Пошук по сайту


І. Нації та їх історичні попередники: етно-політичний підхід

І. Нації та їх історичні попередники: етно-політичний підхід

Сторінка1/2
  1   2

Стаття в періодичному виданні: Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Вип. 2. — Львів, ДУ “Львівська політехніка”, 2000. — С. 5-26


До питання про типологію та шляхи формування націй.
У політиці взагалі та в процесах утворення і функціонування держав зокрема особливу роль відіграють великі людські спільноти — нації. Вони уособ­люють горизон­тальну дифе­ренціа­цію люд­ства, від­дзеркалю­ючи багатство його етнопсихо­логічних, культурно-історич­них і соці­ально­-політич­них форм в нові часи1. Роз­гля­да­ючи нацiю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки "полiтич­ностi" цієї спiльноти, визначає специфічні риси нацiональ­ної свiдомостi та її найсут­тєвішої складової частини — нацiональної iдеї. Водночас визначе­н­ня суті нації як історичної спільноти та шляхів її формування є одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

Мета цієї статті полягає в тому, щоб висловивши деякі загальні міркування щодо розмаїття шляхів націогенези, окреслити ті спільні риси, які роблять націю нацією, і ті спільні чинники, що ведуть до переростання донаціональних спільнот у національні. Зокрема, я хочу викласти деякі аргументи проти досить популярної в сучасній західній націології тенденції протиставляти причини, способи виникнення і природу так званих політичних і етнічних націй та інтерпретувати останні як штучно створені “уявні” спільноти, для яких, нібито, завжди характерний ірраціональний, етнічний націоналізм.

І.

Нації та їх історичні попередники: етно-політичний підхід. Серед велико­го розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти немало такого, що об’єднує сучасних дослід­ників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співісну­ють з ними) інші види спільнот: племе­на і пле­мін­ні об’єд­нання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного та етно-політичного підходу, є етно­сом на певній стадії його розвитку і зрілості.

Що ж таке етнос та чим він відрізняється від нації? В перекладі з грецької “етнос” означає народ. Як і нація, він належить до стійких спільнот, що уособлюють горизонталь­ний поділ окремих суспільств і людства в цілому. Мiж тим, коли йдеться про рівень їх консолідованості і полі­тич­ної суб’єктності, ці спільноти iстотно рiзняться.

Поняття “етнос” вжи­ва­єть­ся для позначення історичних спільнот різного сту­пеня кон­со­лі­да­ції, що нале­жать до однієї культури, але зовсім не обов’язково усві­дом­люють себе як полі­тич­ну єд­ність. Етноси фор­му­ються на основі довготрива­лого проживання людей на спільній тери­торії, інколи — в рамках однієї державності (що додатково сприяє появі і зміцненню спільних рис та формуванню етнічної само­свідо­мо­сті), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені, форму­ється певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як "свої", узвичаєні, "нормальні" форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користу­ються спільною мовою або близь­кими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: "ми" - "вони", "свої" - "чужі", "звичне, наше, рідне" - "дивацьке, чуже, далеке".

Процес націогенези (виникнення націй), згідно етнічно-політичного підходу, полягає в тому, що етноси як попередники націй, проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єд­нання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово "полi­ти­зується", вони стають учасником полiтичного процесу і трансфор­муються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації етносу та його руху до перетворення в націо­наль­ну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI — XVII ст.) на Україні. Повстання i нацiонально-визвольна вiйна пiд проводом Б. Хмельницького 1648–1654 р.р. засвiдчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи полiтичною спiльно­тою, він прагнув зберегти свої здобутки в сфері суспільно-політичної творчості, відстояти неза­лежність у відповідності до принципу "один народ — один політичний устрій". Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі2. Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватись досить рано. Проте пізніше цей процес перервався через внутрішні і зовнішні причини, і остаточно нація сформувалась лише на кінець ХІХ– початок ХХ ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VІ–VІІ ст., а може й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу поло­ви­ну XІІ столiття.

Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, від­бу­вається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модерні­зації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробни­цтва, соці­альній структурі, системах комуні­кацій, освіти і культури, які супро­воджують перехід від феода­лізму до капіталізму і від деспотичних до демокра­тич­них форм прав­ління. Модернізація була і є соціальним підгрунтям націогенези, її головним, найзагальніше сформульованим чинником. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функ­ціо­ну­вання модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно є продуктом і зна­ряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етно­сом), яка пристосовується до вижи­вання в умовах модер­нізму. З цієї точки зору, нація - це сучасна політична і соціальна спіль­нота, що базу­ється на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настіль­ки глибоким, що не дозволяв народу сконсоліду­ватись у ціліс­ність, яка могла б усвідомлювати себе дійо­вою особою історії та політики. Мобільність всередині соціаль­них станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між ста­нами в рамках етносу. Держави створювались за династій­ним принципом і саме дина­с­тії мали право об’єднувати та роз’єднувати етноси, і це їх право вкрай рід­ко ставилось під сумнів суспіль­ною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Фран­цузької та Американської революцій кінця ХVІІІ ст., прийшло усвідом­лення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар’єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на питання: чиї ми?, то тепер голов­ни­ми стали питання: хто ми? що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів? де мають пролягати кордони нашого суспільства? тощо.

Цікавим є погляд О.-І. Бочковського на зміст етно- й націогенези як на "по­сту­­пове усуспільнення" усіх верств населення. Роль національно активного (і, додамо, полі­тич­но задіяного) прошарку населення переходить від аристократії до буржуазії ("третього стану"), а потім — до робітництва і селянства. "Модерна нація обіймає всі суспільні шари, з яких складається нарід. Натомість, в народі (тобто етно­сі — авт.) нація була по черзі репрезен­то­вана лише горішніми її верствами від корони й династії до панства і буржуазії. В цьому саме криється ключ до зрозуміння дуалізму в назвах нарід — нація, як і до зрозуміння різниці між модерною нацією і народом "3. Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку — національну.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “народ—прави­те­лі” і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що скла­дають громадянське суспільство і на­цію; 2. зов­нішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окре­міш­но­сті і куль­тур­ної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складників, нація є громадянське суспіль­ство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функ­ціо­­нально, тобто з точки зору виконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб’єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати свою державнiсть, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована полiтичними партiями, суспiльно-полiтичними рухами та iншими недержавними iнституцiями. Але на вiдмiну вiд етносу — явища культурологiчного, нацiя завжди є спiльнотою полiтичною, формування якої, як зазна­чає Богдан Кравченко, є водночас процесом зростання її вну­трiш­ньої солiдарностi, встановлення чимраз ефективнішого контролю спільноти за пове­дiн­кою її членiв. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділя­ють прихильність до групових символів, то група дося­гає статусу нацiї. Іншими словами, нація — це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консо­лідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

ІІ

Нації етнічні й політичні: суть і підстави розмежування. Націо­наль­ні спільноти, що формуються шляхом “дозрівання”, “політизації” окремих етносiв, які протягом певного часу ще можуть не мати власної державності (а це стосується багатьох європейських нацiй), iнодi називають етнічними нацiями. Цей шлях націогенези є поши­ре­ним, але не єдиним з можливих. Історія знає приклади виникнення націй на базі поперед­ньо створеної державної єдностi людей —"загально­дер­жавного громадянства", на грунті якого формуються загальнi традицiї, мова, спільна культура (в тому числі й полі­тична). Такі спільноти прийнято нази­вати політичними націями.

Наз­ви ці умовні, а відмінності між етнічними й політичними націями часто переважуються спільними рисами як про­цесів націотворення, так і самих націй. Тому цілком зрозумілим є виступ про­фе­со­ра Я. Дашкевича проти штучного протиставлення цих понять та проти самого терміну “політична нація”. Однак ми, підкреслюючи відносність такого поділу і наголошуючи на вирішальній ролі етнічного чинника у націотворенні будь-яких націй, усе ж послуговуємось даними поняттями, бо вони в узагальненій формі відбивають два основні шляхи націотворення, а також відмінності у розумінні самого поняття “нація”, властиві народам більшості західних країн (політичний підхід) та країн колишнього СРСР (етнічний підхід).

Отже, етнічні нації виникли в країнах, де рух за духовне відрод­жен­ня і політичну кон­со­лідацію пере­дував утворенню національної дер­жа­ви і здійснювався під керів­ництвом духовно-інтелектуальних еліт (оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися). Люди, що нале­жать до них, вбачають головне джерело національної самоіденти­фікації і підставу для утворення влас­ної дер­жави у своїй етнокультурній окре­міш­ності. Політичні ж нації сформувалися там, де сильна держава виникла рані­ше, ніж відбулася куль­тур­на консолідація народу, а, отже, владні інсти­туції мали змогу спри­я­ти національній консо­лі­да­ції, прискорювати її, інколи викори­стову­ючи з цією метою навіть методи при­му­су. Представники політичних націй вирішують питання своєї націо­наль­ності на підставі грома­дян­ства, належності до певної держави, схвалення її найголов­ніших політичних цінно­стей.

ІІІ.

Різноманітність шляхів націотворення. Кинувши погляд на політичну карту світу, ми переконаємось, що є немало націй, які прямо і безпосередньо виростають з одного етносу на певній стадії його зрілості: Японія, Чехія, Швеція та інші. Але є й такі нації, як наприклад, американська, що виникла на основі однієї держави як поліетнічне утворення, або, навпаки, такі, що формувалися шляхом адміністра­тивного роздроблення більш широких культурно-політичних об’єднань моно- або поліетнічного характеру (арабські народи, народи Латинської Америки).

Перетворення етносу в націю відбувається тоді, коли виникає потреба в більш тісній консолідації народу: задля розвитку економіки і культури в нових умовах; щоб встояти перед загрозою зовнішнього вторгнення чи економічного підпорядкування; або й заради досягнення власних експансіоністських цілей. На думку японського професора К. Секіне, творення японської нації почалося ще в XVI ст. Але потім настав час феодальної стагнації, коли Японія була роздроблена на окремі сьогунати і повністю ізолювалася від світу. Так тривало до 1868 р. Поштовхом до об’єднання японців під владою імператора, до національної консолідації і, одночасно, до зростання їх економічної активності було усвідомлення необхідності "організуватися й протистояти західному тискові"4. Визначну роль у цьому зіграла політична контр-еліта, революціонери ери Мейджі, які безжалісно знищили джерело стагнації - владу феодального класу самураїв і почали енергійно і компетентно правити країною. Імператор став символом національної єдності. Він завжди "керувався інтересами Японії як культурної та етнічної єдності". А японці — оскільки живуть на островах — етнічно напрочуд цілісні5.

Протилежним до японського був досвід націотворення у США, Австралії та інших державах, що виникли на новому місці. Тут відбувалося перемішування етносів, діяв принцип "плавильного казана", а найголовнішу роль у створенні нації відігравала держава зі своїми об’єднавчими зусиллями. Але і в цьому випадку ми не можемо заперечити існування певного культурно-етнічного стрижня, навкруг якого відбувалась "переплавка" інших етнічних груп. У Північній Америці і Австралії провідну роль у націотворенні відігравав англосаксонський елемент, що переважав чисельно і мав до того ж дуже розвинену загальну і політичну культуру.

Тому американську націю можна розглядати двояко: або як типовий приклад політичної нації, яка сформувалась під впливом новоутвореної держави з передовою формою правління і в якій політична культура, політичні цінності і символи є домінуючими чинниками національної інтеграції і самоусвідомлення, а етнічні ознаки відтіснені на другий план (але не витіснені із свідомості і національного буття повністю), або як певне виключення на широкій дорозі етнічної і національної диференціації людства, коли етнічні групи надалися до "переплавлення" в одну політичну цілісність завдяки відірваності від основного масиву своєї етнічної спільноти, а також завдяки їх порівняно дисперсному розселенню в умовах кількісного і культурного домінування англосаксонського елемента. В Канаді, де з ним конкурував компактно розселений і політично зрілий французький етнічний елемент, результати консолідації не були такими вражаючими. Таким чином, американський досвід теж є до певної міри підтвердженням основного правила: націогенеза всюди відбувається на базі певних етносів і означає їх подальший розвиток.

Французи є іншим прикладом нації, що утворилася під тиском держави, яка примусила окремі етноси визнати панівне становище французької мови і асимілюватися з франками у єдину націю. І тут-таки маємо контр-приклад: так само чинила і іспанська держава. Проте успіх консолідації тут був меншим. Такі етноси, як баски, каталонці і донині вважають себе окремими народами. Подібною є ситуація у Великобританії з уельсцями, шотландцями, не кажучи вже про ірландців. Хоча в усіх цих країнах поняття нації вживається як тотожне поняттю "державний народ", "громадяни однієї держави", тобто у тому ж політичному значенні, що й у Франції та США, сплавити за допомогою держави етноси в одну культурну цілісність тут не вдалося. Очевидно, причини цих успіхів або невдач ховаються у відмінностях сили та авторитетності державної влади, а також тієї високої культури, яку вона репрезентує і підтримує (Франція епохи абсолютної монархії — це світ і культурно-політичний еталон для всієї Європи); в ступені спорідненості та в рівнях розвитку домінуючого, центрального етносу, що відіграє основну державотворчу функцію, і, так би мовити, периферійних народів, котрі з ним асимілюються; в особливостях історичного періоду, коли цей процес відбувається.

В усякому разі, якби етнічні корені націй не відігравали провідної ролі в процесах націогенези, то можна було б сподіватися на значно більший успіх асиміляторської політики не тільки згаданих вище держав, а й таких імперій як Австрійська (пізніше Австро-угорська) або Російська. Навіть у радянський період, не зважаючи на тісні комунікації і добре ідеологічне забезпечення добровільного та насильницького перемішування народів в рамках СРСР, наміри створити "єдиний радянський народ" на російській основі лопнули, мов мильна бульбашка. А що тепер діється в колишній Югославії, про яку ще недавно (у 70-х роках) Х. Сетон-Вотсон писав: "...Комуністам Югославії геніально вдалося досягнути прогресу у врегулюванні міжнаціональних конфліктів в рамках багатонаціональної держави, хоч вони почали виконання цього завдання при тяжких обставинах"6.

Більш влучною виявилася оцінка ролі етнічної основи у творенні націй і національних держав, яку дав інший визначний англійський дослідник національних процесів Ентоні Сміт. Він наголошував на необхідності вивчення етнічних витоків політичних націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав, зазначав, що "жодний тривалий світовий порядок не може бути створений, якщо ігноруватимуться повсюдні прагнення націй відшукати власні корені в етнічному минулому..."7.

Який би приклад ми не взяли з історії: з чехами, українцями чи алжірцями, всюди побачимо, що на певному етапі своєї зрілості "недержавні" (або так звані "неісторичні", чи "малі") народи можуть стійко протистояти асиміляторському тиску з боку державних націй, прагнучи до збереження своєї культурно-мовної специфіки та до перетворення на самостійних політичних суб’єктів, рівноправних дійових осіб історичного процесу. Саме неврахування їх життєздатності, ступеня культурно-психологічної і політичної готовності до самостійного існування викликає подив у пануючих націй, котрі обгрунтовано вважають свої культури більш розвиненими, але безпідставно — "кращими", "привабливішими" для підпорядкованих їм етносів, ніж їхні власні культури. Звідси випливають і різного роду "теорії" про неприродність, штучність консолідації останніх, яка відбувається, мовляв, внаслідок вузько­корис­ливих дій інтелектуальних еліт, а також несерйозне ставлення імперської інте­лек­туальної еліти до становлення молодих держав на теренах колишнього СРСР як до якоїсь політичної гри або випадковості.

Які ж особливості становлення націй у тих народів, де створення власних держав відбулося на заключних етапах націогенези? У Європі цей шлях пройшли дві групи країн, що суттєво відрізняються між собою. Німеччина і Італія відзначалися тим, що завершили об’єднання своїх земель, а значить і консолідацію націй, досить пізно (аж на кінець XIX століття). Але їх культурна консолідація відбулася значно раніше. Ще до об’єднання своїх територій, ці народи створили високорозвинену сучасну культуру, яка могла обслуговувати потреби національної держави. Інша послідовність розвитку була притаманна слов’янським народам, які протягом тривалого часу перебували під гнітом чужоземних держав. Наслідком поневолення був занепад не лише політичного, але й культурного життя. Їх мова використо­вувалась переважно на побутовому рівні, а в деяких випадках (наприклад, на Україні) майже не поширювалась на великі міста. Неповною була соціальна структура цих народів, оскільки елітарні прошарки весь час асимілювались панівними націями. Тому виходу слов’ян на шлях націотворення передувало так зване "будительство": стадія підготовчої, спочатку просвітницької, а потім — громадсько-політичної роботи інтелігенції.

Чеський вчений Mірослав Грох виділив такі фази духовного пробуд­ження і політизації цих етносів: 1. академічна, на якій історики, етнографи, мовознавці досліджують культурну спадщину та минуле даного етносу, публікуючи свої праці мовою іншого народу; 2. культурна, коли мова даного етносу, яка на попередньому етапі тільки вивчалась, тепер впроваджується в систему освіти та стає мовою літературно-художньої творчості; 3. політична, на якій усвідомлюються політичні потреби і інтереси народу, висуваються вимоги створення автономної або незалежної державності8.

Як показано в цитованій тут статті Романа Шпорлюка, деякі народи Центральної і Східної Європи пройшли ці фази за порівняно короткий час і створили свої держави. У інших, наприклад в українців, через несприятливі зовнішні умови і деякі внутрішні проблеми, процес культурної і політичної консолідації та здобуття незалежності неодноразово зривався. І навіть зараз, коли Україна вже здобула свою державність, завдання другої фази становлення нації не повністю виконані. Є, однак, усі підстави сподіватися, що етнос, котрий витримав такі розриви поступовості у своєму розвитку і зберіг усе-таки свою культурну ідентичність та прагнення стати незалежним суб’єктом світового політичного процесу, зможе врешті самоствердитись як нація в усіх аспектах.

Розглянуті тут шляхи формування сучасних націй не охоплюють, звичайно, усієї багатоманітності процесів націогенези в глобальному масштабі. Значна специфіка притаманна імперським націям, з одного боку, та колишнім колоніальним народам Африки та Азії, з іншого. Уже згадувались, хоч і дуже побіжно, особливості формування націй на Південно-американському континенті. Нації — це колективні індивідуальності і у кожної з них своя доля і своя дорога до самоусвідомлення і подальшого культурного та політичного розвитку.
  1   2

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Етно-національні відмінності І проблеми становлення громадянської...
Публікація в матеріалах міжнародної конференції “Політичний, економічний І соціальний розвиток України у регіональній перспективі”.—...

Конспект до лекції 1 Введення в курс «Україна: основи формування української політичної нації»
Соціокультурні механізми творення політичної нації України: минуле, сучасне майбутнє

План Вступ Розділ І. Суспільно-політичний та національний рух буковинських...
Культура. Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців XIX — початку XX ст

Етно-національні ідентичності І легітимність влади в Україні
Публікація в матеріаах міжнародної конференції: "Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні" — Львів, лну, 14-15 листопада...

Реферат: Форми І методи наукового пізнання: Системний підхід як метод...
Нарешті, сам процес пізнання, що набуває форму більш перетворюючої діяльності, загострює питання про роль людини як суб'єкта в розвитку...

Література бароко мусила виконувати потрійну функцію: навчати, вражати...
Функціональний підхід до літературної творчості призвів до розквіту багатьох “малих жанрів” поезії – епіграми, панегірика, гербового...

Відділ освіти Сокальської рда методичний кабінет Системний підхід...
Системний підхід до реалізації науково-методичної теми у знз (методичні рекомендації). Методичний кабінет. – Сокаль. 2011

Політичний режим. Типологія політичних режимів
Вступ

Програма курсу: Соціологія націй Лектор: антоніна колодій, докт філос...
Україні. У певному сенсі, курс може розглядатися як методологічна підготовка до майбутньої можливої участі в соціологічних опитуваннях...

Міждисциплінарний підхід дослідження соціально-економічного розвитку...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка