Пошук по сайту


13. життєвий І творчий шлях нечуя-левицького

13. життєвий І творчий шлях нечуя-левицького

Сторінка1/6
  1   2   3   4   5   6
13.ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.

Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848 — 1852), потім у Київській семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним відкривалася духовна кар'єра, але юний магістр богослов'я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — “Дві московки” (1868) і “Рибалка Панас Круть” (1868), повість “Причепа” (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв. Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ті рр. художник створює класичні твори з народного життя: “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875), “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім'я” (1879), “Бурлачка” (1880).У наступні роки, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів (“Старі гультяї”, 1897; “Чортяча спокуса”, 1885; “Не той став”, 1896; “Сільська старшина бенкетує”, надруковано 1911р.). Окремо стоїть казка “Скривджені та нескривджені” (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством.Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького “Старосвітські батюшки та матушки” (1884р. надрукована в “Киевской старине” в російському перекладі, в 1888р. — у журналі “Зоря” мовою оригіналу).Якщо в “Старосвітських батюшках...” гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях — “Афонський пройдисвіт” (1890), “Поміж ворогами” (1893), “Київські прохачі” (1901, надрукована 1905р.) — на перший план в малюнках характерів виступає авторський сарказм.Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах “Хмари” (1874) і “Над Чорним морем” (1890), а також у творах інших прозових жанрів (“Навіжена”, “Неоднаковими стежками”, “Гастролі”, “На гастролях в Микитянах”, “Дивовижний похорон”).Не лише сучасність, а й сторінки української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка “Запорожці” (1873), повісті і науково-популярні нариси (“Гетьман Іван Виговський”, “Перші київські князі”, “Татари і Литва на Україні”, “Унія і Петро Могила”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина” та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман “Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах (“Маруся Богуславка”, 1875; “В диму та полум'ї”, 1911).Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту (“На Кожум'яках”, 1875; “Голодному й опеньки м'ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п'єса, яка у переробці М. Старицького під назвою “За двома зайцями” набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі. У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка (“Сорок п'яті роковини смерті Шевченка”, “Хто такий Шевченко”), повісті Д. Яворницького. В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918р.

14, 15, 16, 17 НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ „ХМАРИ”

Тема шлюбу дуже вагома й у «Старосвітських батюшках і матушках»

(1881), і в «Кайдашевій сім’ї» (1878), і, зокрема в повісті «Хмари» (1870). Для студентів-

семінаристів духовної академії Степана Воздвиженського і Василя Дашковича проблема

створення сім’ї стає ключовою з перших сторінок твору.

Дашкович як справжній українець не претендує на головування в сім’ї, він згодний і на

рівноправність, аби тільки «уміла господарювати, порядок в домі давать і щоб уміла

українських пісень співати» [4, 25]. Він не планує підкоритися дружині (як станеться зовсім скоро), але вже сама мрія-уявлення про ідеальний шлюб, де «я [Дашкович] буду сидіть і філософствувать» [4, 25], дуже швидко проектується на реальність. Дружина Василя Петровича урівноважує «сидіння» = «бездіяльність» чоловіка, перебирає на себе тягар традиційно чоловічої активності і стає типовою маскулінізованою жінкою.

Воздвиженський же як корінний туляк-росіянин прагне теж жінку тиху, добру, проте

покірну. Але в цьому бажанні він переходить усяку межу, прирівнюючи дружину до покірної наймички, підданої. «Жінка повинна буть жінкою», – каже Степан Воздвиженський, і головне її призначення – «кочерга і колиска», та щоб чоловіку «було добре їсти, добре пити, щоб…усе було впору, за часу». Мабуть, на підсвідомому рівні Воздвиженський розуміє, що таких українок у природі немає. І йому недарма сниться його «будуща жона» спочатку як пані в білій сукні, що кличе до вінця, але та враз перетворюється на відьму, що «як кинеться на мене, як ухопить мене за чуба» [4, 28]. Цей сон вдало розшифровує Дашкович: передрікає Степанові «дуже лиху жінку». Природно, одружившись із українкою Мартою Сухобрус, Степан Воздвиженський так і не зможе втілити в життя своє переконання у важливості чоловічого деспотизму.

Незважаючи навіть на заступництво тестя, усмирити дружину, що не погоджується на

сімейне єдиновладдя, Степанові не вдається. На прохання батька шанувати чоловіка, адже

він – голова сім’ї, він «старший в домі», Марта з агресивністю войовничої феміністки

стверджує: «Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня» [4, 75]. Не діють навіть закиди

старого Сухобруса за жіночу покору, знайдені у Святому письмі: «Жена да убоїться свого

мужа». Після цього Марта ще більше почала нехтувати пріоритет чоловіка.

Наскрізним мотивом жіночої репрезентації в «Хмарах» виступає естетика стрункості. Й

справді героїні-жінки цієї повісті – високі й тонкі, що, як зазначає Н. Зборовська, є ознакою енергії та чоловічності їхніх характерів [2, 56]. Сухобрусових дочок за їх високий зріст навіть прозвали пальмами : «Між усіма паннами на Подолі не було рівніших, показніших од їх.

Високі на зріст, пишні й горді на ході, лицем щирі українки, чорнобриві й кароокі, вони

справді здавалися розкішними пальмами Індії між дрібними дівчатами» [4, 32].

Отже, спроба укорінити патріархальну ідею, що мислить за чоловіком вищу інстанцію

в сім’ї: він керує, направляє дружину в усьому, навіть в її діяльності як господині дому,

одразу провалилася в сім’ї Дашковичів, а згодом і в сім’ї Воздвиженських.

Причини ж маскулінних рис Сухобрусівен найперше випливають із їх родинного

виховання. Мати сестер ніколи не була слугою для чоловіка, її життя, як стає відомо з

контексту, хоч і було обмежене «кухнею та колискою», проте в домі подружжя «були рівні» .

Але якщо в Дашковичів жіночий пріоритет закріпився за мовчазною згодою сторін, то у

Воздвиженських деякий час формально влада була закріплена за чоловіком. Непосидюча,

весь час у русі, на відміну від лінькуватого чоловіка, Марта швидко перебирає до рук

організацію всієї господарської-«жіночої» і «чоловічої» роботи. Поступившись жінці правом розпоряджатися грішми: Марті довірено відносити накопичення в банк (!!!), Степан Воздвиженський усвідомив, що «його принцип деспотизму в сім’ї й послухання жінки Марта потоптала ногами» [4, 77].

Саме жінки вирішують і майбутнє своїх дочок. І хоч Нечуй-Левицький зазначає, що

«батьки постановили оддать дочок в Інститут благородних дівиць» [4, 111], далі стає

зрозуміло, що всіма практичними сторонами цього питання займалися виключно жінки.

Прагнучи «зробити із дочок» паннів, Марта і Степанида лише посприяли їхній поверхневій освіті та плеканню (особливо в Ольги) пихи та навіть гидування своєю родиною, походженням та навіть соціальним становищем. Непереможне материнське бажання дати дітям найкращу (звісно, в їхньому суб’єктивному баченні) освіту, стало першим кроком на шляху виховання «перевертнів». Поважні чоловіки-професори сестер Сухобрусівен не лише не дбають за дитяче виховання, довіряючи дружинам, а й замикаються у своєму власному «філософському» світі (Дашкович), чи зовсім зникають із поля зору автора (Воздвиженський).

Натомість, на перший план виходить молоде жіноче покоління – Ольга Дашкович,

Катерина Воздвиженська, Галя Масюківна. Їх образи виписані дещо схематично. Головний принцип їх побудови, як і зрештою всіх образів «Хмар», – чітка опозиційність «чорне/біле». Але вони не є носіями маскулінності як такої. Особливо чітко жіночо-аристократичною постає Ольга, що найбільше підпала під інститутський вплив і думала, «що кругом неї в світі буде все нижче од неї за розумом і просвітою, окрім послів та двірських дам» [4, 114], а насправді було духовно порожньою. Не менш схематично, без психологізації, подано і образ Катерини Воздвиженської. Їй автор помітно симпатизує. Навіть Радюк за її «поморхлими губами» бачить, що «дівчина більш підходила під його ідеал статковитої й розумної жінки», ніж Ольга. Прогнозовано, вона не стане войовниче маскулінної жінкою, як мати, Але і не дасть «своїй голові зарости бур’яном, як буває з жінками» [4, 259].

Коли Ольга – уособлення традиційної фемінності – несамостійна, піддатлива чужим

впливам, уся в полоні ілюзій, сформованих інститутським вихованням, то Катерина все ж

претендує на відносно «чоловічий» статус хоча б своїм раціональним складом розуму і

бажанням самовдосконалюватись.

Ідеалом же авторового бачення ідеальної жінки стає образ Галі Масюківни.

Сформований він на засадах традиційної народної моралі, етики і психології, що витікають з патріархального побуту українського селянина. Виписана, як «степова квітка весною», у кращих фольклорних традиціях, Масюківна постає жінкою-скарбом, жінкою-мрією для чоловіка-українця. Образ тихої, лагідної красуні, дещо зідеалізований Нечуєм-Левицьким, дає підстави твердити, що він не був прихильником жіночої маскулінності. Так, одружуючи Павла Радюка з Галею, хоч автор і вкладає в його думки сум, адже «Галя тільки рік вчилася в городі, як вона сама призналася» [4, 209], та покладає на чоловіка право «виховання дружини»: «…вона молода і начитається, й набереться розуму з книжок» [4, 209] (звичайно, під «дбайливою рукою» чоловіка).

Підсумовуючи, зауважимо, що з усіх шлюбів, змальованих І. Нечуєм-Левицьким у

«Хмарах», найбільш симпатизує автор союзу Павло Радюк – Галя Масюківна, а отже стоїть на засадах чоловічого пріоритету і лише принагідно зупиняється на явищах усе ж

традиційної для української сім’ї маскулінізації жінки.
19.ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПАНАСА МИРНОГО

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.

На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874).

Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Незважаючи на те, що в 70 — 80-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, в зв'язку з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імперії, друкуються переважно за кордоном і на Наддніпрянській Україні були майже невідомі широким колам читачів.

Так, 1874 року в журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця», а в 1877 році в Женеві з'являється повість «Лихі люди». Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але в зв'язку з так званим Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'являється в Женеві у 1880 році.

Тільки в середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Старицьким у 1883 — 1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».

Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.

Підтримував Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, в яких закликає до єднання всіх прогресивних сил у боротьбі за свободу й рівноправність жінок, співробітничає в журналі «Рідний край», що 1905 року почав видаватися в Полтаві, у ряді своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

В зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві.

22.ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ РОМАНУ „ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ...”ПАНАСА МИРНОГО

Твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — перший в україн­ській літературі соціально-психологічний роман, у якому життя та боротьба українського селянства проти соціального гноблення напередодні та під час реформи 1861 р. подається через розкрит­тя психології Чіпки Варениченка, його думок, прагнень і пере­живань.

Реформа 1861 р. та її наслідки привернули особливу увагу Панаса Мирного. Гнітюча атмосфера кріпосницької дійсності спонукала пись­менника до викриття її антигуманної суті, виняткової жорстокості. На весну 1872 року припадає задум Панаса Мирного написати великий твір про життя українського селянства до і після скасування кріпацтва. Прискоренню написання твору сприяли і певні обставини. Весною 1872 року Панас Мирний перебував у службовому відряд­женні. Під час поїздки з Полтави до Гадяча хлопчик-візник роз­повів Мирному жахливу історію селянина Василя Гнидки, який вирізав сім'ю заможного козака, та що був засуджений до каторж­них робіт. Особа Гнидки особливо зацікавила митця як «дуже цікавий суб'єкт» Доля сільського чесного парубка, що стає на хибний щлях, зацікавила молодого парубка, що стає на хибний шлях, зацікавила молодого письменника і він описав цей випадок в його нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Письменник задумався над причинами, що призвели Гнидку до розбійництва і цей випадок з життя ліг в основу повісті «Чіпка», над якою він працював протягом літа й осені 1872 року. Повість «Чіпка» — перша редакція майбутнього великого со­ціально-економічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», де автор зосередив головну увагу на постаті центрального героя тво­ру — Чіпки Варениченка. В повісті ще не були чітко окреслені сю­жетні ходи — історичні екскурси, розповіді про земство, царський суд, досить побіжно змальовувалося життя селян. І.Білик допоміг удосконалити твір , було здійснено кілька редакцій. У 1880 р. під назвою „Хіба ревуть воли” було надруковано

Історичні виміри зображення дійсності у романі „Хіба ревуть воли” В основу художнього змалювання дійсності покладено принцип причинності, соціальної зумовленості дій і вчинків персонажів, котрими П.Мирний буде керуватися в усій подальшій творчій праці. Новаторство роману полягає в тому, що в ньому на повний голос „заговорило” життя укр. суспільства перехідної епохи. Реальна дійсність подалась в романі у найрізноманітніших зрізах – соціальних, національних, історичних, побутових, і саме вони, проведені на різних рівнях, надали творові достовірності, неповторного стильового зображення. Автор зображує майже столітню історію укр. села. Автори, заглибившись в історію українського села, почали розповідь від часів зруйнування Запорізької Січі та офіційного за­кріпачення українського селянства. айбільше ж уваги автори приділили висвітленню передреформеного періоду, самого процесу розкріпачення селян і введенню земських порядків у країні. Письменники переконливо показали, що селяни були обдурені, що реформа не принесла справжньої волі,її було здійснено в інтересах поміщиків та капіталістів. Це й привело народні маси до шукання виходу з нестерпного становища, викликало стихійний протест, який вилився в численні повстання проти безправ'я і нового гноблення.

23.ПРОБЛЕМИ, ОБРАЗИ І ХАРАКТЕРИ РОМАНУ „ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ” ПАНАСА МИРНОГО

Проблематика „Хіба ревуть воли” Роман „Хіба ревуть воли..” засвідчив новий етап у розвитку укр..прози. Це перший зразок соціально-психологічного роману в укр. літ, перший роман з народного життя, в якому змальовано майже столітню історію села, розкрито соціальну дійсність в усіх її суперечностях, показано, як соц. Умови, конкретне життєве середовище сформували характер особистості, визначали її поведінку. Новаторство роману полягає в тому, що в ньому на повний голос „заговорило” життя укр.. суспільства перехідної епохи.

Проблематика цього твору:

- проблематика вибору

- проблема моралі

- проблема виховання

- проблема батьків та дітей

- проблема впливу середовища на формування особистості

- проблема духовності

- проблема соціальної несправедливості

- проблема кривди (відібрали у Чіпки ниву

Сюжетно-композиційні особливості роману „Хіба ревуть воли..” Роман Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" багатоплановий. У ньому відображено життя українського селянства протягом кількох поколінь-від заселення південних степів і закріпачення сіл до реформи 1861 р. і введення пореформених порядків. Найбільше ж уваги автори приділили висвітленню передреформеного періоду, самого процесу розкріпачення селян і введенню земських порядків у країні. Письменники переконливо показали, що селяни були обдурені, що реформа не принесла справжньої волі,ї було здійснено в інтересах поміщиків та капіталістів. Це й привело народні маси до шукання виходу з нестерпного становища викликало стихійний протест, який вилився в численні повстання проти безправ'я і нового гноблення. Роман складається з чотирьох великих частин, кожна з яких поділяється на розділи, їх у творі тридцять. Кожна частина і розділ мають свій зміст і композиційну завершеність. У першій частині йдеться про дитячі і юнацькі роки головного героя Чіпки, у другій подано історію села Пісок за півтораста років, третя продовжує розповідь про тяжку долю селянського бунтаря, а остання знайомить читача з його трагедійним кінцем. Події в романі розгортаються кількома сюжетними лініями: життя, боротьба і шукання соціальної справедливості Чіпки; життєвий шлях Максима Ґудзя, змалювання його морального занепаду: зображення процесу закріпачення, кріпосницького свавілля, царської реформи і народних рухів проти гноблення на всіх етапах розвитку села Пісок. Полії в романі відбуваються не в хронологічній, а в логічно-психологічній послідовності. композиція роману складна, кожна складова частина ЇЇ підпорядкована розкриттю причин, чому кращі люди з народустають злодіями, розбійниками, власне "пропащою силою".

Проблема „пропащої сили” і її вирішення у романі П.Мирного „Хіба ревуть воли..” Трагедію особистості Панас Мирний відбив уже в назві – при видан­ні 1903 р, в Україні твір був названий “Пропаща сила”. У ній — роздуми художника про нереалізовану, «пропащу силу» людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і.пре­красних, але яка так і не розкрилася в своїх потенційних якостях і можливостях»У центрі роману образ Чіпки – невтомного шукача правди, котрий зійшов на криву стежку боротьби і став “пропащою силою”. Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й воро­жості. Коли багатій Бородай за впертість про­гнав Чіпку з роботи, він "поніс у серні гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робіт-ника...”. Кожний з етапів життя Чіпки ви­разно окреслений завдяки тонкому психологічному аналізу його поведінки. Різкі переходи віл сподівань щасливо жити на своєму добрі до гірких роз­пачливих настроїв розкривають збентежену душу героя. Надто вразила кри­вда Чіпку, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно ви­магає хабара. У цей момент Чіпка втратив віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, а й до всіх людей. Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Під впливом лихого “товариства” Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття “тієї кривої стежки”. Пішли розмови про земство, про вибори гласних, і Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Коли Чі­пку наказом губернатора було виведено з управи “по неблагонадежности”. то ця кривда стала останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стеж­ку сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.

Поетизація жіночих образів у романі «Хіба ревуть воли..» Трагедія людської особистості чи не найбільш зворушливо відтворена в образі Мотрі. Мотря – одна з найтрагічніших постатей в українській лі­тературі. Із психологічною переконливістю вмотивовано останній крок жінки. Вона була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страш­них випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбій­ництва Чіпки, мати викриває його злочин. Так образ матері-страдниці, її че­сні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу цієї трагічної особистості за­свідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з етичних засад на­шого народу. Ідеєю шукання правди освітлені в романі також образи Христі і Галі.Галя, дружина Чіпки, була «розбишацькою дочкою». Але вона ненавиділа крадене багатство, засуджувала батьків, відмовляла від злодійства Чіпку. Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Це красуня, „польова царівна”. Вона зачарувала Чіпку з першої зустрічі і потмі стала його дружиною. Все зло, що її оточувало, не спотворило душі дівчини. Вона добра, щира, справедлива. Побачивши всю безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, Галя накладає на себе руки.

Типове й екстремальне у долі Чіпки у романі „Хіба ревуть воли...” Наскрізним образом роману «Хіба ревуть воли, як ясла по­вні?» є образ Чіпки Вареника. Кожен епізод життя Чіпки, рисочка характеру, портретний штрих допомагають краще уявити цього сильного, розумного й талановитого чолові­ка, який міг би принести багато користі людям, а силою соціаль­них обставин став розбійником-каторжником. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улае, Галя. Більше ображали: батько покинув, землю відібрали, вигна­ли із земства, навіть мати в дитинстві лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Тому ще з дитинства Чіпка прагнув помсти. Спочатку були горобці, потім багатій Бородай, який побив за непослух, потім пан, який при­власнював плоди селянської праці. Раз ставши на шлях злодій­ства, розбою, пияцтва, Чіпка вже не зміг від нього відмовитись. Були в його житті й світлі моменти — знайомство й одружен­ня з Галею, господарювання на землі, вибори в земські гласні. Дружина й мати своєю любов'ю деякий час утримували Чіпку від темних справ. Але нові несправедливості та лихі друзі підштов­хнули його до остаточного падіння, кривавого розбійництва. Хоч Нечипора називали стихійним бунтарем, борцем за соціальну справедливість, але нічим не можна виправдати його злочину, коли він убив сторожа, вирізав разом зі своїми співучасниками мирну сім'ю хуторян. Такий життєвий вибір зробили свого часу й батько Галі Максим та його дружина Явдоха. Іншими шляхами пішли Грицько, Христя, Галя. Грицько, такий самий сирота й бід­няк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно гос­подарювати на ній. Галя, дружина Чіпки, була «розбишацькою дочкою». Але вона ненавиділа крадене багатство, засуджувала батьків, відмовляла від злодійства Чіпку.

25.ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ФРАНКА
  1   2   3   4   5   6

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Дайте визначення повісті як жанру. Яка тематика повістей І. Нечуя-Левицького?
Дайте визначення повісті як жанру. Яка тематика повістей І. Нечуя-Левицького? Назвіть характерні риси творчості письменника

Іван Карпенко -карий. Життєвий І творчий шлях письменника. Багатогранність його діяльності
Карпенко -карий. Життєвий І творчий шлях письменника. Багатогранність його діяльності

Тема уроку. Бертольт Брехт. Життєвий та творчий шлях драматурга....

Література 10 клас Тема
Тема: Фразеологія – джерело гумору та сатири повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

Реферат на тему: “Життєвий І творчий шлях В. Булаєнка”
Так скаже Андрій Малишко про Володимира Булаєнка, коли оз­найомиться з його поезією

Реферат на тему: “Життєвий І творчий шлях В. Булаєнка”
Так скаже Андрій Малишко про Володимира Булаєнка, коли оз­найомиться з його поезією

Життєвий І творчий шлях
Псевдонім І криптонім — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик, М. В., К-ич М, м-у-ко та інші; 24. ХІ хіі) 1871,...

Тарас Шевченко – художник
Обладнання: портрет Т. Шевченка, збірка «Кобзар», виставка книг про життєвий І творчий шлях поета, ілюстрації до його творів та полотна...

Урок №4 Тема
Тема. Життєвий І творчий шлях Джеймса Джойса. Характерні ознаки його поетики: «потік свідомості», пародійність, іронічність, інтертекстуальність....

Оноре де Бальзак (1799-1850) — Прометей ХІХ століття. Життєвий І...
Тема. Оноре де Бальзак (1799-1850) — Прометей ХІХ століття. Життєвий І творчий шлях відомого французького письменника реаліста. Бальзак...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка