Пошук по сайту


1.6. Держави, які існували на території сучасної України - України О. В. Негодченко

України О. В. Негодченко

Сторінка7/72
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   72

1.6. Держави, які існували на території сучасної України



Звернімося до нашої історії: протягом майже 850 років наш народ мав власну державність. Існують наукові згадки і про більш ранні державно-племінні об'єднання на терені сучасної України.

Початок виникнення державності на території України був закладений давніми грецькими містами-поліса-ми: Ольвією, Тірою, Пантікапеєм, Херсонесом, Фанагорією та ін. Частина з них на початку V ст. до н. є. об'єднались у могутнє Боспорське царство, у якому протягом майже тисячоліття проживали не лише греки-переселенці, а й пращури слов'ян.

Перший, ранньофеодальний період нашої державності започаткували східнослов'янські племена, які у VI—VII ст. заклали фундамент нової держави, створивши спочатку племінні союзи, а згодом — союз союзів племен під назвою "Русь" (VIII ст.). У наступному столітті на їх основі створюється ще потужніше державне об'єднання — Руська земля з центром у Києві. Певний вплив на державотворчі процеси здійснювали варяги, угри, печеніги, половці, хозари та інші народи. Цей період історії східних слов'ян можна назвати періодом формування суспільних структур, виникнення на основі "військової демократії" політичних інститутів феодальної держави, формування елементів феодального права. Наступний етап історичного розвитку пов'язаний із формуванням в Середньому Подніпров'ї Київського князівства, яке згодом стало політичним осередком величезної імперії — Руської держави (Київської Русі). Це була одна з найсильніших і найцивілізованіших країн світу, численний конгломерат племен і народів. Київська Русь об'єднувала пращурів українців (древляни, поляни, сіверяни, уличі, тиверці, волиняни та ін.), білорусів та росіян (дреговичі, радимичі, полочани, кривичі, словени, в'ятичі та ін.). Родоплемінні державні утворення згодом перетворились на територіальні організації — землі. У період свого найбільшого розквіту (друга половина XI — перша половина XII ст.) територія Руської держави простягалася від Чорного моря до Фінської затоки, від Закарпаття до середньої течії Волги. З середини XII ст. Київська Русь вступила в період розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями. У наступному столітті влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розквіту імперії завершується. Могутня країна перетворюється в "державу держав" з певними відносинами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являється понад півтора десятка суверенних держав-князівств, в тому числі шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.

Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава — велике державно-політичне утворення. До завоювання Галичини й Волині Володимиром Великим ці землі населяли пращури українців — слов'янські племена дулібів, бужан, волинян, тиверців і білих хорватів. З ослабленням Давньоруської держави в першій половині XII ст. тут виникає два могутніх князівства, які у 1199 р. оформились у Галицько-Волинську державу, де протягом 1119-1340 pp. правила династія Романовичів. Напередодні татаро-монгольської навали у 1239 р. до її складу відійшло Подніпров'я на чолі з Києвом. Зовнішня експансія кочівників перешкодила князеві Данилові в черговий раз об'єднати всі етнографічні українські землі. Однак Галицько-Волинська держава навіть у ці тяжкі часи, використовуючи своє вигідне географічне та стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з монголо-татарами, впорядковувалася й зміцнювалася союзами з сусідами, в результаті чого ще майже сто років зберігала державницькі і правові традиції Київської Русі.

Після занепаду Галицько-Волинської держави, зумовленого васальною залежністю від золотоординських ханів та внутрішнім розбратом, західні та південно-західні землі Русі опинились під загрозою прямого втручання у їхні справи з боку сусідів. Успішні походи польських правителів завершились підпорядкуванням у середині XIV ст. Галичини і Холмщини польському впливу, а в 1387 р. їх остаточно включено до складу коронних земель. У 50-х роках XIV ст. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров'я, результатом якого стало приєднання цих територій разом із Чернігово-Сіверщиною до Литви. Згодом сюди ввійшло і Поділля. 90 відсотків населення Литовсько-Руського князівства складали українська та білоруська народності. Насправді це була середньовічна феодальна федерація, яка успадкувала від Київської Русі та Галицько-Волинської держави інститути держави, права, мову, судоустрій і судочинство, військову та адміністративну організацію. Українські князівства користувалися широкою автономією. Але вже з кінця XIV ст. відбувається швидка колонізація українських земель, яка завершилася Люблінською унією 1569 р. З цього часу всі ознаки української державності, автономія руських земель були надовго втрачені.

Другий період державного будівництва в Україні розпочинається із заснуванням у XVI ст. Запорозької Січі, яка мала власні законодавчі та виборні виконавчі органи, оригінальну систему судочинства та права.

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. знаменувала подальший крок у напрямі державотворення. На перших порах Б. Хмельницький орієнтувався на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, де ) могли б об'єднатися руський, литовський і польський народи. Але вже після переможних успіхів 1648-1649 pp. гетьман став дотримуватися ідеї політичної самовизначеності України в межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним гетьманом-монархом. Важливе місце в політиці гетьманства посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та формування й зміцнення власних державних інституцій. Однак процес державотворення спочатку уповільнився, а потім навіть пішов у зворотному напрямі.

Складне становище України, яка не припиняла відстоювати свої самостійницькі права в протиборстві з Річчю Посполитою, примусило гетьмана піти на встановлення з Московським царством відносин номінального васалітету, або протекції. Березневим договором 1654 р. передбачалося створення під верховенством корони Романових близької до конфедерації автономії, спрямованої проти зовнішнього ворога. Козацька абсолютна владність розповсюджувалась в Україні на більшість споконвічних прабатьківських земель. Всі гетьмани від Б. Хмельницького до І. Мазепи в більшій чи меншій мірі дбали про об'єднання українських земель, встановлення єдиної державної влади. До другої половини 70-х pp. XVII ст. гетьманська влада встановилась і на Правобережжі, але зі своїм гетьманом, своїм адміністративним апаратом, підпорядкованим Речі Посполитій.

Подальша спільна з Росією боротьба не принесла політично налаштованому українському козацтву бажаних результатів. Росія, Польща та Туреччина маніпулювали сепаратними інтересами козацької старшини. На останню чверть XVII ст. Гетьманщина територіально скоротилась до меж Лівобережжя і фактично перетворилася на окрему автономну частину Російської імперії.

Адміністративно-політичний апарат, що виник у середині XVII ст., продовжував, хоча і з певними обмеженнями, існувати до кінця XVII — початку XVIII ст. Вища влада на Лівобережжі належала гетьману, що підпорядковувався російському цареві. Від імені гетьмана видавалися різноманітні державно-правові документи, серед яких найпоширенішими були універсали. Договірні статті, що укладалися між царським урядом і старшиною при обранні нового гетьмана, визначали загальні положення адміністративно-політичного статусу Гетьманської держави. Ці статті підтверджували автономне становище України в складі Російської держави, але поряд з тим фіксували і певні зміни, які з кожним роком звужували цю автономію і розширювали владу російського царизму.

Управління Україною до 1663 р. здійснював Посольський приказ, потім — Малоросійський приказ, ; який підпорядковувався безпосередньо царю. Зі свого боку, гетьманське управління мало своє постійне представництво у Москві. Вперше це передбачалося "Глухівськими статтями" 1669 р. Контролюючи і спрямовуючи діяльність гетьманської адміністрації, царський уряд поступово прибрав до своїх рук автономні права козацької держави. Вже в кінці XVIII ст. призначення полковників, а з початку XVIII ст. — і сотників, проводилося лише із санкції царського уряду.

Так було покладено край навіть формальному демократизму виборчої системи в Україні.

Новим істотним обмеженням автономії України було утворення за указом Петра І Малоросійської колегії — нового органу управління Гетьманською державою. З середини 60-х pp. XVIII ст. процес суспільного нищення царизмом автономних прав України прискорився. Упродовж наступних двадцяти років українська автономна державність була ліквідована, а Гетьманщина стала провінцією Російської імперії, у складі якої наша держава проіснувала понад сто тридцять років.

Однак державницькі ідеї українців ніколи не вмирали. Російська імперія активно поширювала міф про ідентичність українців з росіянами, щоб витравити у нас національну самосвідомість, позбавити рідної мови, літератури, навіть самоназви, замінивши її Малоросією. Проте ніщо не змогло завадити віковічному прагненню українського народу позбутися іноземного гніту, залежності, а головне — самовизначитись, установити "в своїй хаті свою правду". Тому революція 1917 р., яка захопила і Україну, з самого початку набула національного характеру. Національно-демократичні сили відразу розгорнули боротьбу за українську державну автономію.

Третій період розбудови Української держави характеризується багатодержавністю. Задавлене репресіями і русифікацією українське суспільство збудила звістка про падіння царського режиму. Національно-демократичні сили створили Українську Центральну Раду, яка закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать".

Обтяжені ідеєю автономізму у складі Російської федерації, керівники Центральної Ради, з одного боку, домагалися самоврядності для України, а з іншого — весь час зважали на позицію Тимчасового уряду Росії. Таке споглядання на Петроград сковувало ініціативу в питаннях державотворення. Лише після жовтневих подій 1917 р. Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в країні та утворення Української Народної Республіки, яка перебувала у федеративному союзі з Російською республікою. Протистояння з більшовицькою Росією змусило Центральну Раду проголосити 22 січня 1918 р. повну самостійність УНР, яку визнав і уряд В. І. Леніна. Однак ця держава проіснувала недовго. В останній день свого існування Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, яка, на жаль, не була втілена в життя, залишившись пам'яткою права.

Проголошений унаслідок військового перевороту гетьманом П. Скоропадський встановив бюрократичну диктатуру, перебравши на себе всю повноту влади і навіть змінивши назву країни на Українську державу. Гетьман підтримував потребу консолідації державної території, наполягав на стабілізації влади і суверенності у зовнішніх взаєминах, відстоював потребу власних збройних сил, правоохоронних органів тощо. Проте і його прагнення не пішли далі федерації, оскільки грамотою від 14 листопада 1918 р. він проголосив федеративний союз з Росією, викликавши ще більше загострення політичної кризи.

Після повалення гетьманської влади розпочалася доба Директорії Української Народної Республіки. Відновлена УНР вже не могла стати повторенням того, що пройдено. Тому йшов інтенсивний пошук оригінальних засад державності. Складність ситуації, в якій опинилась новостворена держава, дозволила здійснити лише один політично важливий для України захід — продекларувати спільно з представниками ЗУНР об'єднання двох держав на терені України.

У результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилась радянська влада. Західні області, згідно з Ризьким (1921 р.) договором, потрапили в залежність відродженої Польської держави. Розпочався четвертий період нашої державності. Ввійшовши до складу Союзу РСР, Україна, на жаль, не отримала належного державно-правового самовизначення, а сформовані відповідно до конституції державницькі інституції дублювали відповідні структури СРСР, демократичні принципи і засади політичної системи мали декларативний характер. Це призвело до руйнування елементів демократії в державно-правовій сфері, формування однопартійної системи правління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму.

Україна у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену конституціями суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від союзного центру. Це призводило до порушень владою прав і свобод громадян. В середині 80-х pp. під впливом загальносоюзної кризи в суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Однак проголошена радянським керівництвом перебудова всіх сфер життя не виправдала покладених на неї надій.

Останній, п'ятий період державності України позначено прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Затвердження Основного Закону держави 28 червня 1996 р. стало закономірним і логічним завершенням складного процесу творення власної незалежної держави.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   72

Схожі:

Закон україни
Корінний народ України – автохтонна етнічна спільнота, етногенез якої відбувся на території в межах лінії державного кордону України,...

Закон
Законодавство України про загальну середню освiту базується на Конституцiї України ( 254к/96-вр ) I складається з Закону України...

Закон України «Про освіту»
...

Загальна характеристика права власності в Україні
Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Законом України “Про власність”, від 7 жовтня 1991р., Цивільним кодексом...

Банківське право україни
Рецензенти: В. Ф. Погорічко, докт юрнд наук, проф., член-кор. Апрн україни (Інститут держави І права нан україни ім. В. М. Корецького);...

Закон україни
...

Закон україни
...

Звіт про виконання плану роботи
України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, розпорядженнями І дорученнями голови Сумської обласної державної...

Наказ
Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства освіти І науки України, Міністерства оборони України, Міністерства...

Закон україни
Внести зміни до Закону України „Про захист суспільної моралі” (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., №14, ст. 192; 2010 р.,...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка