Пошук по сайту


3. Основні напрями християнства - Тема 5, лекція 2: християнство

Тема 5, лекція 2: християнство

Сторінка2/3
1   2   3

3. Основні напрями християнства:

а) розкол християнства;

Вже на ранньому етапі християнство не було єдиним, хоча існувало поняття єдиної Вселенської церкви. Постійно точились суперечки відносно релігійних канонів та зростало суперництво між провідними патріаршими центрами. Внаслідок певних суспільно-історичних та ідейних чинників своєрідно розвивалась християнська церква на Заході і Сході. Східне християнство було грекомовним; відповідно, воно спиралось на традиції давньогрецької культури, науки, філософії. Оскільки на сході античного світу (у Візантії) існувала міцна державна влада, церква тут від самого початку тою чи іншою мірою була підпорядкована державі. На заході політична нестабільність перетворювала церковну організацію на кістяк не лише релігійного, а й громадського і навіть політичного життя. Відповідно складались специфічні культово-обрядові традиції, які пізніше лягли в основу відмінностей західного і східного обрядів. Тому акт церковного розколу має тривалу і складну передісторію. Із церковної історії відомо, що на протязі перших трьох століть нашої ери римський першосвященник (“папа” – з грецької мови “батько”) займав особливе становище в народженому християнському світі; на нього поширювалось одвічне привілейоване становище Риму в античному світі. В справі зберігання істинного вчення Римська церква користувалась неодмінним авторитетом. Про моральний авторитет пап свідчить хоча б той факт, що в V ст. папа Лев І (Великий) умовляє гунського вождя Атілу відвести своїх воїнів від Риму. Початок суперечностей у відносинах між Сходом і Заходом пов’язаний із заснуванням Константинопольської архієпископії та звеличенням її як столичної (на місці колишнього містечка Візантії у 330 році імператором Костянтином була заснована нова столиця Римської імперії - Константинополь). Константинопольський собор 381 р. висунув на перший план серед східних церков Константинопольського єпископа як “єпископа нового Риму”. Але з часом константинопольський єпископ вступив у суперництво із Римським: на Халкідонському вселенському соборі був прийнятий так званий 28-ий канон, згідно якому єпископи “надали рівні переваги святішому престолу нового Риму”. Після ІУ Халкідонського собору (451 р.) канонічно і фактично константинопольський архієпископ домінував на Сході. Хоча Константинополю як Новому Риму належало місце після Риму, все ж церковні архієреї не бажали поступатись римським єпископам у владі. Вирішальне значення у справі церковного розколу мав поділ Римської імперії у 395 році на Західну і Східну. У 476 році внаслідок зруйнування Риму варварами впала Західна Римська імперія, на руїнах якої згодом постали самостійні західноєвропейські держави. Натомість Східна Римська імперія – Візантія – підносила свою могутність. Зростала і роль Константинополя як столиці держави, в якій процвітало суспільне і культурне життя. Константинопольські патріархи, опираючись на імператорську владу, змагались з Римом за перевагу у церкві. Рим, завдяки своїй величній історії, високим духовним надбанням, відстоював право опікуватись усіма “святими Божими церквами”. Римські єпископи (іменовані за традицією папами), вважали Рим матір’ю і коренем всієї християнської церкви. Саме у Римі була заснована апостолом Петром перша християнська громада, там проповідував і зазнав мученицької смерті апостол Павло. Римська церква найбільше сприяла утвердженню істинного віровчення. Звідси претензії Риму на особливий статус як найсвятішого міста світу. Римські понтифіки побоювались піднесення нової столиці. Зростання ролі папізму особливо посилилось з падінням Західної Римської імперії та ліквідацією інституту імператорського правління. У складній політичній ситуації, у тому хаосі і розвалі, який охопив Західну Європу Римська церква фактично стала єдиним гарантом влади і порядку. Все очевиднішим ставало утвердження абсолютного папського примату, його верховні канонічні права над усім християнством. Поступово формується догмат про безпомилковість повчань папи у справі віри та моралі. Саме папи найбільше долучились до вироблення релігійних догматів, засвідчили здатність вміло вести дискусію і вибудовувати завершені теологічні концепції. З Римом пов’язане формування вчення про примат церковної влади над світською.

На відміну від цього константинопольські богослови розвивають ідею зверхності імператорської влади над церковною. Обидві ці тенденції принципово суперечили тому розумінню церковного устрою, який формувався на перших Вселенських соборах. Все різкішими ставали суперечки з приводу деяких догматичних положень. Так, до Нікейського Символу віри Римська церква додавала вчення про походження св. Духа не тільки від Отця, але й від Сина, так званий принцип філіокве (з лат. – “і від сина”) Поступово утверджуються обрядові відмінності. На Заході віруючі причащались лише хлібом, на Сході – хлібом і вином. У західній церкві запроваджується принцип целібату (заборони священикам вступати у шлюб), східна ж церква зберігала право одружуватись білому духівництву. Істотними були відмінності у статусі папи, патріарха і єпископів двох церков. Щодо організаційної структури західна церква дбала про строгу централізацію влади. У 756 році було засновано особливу державу – Папську область зі столицею у Римі. Цілковито реалізується на практиці ідея домінування папської влади над імператорською (усі правителі західноєвропейських держав визнавали вищість божественної влади папи і присягались йому у вірності ).

Відносини між двома церквами різко загострились у середині ІХ ст.. в період правління константинопольського патріарха Фотія, який відзначався непомірними амбіціями. Папа Лев ІІІ вживав заходів для збереження єдності та утримання вищого статусу римського єпископату: він визнав франкських королів нащадками римських імператорів та у 800 році коронував імператорською короною Карла Великого. У 879 році Фотій оголосив себе Вселенським патріархом і домагався створення теократичної монархії, претендуючи на верховенство у державі. Основою нового конфлікту стали намагання Риму підпорядкувати під свою юрисдикцію Болгарську церкву. Боротьба точилась і з приводу догматичних та літургійних питань. Патріарх Фотій вперше чітко сформулював найсуттєвіші відмінності Римської церкви від церков Східних в усіх сферах релігійного життя.

Справжнього апогею між церковний конфлікт досягнув у середині ХІ ст., коли Константинопольський патріарх Михайло Керуларій намагався встановити панування над східними церквам – Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, тобто володіти такою ж владою на Сході, як Рим – на Заході. Знову відновилась полеміка з приводу обрядових та догматичних принципів.

З метою вирішення дискусійних питань у липні 1054 року до Константинополя прибула римська делегація очолювана кардиналом Гумбертом. Під час релігійного диспуту не вдалось досягнути згоди Через порушення канону і порядку прийому повноважні представники римського престолу вручили буллу екскомунікації та анафеми патріарху Михайлові Керуларію. У відповідь на це константинопольський патріарх скликав собор, на якому було виголошено анафему Римській церкві. Таким чином відбулось цілковите розділення церков, що отримало назву Великого церковного розколу. Не визнали юрисдикції Риму Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська церкви, зберігши самостійний статус.

Від 1054 року існують два окремих напрями християнства – Західне, що стало називатись католицизмом, і Східне, іменоване православ’ям. Зрозуміло, що цей поділ відбувся не лише через організаційні та ідейні непорозуміння. В основі його лежить сукупність усіх факторів, як суспільно-політичного, ідеологічного, релігійно-догматичного, так і культурного характеру. Своєрідність духовної еволюції Заходу і Сходу протягом тривалої історії наклала відчутний відбиток на формування відмінних церковно-релігійних систем.

У ХУІ ст.. стався ще один церковний розкол, коли внаслідок релігійно-реформаційних рухів у Західній Європі виникли протестантські церкви. Відтоді у християнстві існують три основні напрями: православ’я, католицизм, протестантизм. Зупинимось докладніше на характеристиках кожної із окремих гілок християнської релігії.
б) православ'я;

У сучасному світі православні віруючі становлять понад 308 млн. Вселенське Православ’я включає 15 автокефальних церков, котрі визнані канонічно. Їх називають помісними і перебувають вони між собою в догматичній та обрядово-літургійній єдності. Усі східні автокефальні церкви визнають ті догматичні принципи, котрі були прийняті на перших семи Вселенських соборах до 787 року, так як відтоді загальних Соборів за участю представників усіх церков більше не відбувалось. Тому православних і називають ортодоксальними, тобто такими, котрі зберігають вірність прийнятим догматам єдиної нероздільної церкви і правильно прославляють бога.

Як догматика, так і організація Православної церкви залишилась такою, якою вона була до церковного поділу 1054 року. У Православ’ї відсутній єдиний організаційний центр, який би координував діяльність усіх віруючих, а автокефальні церкви співвідносяться між собою у визначеному порядку згідно так званого диптиха - списку православних церков та єпископів за авторитетом. Особливе місце посідає Константинопольська церква, що сформувалась на теренах Візантійської імперії. Її предстоятель, що носить титул “Святішого Архієпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського патріарха”, вважається “старшим серед рівних”. З часів перших Вселенських соборів було визнано чотири центри патріаршеств: Константинопольський, Антіохійський, Олександрійський, Єрусалимський, а на час церковного поділу додались ще два – Кіпрський та Грузинський. Усі східні церкви, які утворились пізніше, визнавались канонічними після того, як отримували спеціальну грамоту – томос від Константинопольського патріарха. При обранні нового предстоятеля помісної церкви представник Константинопольського патріархату також має бути присутнім на церемонії його інтронізації.

До Православ’я належать також Руська (Українська Православна церква не має канонічного визнання як Помісна), Сербська, Болгарська., Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Румунська, Чехословацька, Американська. Існує кілька самоуправних церков (митрополій) у складі інших, залежність якої полягає лише в тому, що новообраного митрополита затверджує та інтронізує патріарх матірної (старшої) церкви, частиною якої вона є. На території України Православна церква постала під зверхністю Константинопольського патріархату, а пізніше перебувала під юрисдикцією Московського патріархату. У сучасну посткомуністичну добу значно посилилось прагнення до оформлення та визнання у православному світі Української Помісної автокефальної церкви.

Основу віровчення православної церкви становить Святе Письмо – Біблія і Священний переказ – рішення Вселенських соборів (перших семи) та повчання Отців церкви. Символ віри затверджений був на перших двох соборах 325 і 381 рр. Особливістю Православ’я є схильність до незмінності догматики та обрядовості, більш строга, ніж у католиків регламентація богослужінь, поведінки віруючих у храмі тощо. У богослужінні найважливіше місце відіграє літургія, під час якої здійснюється обряд причащання. Православні віруючі надають великого значення молитвам, поклонам, запалюванню свічок, іконам. У здійсненні семи основних таїнств важлива роль належить священику. Між православними і католиками існують певні відмінності у виконанні цих обрядів: хрещення (зануренням у купіль), причащання (хлібом і вином як символів тіла і крові Христа), сповідь (відкрито перед священиком), шлюб, священство та соборування ( єлеоосвячення).

Православне духівництво поділяється на біле (вище, котре має право одружуватись) і чорне (неодружені ченці, монахи). Монастирі з ранніх часів відігравали надзвичайно важливу роль, оскільки в них не лише усамітнювались монахи-аскети, але й зосереджувалась велика духовно-освітня і мистецька діяльність. Традиційно в житті православної церкви активну роль відігравали миряни, які організовувались у церковні братства, товариства, недільні школи. Завдяки цьому православна церква динамічно впливала на національно-культурне життя окремих народів, ставала динамічним чинником процесу націо- та державотворення. Це, зокрема стосується України, де православ’я за свою більш як тисячолітню історію набуло національно означених рис – богослужбова мова, давні язичницькі традиції в обрядовості, демократично-соборний устрій церковного життя, своєрідні особливості храмової архітектури, іконопис, народні звичаї у святах, утвердження культів місцевих святих тощо. В цілому для Православ’я характерне використання національних мов у богослужбовій практиці, тісний зв’язок з народною культурою, побутом, способом життя і мислення певних народів.

Історично склалися своєрідні традиції у будівництві православних храмів, їх внутрішньому оздобленні. Найпоширенішим типом храмів стали центрально-купольні (в Україні – багатобанні), строго зорієнтовані зі сходу на захід. Конструкція цих храмів склалась у Візантії, де утвердилась також і система художнього оздоблення інтер’єрів. Внутрішній простір храмів відзначався більшою величчю і пишнотою, ніж зовнішній. У східній частині (абсиді) знаходиться вівтар – священне місце, що символізує Царство Небесне і де знаходиться святий престол на якому відбувається чудесне перетворення святих дарів. Доступ до вівтаря заборонений профанам (непосвяченим), а відділяється він від решти храму іконостасом, як правило багатоярусним із пишною різьбою і великою кількістю ікон. В храмах не використовується кругла скульптура, а лише розписи, фрески, мозаїки і, особливо, ікони. В оформленні інтер’єру вирішальне значення надається світловим ефектам аби створити атмосферу особливого піднесення, урочистості, викликати у віруючих стан трепетного благоговіння. Згідно християнського віровчення “церква – є небо на землі, місце, де Отець небесний існує і рухається”. За православними канонами, храм (церква) є місцем зустрічі віруючих із Богом, отримання віруючими дарів Пресвятої Трійці, в той час як у католиків та протестантів храм є місцем, де збираються віруючи, щоби разом звертатись до Бога. Звідси випливає й особливе призначення іконостасу православного храму: він є формою боговиявлення (теофанії), тобто засвідчує перш за все те, що Бог хоче передати із потойбічного, вищого та священного світу цьому світові, тобто людству. Звідси також випливає й те, що церква постає зменшеною моделлю Всесвіту, що відображає символіка її конструктивних складових. Верхня частина споруди – сферична, небесна, прикрашена золотом, хрестами, сонцем, зорями. Всередині у куполі - зображення Христа Пантократора (Вседержителя) як володаря світу. В апсиді вівтаря – Богоматір в повний зріст з піднесеними догори руками (Оранта, тобто та, що проголошує на захист людей перед Христом), або велично сидяча на троні з немовлям на руках (Одигітрія – путеводительниця). У строго визначеному порядку на стовпах, ярусах, стінах зображені архангели, апостоли, пророки, патріархи, отці церкви, мученики, святі, а також біблійні, чи євангельські сцени із життя Христа і Богоматері. Нижня частина храму, де моляться віруючі – земна, квадратна, або ж прямокутна у плані, що символізує чотири сторони світу під владою єдиної Вселенської Церкви.

Велике місце у православному культі належить іконам, через які “Бог виявляє свої чудеса” віруючим, допомагає зцілитись, позбутись різних фізичних і духовних вад. Тому ікони володіють чудотворною силою і сповнені божественної суті. Як вчили візантійські теологи, “зображуй фарбами згідно заповіді, що це є живопис істинний, як писання в книгах, а благодать божа покоїться на них, а тому й те, що зображене, святе”. Традиція іконописання склалась у Візантії і звідти поширилась на весь православний світ. Але в кожній країні візантійський канон набув національного виразу і своєрідного характеру. Відповідно сформувались різні національні школи іконопису, поважне місце серед яких займає і українська, що бере початки з княжої доби. Мова іконопису є складною через умовно-символічні засоби його творення. Зображувати персонажі святих реалістично суперечить принципу іконопису, який спрямований на те, щоби виразити духовне у земних його проявах. Тому за влучним висловом одного із дослідників іконопису, складки на одязі святих є виявленням духовної (а не фізичної) напруги. Щоправда історично образотворча мова іконопису поступово набувала більшої життєвої реалістичності, експресії та динаміки.

Окрім ікон православні віруючі особливо вшановують мощі (останки) святих мучеників та угодників. Надзвичайно розгалуженим є пантеон святих, до якого занесені пророки, апостоли, мученики, блаженні та праведні. В традиціях православ’я існує й таке цікаве явище, як “старчество”, пов’язане із тим, що окремі ченці віддаляються від громади й починають вести усамітнене життя. Вважається, що при цьому вони набувають особливо цінного досвіду спілкування із вищими силами, оскільки ніщо і ніхто не заважає їх духовним зосередженням. Чимало свят присвячено вшануванню святих та чудотворних ікон. Існує традиція престольних (храмових) свят, на честь яких споруджують певну церкву. У православному культі є велика кількість свят, що припадають майже на кожен день тижня, але особливо відзначаються великі, так звані двунадесяті, що святкуються протягом дванадцятимісячного річного циклу. Найбільш урочисто відзначаються такі, як Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрітення, Паска, Вознесіння Господнє, Трійця, або П’ятидесятниця, Спас, Здвиження, а серед богородичних (на честь Діви Марії) свят – Благовіщення, Пречистої (Різдво та Успіня Богородиці, Введення в храм), Покрови. У вшануванні культу Пресвятої Марії присутні давні традиції поклоніння богині Землі і родючості. В Україні образ Богородиці ввібрав риси давньослов’янської Берегині - захисниці і заступниці від усяких бід і нещасть. Це зумовило особливе поширення свята Покрови Богородиці, встановлене на ознаменування події, що начебто відбулась 910 року у Влахернському храмі у Константинополі, коли над віруючими у повітрі з’явилась Богоматір із покровом у вигляді широкого тонкого серпанку і помолилась за спасіння світу від бід і страждань.

В догматичному плані православні християни зберігають вірність Нікейсько-Константинопольському Символу віри, вірять у Святу Трійцю, походження Святого Духа лише від Бога-Отця та в Ісуса Христа як Сина божого, обстоюючи приналежність до заснованої Ним Єдиної Святої, Соборної та Апостольської Церкви, яка під проводом Святого Духа незмінно правильно зберігає вчення Ісуса Христа. До Православ’я належать Стародавні Східні (Орієнтальні) Православні церкви, які мають таку ж канонічну практику, обрядовість, єдині і щодо догматичних символів. Ці церкви називаються ще нехалкідонськими, бо вони не брали участі, або не визнали рішень ІУ Вселенського собору у м. Халкідоні (451 р.), на якому було засуджене монофізитство ( вчення Євтихія, котре заперечувало людську природу Ісуса Христа). До нехалкідонітів належать шість церков: Вірменська, Коптська, Сирійська, Маланкарська Сирійська, Ефіопська та Ассирійська. Однією із визначальних особливостей східних стародавніх церков є організація за етноконфесійним принципом. Кожна із них сьогодні становить етноконфесійну спільність з дуже давньою традицією, власною богослужбовою мовою та особливою обрядовістю. Наприкінці 1960-х рр. в їх середовищі зародився рух за об’єднання із східними Православними церквами на підставі визнання рішень усіх семи Соборів. Від 1985 року відбулись три зустрічі, на яких було прийняте спільне комюніке і зняті взаємні анафеми. Таким чином визнання ними халкідонсього віросповідання зумовлює неправомірність застосування щодо них терміну „нехалкідоніти”. Але і донині залишається ряд не вирішених проблем всередині кожної із цих церков. На сучасному етапі в умовах посилення екуменічного руху (руху за об’єднання християнських церков) здійснюється підготовка до проведення Святого і Великого Собору Східної Православної Церкви.

Цікаво відзначити ще й таке явище, відоме мешканцям нашого регіону, як своєрідне подвоювання деяких свят. Наприклад, ми святкуємо Новий рік, але також і “Старий Новий рік”, а свято Різдва Христова у нас не співпадає із святкуванням того ж свята в інших християнських конфесіях. Таке явище зумовлене тим, що православний світ не відгукнувся на реформи календаря, проведені папою Григорієм ХІІІ у 1582 році, внаслідок якої була точніше визначена тривалість року, ніж у так званому юліанському календарі (що використовувався із 45 року до н.е.). В російській православній церкві, в зону поширення якої потрапляла православна Україна, як і раніше всі церковні свята і офіційні календарні дати визначались за юліанським календарем. Він був відмінений лише радянським урядом у 1918 році, але православна Церква залишилася вірною старому літочисленню. Тому різниця між цілою низкою календарних дат католицької та православної Церкви складає 13 діб, і “Старий Новий рік” святкується як раз в ніч з тринадцятого та чотирнадцяте січня.
1   2   3

Схожі:

Лекція №7 тема: «зовнішні та внутрішні грижі живота та їх ускладнення»

Реферат з предмету: «Релігієзнавство»
Християнство стр. 3

Лекція №4 Тема: Співбесіда з роботодавцем
Створення іміджу ділової людини, розробка портрета особистості успішного пошукача

Лекція №11 Тема лекції: Застосування транзисторів: класи підсилювачів
Ю. П. Колонтаєвський „Промислова електроніка та мікросхемотехніка: теорія І практикум” – 2003. ст. 71-72

Лекція 6 Тема 1: Зовнішньоекономічна діяльність
Щербина В. С. Господарське право України: Навч посібник. Київ: Юрінком Інтер, 2006. Глава 31

Лекція вчителя Уперше термін «декаданс»
Тема загальна характеристика провідних шляхів розвитку поезії середини – другої половини XIX ст

Лекція №1 Тема: Система інтелектуальної власності
Альтшулер Г. С. Найти идею. Введение в теорію решения изобретательских задач. Новосибирск: Наука, 1986, 209с

Лекція №28 Тема лекції
Універсальні комп'ютери діляться на три функціонально зв'язані апаратні частини: процесор, пам'ять І периферійні пристрої

Лекція 2 Тема 1: Суб’єкти господарювання : загальні положення
Щербина В. С. Господарське право України: Навч посібник. Київ: Юрінком Інтер, 2006. Глава 5

Лекція 10 Тема Аспекти екологізації виробництва
Екологізація – це зменшення інтегрального екодеструктивного впливу процесів виробництва та споживання одиниці продукції



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка