підпорядкування і дотримання принципу свободи віросповідан­ня. Протягом 1802–1803 pp. наполеонівська армія прове­ла низку переможних операцій проти своїх сусідів, внаслі­док чого збільшилася територія держави і була встановле­на воєнно-політична гегемонія Франції в Європі. Розпочалася доба наполеонівських воєн (1803–1815 pp.). Продемонструвавши переваги сильного уряду і створив­ши сприятливі умови для буржуазного розвитку Франції, Бонапарт підготував політичний ґрунт для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 р. у результаті плебісциту Наполеон був проголошений довічним консу­лом, а у 1804 р. йому присвоюється титул імператора. Оче­видці розповідають, що під час церемонії в Парижі Бона­парт демонстративно вихопив корону з рук Папи Римсько­го і самостійно увінчав нею власну голову. Розпочався період Першої імперії, який тривав до 1814 р.

Перемога над австрійськими військами у 1805 р. при­звела до повного панування Франції в Європі та ліквідації Священної Римської імперії германської нації. Воєнні дії 1806 р. принесли Наполеону низку перемог над Пруссією та російськими військами і долучили до імперії польські землі, якими володіли Пруссія та Росія. На завойованих землях були створені маріонеткові уряди, які очолювали найближчі родичі імператора.

Політика Наполеона в перші роки його правління кори­стувалася неабиякою підтримкою населення – від вели­кої буржуазії до бідноти. Далися взнаки пожвавлення в економіці, зростання добробуту більшості громадян, а служба в армії була не лише престижною, але й давала мож­ливість швидко збагатитися. Сам імператор вбачався рятів­ником вітчизни, переможні війни гуртували націю, ви­кликали національне піднесення і почуття гордості за свою країну. У той же час безперервні, понад 20 років, війни по­чали виснажувати людські і матеріальні ресурси, а набори в армію вже викликали незадоволення. Стало зрозумілим, що економічно підпорядкувати собі усю Європу неможли­во, для буржуазії війни на теренах Європи почали втрача­ти сенс. Російська воєнна кампанія 1812 р. стала початком кінця імперії.

Після поразки у війні з Росією і вступу союзників до Парижу в 1814 р. Наполеон І був арештований і засланий на о. Ельба, який одержав у своє володіння. Династія Бур­бонів була реставрована. На престол вступив брат страче­ного короля – Людовик XVIII.

У тому самому, 1814 р., у новій Конституції, названій Хартією 1814 p., Франція проголошувалася конститу­ційною монархією, що отримала назву легітимної (закон­ної). Наступного року Наполеону вдалося втекти з острова і за підтримки армії вступити до Парижу, де він протри­мався при владі рівно 100 днів. Після цього його було усу­нуто від влади остаточно і заслано на о. Св. Єлени. Бурбони повернулися до столиці.

Відповідно до конституційної Хартії 1814р. особа коро­ля проголошувалася священною. Йому вручалася вся по­внота виконавчої влади. Разом з тим, він мав значні права і у законодавчій владі (право видання указів поза парламен­том, право остаточного підпису законопроектів тощо).

Законодавча влада належала двопалатному парламенту: нижня – палата депутатів, верхня – палата перів. Ниж­ня палата обиралася, а верхня – призначалася королем. До того ж, він мав право призначати перів довічно чи навіть спадкове. Виборче право обмежувалося всілякими ценза­ми, в результаті чого лише незначна частина населення Франції мала такі права.

Наприкінці 20-х років XIX ст. внутрішньополітична си­туація в державі знову загострюється. Вона була виклика­на, насамперед, спробою короля Карла X ліквідувати конституційний режим та відновити монархію. З 27 по ЗО липня 1830 р. у Франції відбулася липнева революція, в ре­зультаті якої монархія Карла X була повалена, сам король втік за межі держави. Була створена конституційна мо­нархія, головну роль в якій відігравала фінансова аристок­ратія. Політичний режим липневої монархії був закріпле­ний Хартією 1830 p., котра багато в чому нагадувала Хар- тію 1814 р. Були лише розширені права парламенту, а та­кож знижені майновий та віковий цензи у виборчому праві.

У лютому 1848 р. у Франції знову спалахнула револю­ція. Король Луї Філіпп був вимушений відректися від пре­столу, і країна була проголошена республікою. Розпочала­ся доба Другої республіки (1848–1852 pp.).

У листопаді 1848 р. приймається нова Конституція, відповідно до якої найвищим органом влади стають одно­палатні Законодавчі збори з терміном повноваження три роки. Виконавча влада належала президенту, який обирав­ся на чотири роки без права переобрання на новий термін. Оригінальною політичною структурою стала Державна рада з дорадчими та контрольними повноваженнями. За­проваджувалося загальне (для чоловіків) виборче право. Першим президентом Франції став Луї Наполеон Бонапарт (родич Наполеона І).

У грудні 1851 р. Луї Наполеон, спираючись на воєнщину, розпустив Законодавчі збори, грубо порушивши Кон­ституцію. В країні встановився відкритий терор. У наступ­ному році була прийнята чергова Конституція, відповідно до якої вся повнота влади зосереджувалася в руках прези­дента, котрий обирався на 10 років. А в листопаді 1852 р. спеціально виданим законом Луї Наполеон Бонапарт був проголошений «імператором французів» під ім'ям Наполеона Ш. Розпочався період Другої імперії (1852–1870 рр.).
Питання для самоконтролю
1. На який час припадає існування Першої імперії у Франції?

2. Чому, на Вашу думку, відбулася криза і падіння імперії Наполеона Бонапарта?

3. Охарактеризуйте державний механізм Другої республіки.
Питання для самостійного вивчення
1. У чому суть якобінської диктатури? Який її механізм?

2. У чому полягав карально-репресивний характер декрету «Про ворогів народу»?

3. Назвіть передумови приходу до влади Наполеона І.

4. У чому суть режиму консульства?

5. Державний механізм та законодавство Паризької Комуни.

6. Чим відрізнялася Конституція Франції 1875 р. від інших конституцій держави?

Тема 12. Розвиток держави та права Німеччини в Новий час.

Конституція 1871 р.
Успішна війна проти Франції у 1870–1871 pp. позбави­ла південно-німецькі держави свободи вибору, і вони зму­шені були заявити про свою згоду увійти до складу єдиної Німецької імперії. З 1 січня 1871 р. Німеччина стала на­зиватися імперією, а 16 квітня цього самого року рейхстаг затвердив Конституцію.

Відповідно до Конституції до складу держави входили 22 монархії і кілька вільних міст. Вони наділялися певною незалежністю, але про рівноправність всіх її суб'єктів не було й мови. За формою державного устрою держава стала федерацією, а столицею її – адміністративно-політичний центр Пруссії Берлін.

Німецька федерація мала свої особливості, які відрізня­ли її від подібних форм: по-перше, суб'єкти федерації на­ділялися значно ширшими повноваженнями, ніж це мало місце у США чи Швейцарії; по-друге, між членами феде­рації існувала велика нерівність; по-третє, у союзній раді делегати окремих держав були представниками не парламентів, а урядів і діяли за їх вказівками; нарешті, у Німеч­чині не було особливої загальноімперської адміністрації, тому виконання законів покладалося на владні структури держав – членів імперії.

За формою правління Німеччина стала конституційною монархією, главою якої оголошувався король Пруссії. Йому присвоювався титул імператора. Він очолював збройні сили держави, призначав усіх імперських чинов­ників, зокрема і канцлера – главу уряду. Імператор також призначав делегатів у верхню палату парламенту (союзну раду) і міг безпосередньо управляти міністрами. Повнова­ження імператора були настільки широкими, що перетво­рювали його владу на таку, яка стояла над усім державним механізмом. Конституція наділяла його виключними пра­вами в галузі зовнішніх зносин. Він виступав представни­ком імперії в усіх міжнародних справах, оголошував війну та укладав мир. Для оголошення війни конституція вима­гала згоди союзної ради. Однак це положення практично усувалося застереженням, що така згода була необхідна у випадку, коли буде здійснено напад не на територію союзу чи його прибережжя (ст. 11).

У Конституції не було ясно вирішене питання про роз­межування законодавчої і виконавчої влади. Фактично конституювався режим, при якому уряд на чолі з імпера­тором мав перевагу над парламентом. Хоч законодавча вла­да і передавалася парламенту, імператор міг контролюва­ти союзну раду і рейхстаг. Тільки йому належало право скликати, відкривати, закривати засідання парламенту. Головування в союзній раді передавалося імперському канцлеру, який призначався і звільнявся імператором. Роз­роблені союзною радою законопроекти вносились на роз­гляд рейхстагу від імені імператора. Він же обнародував закони, а також здійснював нагляд за їх виконанням. Крім того, імператор отримав право видавати розпорядження і укази, скріплені підписом канцлера, який ніс відпові­дальність за їх виконання.

Щодо виконавчої влади, то вона повністю знаходилася в руках глави держави. Імператор призначав главу уряду – канцлера і міністрів (статс-секретарів). Такі прерогативи імператора дають підстави твердити про юридичне необме­жений характер його влади.

Конституція надавала імператору і союзній раді право «забезпечувати єдність» Німецької держави: У випадку порушення будь-якою країною своїх союзницьких обо­в'язків до неї могла бути застосована сила. «Коли члени союзу, – говориться у ст. 19, – не дотримуються своїх кон­ституційних союзних обов'язків, вони можуть бути приму­шені до їх виконання шляхом екзекуції. Розпорядження по цій екзекуції віддається союзною радою і приводиться до виконання імператором».

Виборна палата парламенту – рейхстаг – створювала­ся як ширма для прикриття влади імператора і надання Німеччині рис демократичної держави з представницьки­ми органами. Стаття 4 Конституції наділяла союзну раду і рейхстаг правом видавати закони з різних питань держав­ного життя, зокрема, встановлення розміру податків і мит­них зборів; визначення чисельності армії і флоту; прийнят­тя постанов про свободу друку та спілок тощо. Важливим доповненням до ст. 4 став прийнятий у 1873 р. пункт про включення у компетенцію парламенту «загального законо­давства з цивільного, кримінального права і судочинства». Рейхстаг складався із депутатів, що обиралися населен­ням на основі рівних і загальних виборів при таємному го­лосуванні. Термін повноваження депутатів спочатку ви­значався трьома роками, аз 1887р. вони обиралися на п'ять років. Від кожного із 397 округів обирався один депутат. Округ за тих часів нараховував приблизно 100 тис. жителів. Дуже швидко, з різних причин, рівність виборчих округів різко змінилася, однак уряд відмовився переглядати їх склад, остерігаючись збільшення числа депутатів від міського населення. Депутати рейхстагу не одержували грошової винагороди за свою роботу.

Юридичне рейхстаг володів правом законодавчої ініціа­тиви, а фактично цим правом майже не користувався. Він був більше зайнятий обговоренням і прийняттям урядових законопроектів. Конституція дозволяла у формі депутат­ських запитів критикувати уряд, однак результати такої критики були мізерні. Уряд як відповідальний перед пар­ламентом залишався при владі, а непокірний рейхстаг, як правило, зазнавав розпуску.

Союзна рада як верхня палата парламенту посідала ва­гоміше Місце, примушуючи рахуватися з собою імперато­ра та уряд. Вона складалася з представників урядів окре­мих держав і вільних міст. Показово, що із 58 голосів у ній Пруссії належало 17, Баварії – шість, Саксонії – чотири. Карликові держави мали по одному голосу. Союзна рада видавала постанови, що стосувалися діяльності адмініст­рації і доповнювали закони. Вона призначала деяких імперських чиновників, давала згоду на розпуск рейхста­гу, оголошувала війну і виносила постанови про застосу­вання екзекуцій проти тих суб'єктів імперії, які не вико­нували своїх конституційних обов'язків.

Союзна рада володіла також судовими функціями. Вона вирішувала всі спори, що виникали між державами, які входили до імперії, з однієї сторони, та імперським урядом, з іншої. Палата була найвищою апеляційною інстанцією у тому випадку, коли суд відмовляв кому-небудь у захисті його інтересів або коли спір між суб'єктами федерації за­ходив у глухий кут. Вона могла давати тлумачення консти­туційних законів. Усі засідання ради були закритими.

Таким чином, поряд з імператором союзна рада дозво­ляла прусському юнкерству утримувати політичну владу в своїх руках і справляти вирішальний вплив на внутріш­ню та зовнішню політику Німецької імперії.

Імперський уряд був представлений однією особою – канцлером. Кабінету міністрів не існувало, а окремі міністри були фактично заступниками канцлера по своє­му відомству.

Реакційна за своїм змістом і антидемократична за спря­муванням Конституція 1871р. водночас відзначалася юри­дичними суперечностями, а то і просто неузгодженістю по­ложень. Наприклад, «президент» імперії був пов'язаний контрасигнатурою з канцлером, якого він особисто призна­чав і звільняв. Противагою владі імператора була союзна рада парламенту, але, як прусський король, він міг у на­казному порядку зобов'язати прусських депутатів діяти за його вказівкою.

У цілому Конституція стала відображенням компромі­су і міцного союзу, який склався між феодально-юнкерсь­кими землевласниками і торговельно-промисловою буржу­азією.
Питання для самоконтролю
1. Яка з німецьких держав відігравала провідну роль у Німецькому союзі?

2. Що собою являв митний союз німецьких держав?

3. Які положення містив договір про створення Північно-німецького союзу?
Питання для самостійного вивчення
1. Який вплив на суспільно-політичне життя німецьких держав справила Французька буржуазна революція?

2. Яку роль у формуванні єдиної Німецької держави відіграв Німецький союз 1814 p.?

3. Які особливості були притаманні Німецькій імперії як федеративній державі?

4. Розкрийте зміст кожної книги Цивільного уложення Німеччини.

5. Зазначте основні риси Кримінального уложення 1870 р.

Тема 13. Розвиток держави та права Японії в Новий час.

Реформи Міцухіто
У 1867– 1868 р. сьогун був скинутий, головою країни став імператор Міцухіто. Період його царювання називався "Мейдзі", що в приблизному перекладі означає "освічена монархія", і революція теж одержала назву революції Мійдзі.

Після збройного перевороту були проведені буржуазні реформи:

Самурайське військо було замінено регулярною армією, яка комплектувалася на основі загальної військової повинності. Офіцерський корпус цієї армії складався із самураїв, традиційних військових, але офіцерами могла стати, звичайно, тільки частина самураїв. Рисові пайки самураям були замінені пенсіями, а в 1873 р. була проведена капіталізація пенсій, б.т. виплата пенсій була припинена, а замість них одноразово видані великі суми грошей. Малося на увазі, що ці гроші, будучи використані як капітал, дадуть власникам прибуток н розмірі колишніх пенсій.

Частина отриманих грошей самураї використовували для покупки землі на пільгових умовах (їм з державного фонду в цей час продавали землю за півціни). Вони вкладали отримані капітали в "національні банки", що стали рости, як гриби, після революції. У 1880 р. 76% капіталу цих банків належало самураям.

Але найбільш численний нижчий шар самураїв при цьому втратив джерело доходів: отримані як компенсацію суми грошей були занадто малі, щоб їхній можна було використовувати як капітал.

Аграрна реформа 1872–1873 р. ліквідувала державну власність на землю. Власниками землі були тепер селяни, але в тих випадках, коли земля за борги селян перейшла до нових поміщиків (дзинуси), вони і ставали тепер власниками землі, а селяни залишалися їхніми орендарями. Таким чином, поміщики з "незаконних" сталі законними власниками третини орних земель у Японії.

При нових порядках селяни повинні були платити податок державі не рисом, а грішми. Це збільшило їхню залежність від лихварів, тому що товарно-грошові відносини в японському селі були ще слабко розвиті. Щоб одержати гроші для сплати податку, треба було продати рис – тому ж лихвареві, що був і скупником, а щоб заплатити податок вчасно, приходилося брати гроші в борг. Тому процес лихварського поневолювання і збезземелювання селян прискорився. До початку першої світової війни у власність поміщиків перейшло вже 45% землі, а 70% селян стали орендарями і напіворендарями.

Висока орендна плата (біля половини врожаю) перешкоджала утворенню великих капіталістичних господарств: здавати землю в оренду було вигідніше, ніж вкладати капітал і вести своє господарство. Тому дзинуси як і раніше жили за рахунок орендної плати.

Реформа промисловості. Початком промислового перевороту й індустріалізації Японії варто вважати 70-і рр. XIX в., коли силами держави створюється фабрично-заводська промисловість.

Перші десятиліття після революції приватні капітали в промисловість не вкладалися. Це порозумівається тим, що процес первісного нагромадження в Японії не закінчився, капіталів не вистачав, тому позичковий відсоток був у кілька разів вище, ніж у розвитих капіталістичних країнах, використовувати капітал у сфері кредиту було достатнє вигідно. Тому державі довелося самому зайнятися будівництвом заводів на засоби скарбниці. Воно запрошує європейських інженерів, виписує європейську техніку і будує "зразкові" підприємства. "Зразкові" – тому, що вони повинні були служити зразком для приватних підприємців.

Поступово складаються умови для приватного підприємництва, і в 80-х рр. державні підприємства передаються в приватні руки. Оскільки вони передаються на дуже пільгових умовах, те їхніми власниками стають люди, що мають гарні зв'язки в урядових колах.

У наступному для соціальної структури Японії було характерним тісне переплетення економічних і політичних інтересів монополістів, великих землевласників і професійної воєнщини. Такий союз пере­слідував дві мети: а) досягнення стабільності всередині країни; б) завоювання зовнішніх ринків для японської про­мисловості. Саме на реалізацію цих цілей була спрямова­на організація тоталітарного державного устрою, який мав свої особливості.

Якщо в інших фашистських державах тоталітарний ре­жим посилювався за наростаючою, досягнувши свого апо­гею в роки Другої світової війни, то в Японії можна виді­лити два етапи його становлення.

Перший охоплює добу від початку непослідовних лібе­ральних реформ середини 20-х років і до військового пут­чу 1932 р. Він складався з ліберальної і реакційної сторо­ни. Ліберальна сторона реформацій включала в себе, на­самперед, запровадження в 1925 р. загального виборчого права для чоловіків. Однак водночас виборчих прав позбав­лялися військовослужбовці, студенти, особи без однорічно­го цензу осілості, ті, хто одержував субсидії, глави знат­них сімей (щоб не змішувалися з іншими громадянами). У судочинстві запроваджувався суд присяжних засідателів.

Реакційною стороною перебудови соціально-політичної структури було прийняття низки законів («Про охорону громадського спокою» – 1925р.; «Про загальну мобіліза­цію нації» – 1938 p.), якими заборонялися всі «ліві» організації. За участь у заборонених політичних організа­ціях передбачалися каторжні роботи. Страйки оголошува­лися злочинами. Трудові конфлікти вирішувала арбітраж­на секція «особливої поліції». Парламент став відігравати нікчемну роль. Нижня його палата (палата представників) збиралася на сесії не більше як три місяці на рік, інші де­в'ять місяців державою правив уряд. За допомоги імпера­торського указу уряд міг розпустити палату парламенту. Реакційною стороною політичного життя було також ство­рення незаконних бойових організацій на кшталт «моло­дого офіцерства».

Другий етап розпочинається військовим заколотом «моло­дого офіцерства» у 1932 р. Подібно до того, як повівся в такій ситуації уряд Італії під час походу чорносорочечників на Рим у 1922 р., так само правлячі кола Японії поспішили віддати ключові посади в уряді військовим. Невдовзі після цього роз­починається агресія Японії проти Китаю, а в 1936 р. Японія та Німеччина укладають антикомінтернівський пакт.

З початком Другої світової війни в Японії формується так звана «нова політична структура», суть якої полягала в тому, що:

– всі партії саморозпускалися, а їхні лідери об'єднува­лися в «Асоціацію допомоги трону» – державну організа­цію, що фінансувалася урядом і підпорядковувалася йому;

– представниками «Асоціації» на місцях були сусідські общини, котрі об'єднували 10–12 сімей. Декілька общин складали «асоціацію вулиці», «асоціацію селища» та ін.

– На виробництві утворювалися «Товариства служін­ню батьківщині».

Всі ланки «нової політичної структури» були просякнуті тотальним наглядом, суворою цензурою та шовіністичною пропагандою. Крім того, створювалася «нова економічна структура», яка об'єднувала асоціації промисловців і фінансистів, і якій надавалися адміністративні повнова­ження.

Отже, японський фашизм, маючи низку близьких ознак зі спорідненими йому режимами в Європі, характеризував­ся деякими відмінностями:

а) в Німеччині та Італії існували відповідні фашистські партії з чіткою структурою, тоталітаристськими ознаками і залізною дисципліною. В Японії цього не спостерігалося;

б) в інших тоталітарних державах фашистські партії контролювали армію. В Японії сама армія відігравала роль головної керівної політичної сили;

в) подібно до Італії, в Японії фашизм не ліквідував мо­нархію. Однак якщо в Італії король перетворився на «ве­сільного генерала», то в Японії, навпаки, імператор поси­лив свій вплив і розширив повноваження.

Японський фашизм проявився у специфічній формі військово-монархічної диктатури.

Післявоєнний розвиток Японії. Поразка Японії у Другій світовій війні була для країни рівнозначною буржуазно-де­мократичній революції, яка призвела до утвердження режи­му парламентської демократії. Згідно з першими післяво­єнними перетвореннями, були розпущені японська армія, ультранаціоналістичні та фашистські організації, скасовані репресивні закони, обмежені демократичні свободи.

Важливою демократичною акцією цього періоду стало прийняття нової Конституції 1946 p., яка набрала чинності у 1947 р. Конституція формально була прийнята парламен­том і затверджена Таємною радою як змінена стара Консти­туція 1889 р. Але насправді це була принципово нова Кон­ституція, яка вперше в історії конституційного розвитку країни була побудована на засадах буржуазної демократії.

Конституція встановлювала замість напівабсолютистської фактично парламентську монархію. При цьому парла­ментові відводилася роль найвищого органу державної вла­ди і єдиного законодавчого органу країни. Відповідно до цього були ліквідовані органи, котрі раніше стояли над парламентом: Таємна рада, міністерство імператорського двору тощо.

Японський парламент являє собою двопалатний орган, де в чому подібний до конгресу СІЛА. Нижня палата – па­лата представників (491 особа) мала термін повноваження чотири роки; верхня – палата радників (252 особи), не мала терміну повноважень, але кожних три роки відбувалася ротація половини її складу.

Обидві палати створювалися на основі прямих і загаль­них виборів. Встановлювався відносно високий віковий ценз: 20 років для активного виборчого права і 25 років (для кандидатів до нижньої палати) та ЗО років (для кандидатів до верхньої палати). Мав місце ценз осілості та вимога до кандидата в депутати щодо внесення ним грошового зак­ладу, який надходив до казни, якщо за претендента на де­путатське крісло проголосує менше 5% виборців. Система виборів була мажоритарною.

У Конституції знайшов відображення вплив англійсько­го державного права, зокрема система «парламентських кабінетів». Главою кабінету міністрів як найвищого орга­ну виконавчої влади стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Прем'єр-міністр призначає ка­бінет міністрів (18 осіб), який несе відповідальність перед парламентом і у випадку імпічменту повинен піти у відстав­ку. Правда, прем'єр може скористатися альтернативним заходом – у 10-денний термін після оголошення недовіри розпустити палату представників і призначити нові вибо­ри. Це право глави кабінету міністрів є досить ефективним стримуючим чинником для парламенту. Більше того, че­рез порядок формування уряду (нагадаємо: його формує сам прем'єр) його відповідальність перед парламентом є чис­тою формальністю, оскільки партійна дисципліна зобов'я­зує депутатів підпорядковуватися прем'єр-міністрові як своєму лідерові».

Відповідна стаття Конституції (ст. 66) закріпила прин­цип цивільного уряду, відповідно до якого жоден із членів кабінету міністрів не може бути військовим.

Зберігалася спадкова імператорська влада. Щоправда, імператор мав публічно зректися свого «божественного по­ходження» 1. Незважаючи на те, що ст. 4 відмовляла імпе­ратору у праві здійснювати державну владу, за ним закрі­плювалася низка конституційних повноважень: за подан­ням парламенту призначати прем'єр-міністра; за поданням прем'єра призначати верховного суддю; промульгувати по­правки до Конституції; скликати парламентські сесії; роз­пускати нижню палату; підтверджувати призначення та відставку посадових осіб тощо. Звичайно, ці повноважен­ня мають здебільшого формальний характер, оскільки го­ловною ланкою державної машини є уряд та його прем'єр.

В японській Конституції спостерігається модифікова­ний варіант американської системи «стримувань і проти­ваг» гілок влади. Це з особливою ясністю проглядається у закріпленні незалежності суддів (ст. 76) та в процедурі імпічменту, яку можна застосувати щодо суддів, а також у повноваженнях суду вирішувати питання про конституційність актів парламенту чи указів виконавчої влади.

Принципово новим явищем у практиці світового консти­туціоналізму є введення до Конституції декларації (ст. 9) про відмову від війни, а також від погрози застосування або самого факту застосування збройної сили у вирішенні міжнародних питань.

Конституція вперше в японській історії закріпила авто­номію місцевих органів управління. Губернатори префек­тур, мери міст, сільські старости обиралися раз на чотири роки на основі загального виборчого права.

У післявоєнні роки на японській території розташовува­лись американські окупаційні війська. У 1951 р. між Японією та США було підписано Сан-Франциський мирний до­говір та «договір безпеки». На їх основі були формально ска­совані всі обмеження національного суверенітету Японії, зокрема право окупаційних властей санкціонувати прийняті японським парламентом закони і державний бюджет. Разом з тим, США одержали право розташовувати в Японії свої військові бази, а також використовувати свої збройні сили для придушення заворушень і безладу в країні.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Закон України «Про судоустрій І статус суддів»
Семінар Поняття, предмет І метод господарського процесуального права. Система судів

Програма для підготовки та складання кандидатського іспиту зі спеціальності...
Е. О. Дідоренка, кандидат юридичних наук, доцент; Бондар В. С., начальник ад’юнктури лдувс ім. Е. О. Дідоренка, кандидат юридичних...

План Вступ Поняття нотаріального процесуального права та його місце...
Поняття нотаріального процесуального права та його місце в системі права України. Нотаріальний процес І його стадії

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
У статті досліджено досвід зарубіжних країн щодо забезпечення інноваційного розвитку держави. Проаналізовано методи та інструменти...

Програма для підготовки та складання кандидатського іспиту зі спеціальності
Данилевський А. О. – заступник начальника кафедри кримінального права, кандидат юридичних наук

Програма для підготовки та складання вступного іспиту в ад’юнктуру...
Несвіт Є. О., доцент кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності лдувс ім. Е. О. Дідоренка, кандидат юридичних...

Банківське право україни
Рецензенти: В. Ф. Погорічко, докт юрнд наук, проф., член-кор. Апрн україни (Інститут держави І права нан україни ім. В. М. Корецького);...

«Цивільне право України»
Цивільне право – це система правових норм, які регулюють майнові відносини щодо володіння, користування І розпорядження матеріальними...

Методичні рекомендації до навчальної дисципліни «основи цивільного права країн єс»
Методичні рекомендації до навчальної дисципліни «Основи циві- льного права країн єс» для студентів за напрямом підготовки

1. Предмет, система та джерела конституційно процесуального права України
Бисага Ю. М., Гомонай В. В., Чечерський В. І. Конституційно-процесуальне право України. Ужгород : Ліра, 2008



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка