Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 9

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка9/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Потім, коли були бої між військами УНР і комуністами, я сидів у помешканні українського клубу. Стріляли так часто, що вийти не було можна. А сидіти було нудно: не хотілося ні думати, ні говорити. Я поглянув на сусіда: був то професор Маршинський — і, не звертаючись до нього, заплющив очі. Незабаром дзенькнуло вікно й кулька розщепила спинку канапки між мною й Маршинським. Він відсунувся в один бік, я — в другий, і сиділи далі, жоден не змінив місця. Цю сцену потім я читав десь у спогадах Маршинського. Видко з його опису, що було йому, як і мені, все довкола таким байдужим, що він навіть мене не пізнав, бо в своїх спогадах зазначив, що біля нього тоді сидів «якийсь пан».

***

Коли почався одинадцятиденний обстріл Києва,— небезпека смерті була така близька, що можна було знести її, лише виплекавши в душі повну байдужість. Отже було наймудріше здатись на волю Божу, мовляв нашою приказкою: — «Коли Бог не попустить, то й свиня не вкусить». У той же час я впав на добру думку, як існувати в подібних умовинах, на них не зважаючи й про них не думаючи: складати словник. Справді за 11 днів він був готовий. Бо ж я писав картку за карткою днями й ночами: поки стріляли. Писав, сидячи в такім куті покою, що мав бути по стороні, з якої нібито не летіли набої. Раз-по-раз набій потрапляв у якийсь сусідній дім. Із вікна я бачив, як одного дня вранці вискочили з домів на моїй вуличці кілька жінок із жбанами по воду до ближньої криниці, бо водотяг тоді вже не функціонував. У тій хвилині просто перед них упала граната. В різні боки розбризкались жбани, частини вбрання, шматки тіла. Кілька жінок утекло, а більшість лишилась лежати на хіднику.

Щовечора я йшов на другий бік вулиці, де жили мої приятелі — відомий маляр і його дружина — лікарка. Ми сідали пити чай і клали на стіл секундомір, щоб знати, в яких інтервалах літають стрільна понад тим малесеньким партеровим дімком, де ми сиділи.

Коли ж, нарешті, одного передвечора скінчилася стрілянина й блискавкою рознеслась вістка, що комуністи опанували Київ, я довідався, що обстріл мого району йшов саме в напрямі того кута, де я просидів одинадцять діб у добрій вірі, що я — в найліпшім забезпеченні проти стрільна. В дійсності ж у моє вікно могла влетіти смерть у вигляді шрапнелі принаймні сто разів протягом доби, тобто за всі ті дні, скромно рахуючи, я пережив 1100 можливостей бути забитим. Тож мабуть був я таки справді, як казали старі римляни — «Едітус сідере декстро» — тобто «виданий під доброю зорею», що сконстатував був іще в Диканьці приятель Максим.

У тій добі київських судорогів одного дня, як чомусь надовше затихла була канонада, я подався до українського клубу, а відтіль — до книгарні «Часу». Саме біля опери, може кроків на десять-двадцять перед мене біля самого хідника на зелений травник упала граната. Впавши, вона крутилась, мов дзиґа по своїй довгій осі. І, поки я з цікавістю дивився, до неї підскочив малий хлопчисько, років десятьох і граючись, відкинув її набік. А потім він і я пішли собі далі так, як ідуть люди в хуртовину, коли з неба раз-за-разом грюкають громовиці.

Тих одинадцять днів я не голився. Думалось: щойно прикладу бритву до губи, а тут влетить набій. І виросла мені борода, розчепірена на всі боки. Коли ж замовкла канонада, я накинув на себе старе пальто, подорожній кашкет, обув високі чоботи й пішов до клубу: може почую новини. На Сіннім базарі стояв великий патруль і в кожного перевіряв виказки. Я при собі не мав нічого, але зорієнтувався запізно: вже не було як вертатись. Лишилось одно: перти «напролом». Але, бачучи зіритованих жиденят, обмотаних патронташами, мов биндами, я сам прийшов, як казали москалі, «до остєрвєнєнія». Тільки в найостанніший мент згадав народну сентенцію: — «Бога не гніви, а чорта не дрочи».

— Кто ідьот і куда? — гукнув на мене «красноєвреєць».

— А ти сам не видиш, хто. Йду туди, куди мені треба! — очевидно по-московському вкинув я, не спиняючись.

Патруль мене не затримав, бо ж таки, дійсно, тоді я не виглядав на «буржуя».

***

Не було безпечно в Києві, коли він був обложений за гетьмана Скоропадського. Не збільшилось безпеки, коли прийшов і Петлюра.

Того дня, після врочистого прийняття переможця Симона на двірці, я мав найліпші перепустки про вільний рух містом у всякій добі. Не було ще й дуже пізно, навіть іще зовсім не споночіло, коли я поспішав із редакції «Книгаря» додому, щоб одягтись на вечірній комерс у клубі.

— «Стій!» — гукнув на мене вояк української республіканської армії й раніш, ніж я спинився, стрілив до мене з віддалі кроків на шістдесят. Я метнувся на другий бік вулиці, щоб сховатись у помешканні Ф Матушевського. А той вояк примірився й бабахнув іще раз, коли я вже був біля воріт Матушевського. Ще того ж таки вечора я казав Петлюрі:

— Ну, Симоне, стрільці у вас — «неважні». Чи ж влучать вони в двоглавого орла та в п'ятикутну зірку?

***

Та ж мабуть уже досить подібних сірих фактів, бо всі вони — на одну міру. Зазначу лише тут, що в тій добі я нізащо б не повірив, що доживу до нинішніх своїх літ, але ж був і певен, що по мені «свині не дзвонитимуть», як це буває, коли «хто з ляку вмирає».

Справи української культури, яким віддано служило наше товариство «Час» та споєні з ним інші видавництва — «День», «Сміх», «Відродження» й інші, вимагали, щоб хтось із нашої дирекції їхав за кордон, розвідатись про стан друкарської справи в Європі. Що я від року 1908-го й до року війни кожного літа в тих справах їздив закордон,— було мені приречено їхати й тепер, у скромній ролі члена дипломатичної Празької місії.

В дорозі ще раз смерть покивала мені своїм пальцем. Десь біля Деражні мали на нас напасти якісь бандити. Тепер не можу навіть згадати, хто, власне то мав був бути: експропріатори чи комуністи. Але мені було те настільки байдуже, що я відмовився стати з револьверчиком — на варті біля вікна, як радили чеські вояки, що диригували охороною нашого вагону. Як уб'ють, то нехай ліпше у сні! — була моя думка. Одначе небезпека минулась, ніхто на нас не нападав, хоч напад і був анонсований.

Отже — нарешті, спокійна Європа. Прага ж узагалі не зажила війни, ані революції. Але ж у Празі вже тоді був великий автомобілевий рух. Тож другого дня й потім не раз дуже мало бракувало, щоб мене — «хуторянина» не переїхало якесь авто. Та щоразу, хтось невідомий підхоплював мене під руку, або шофер із виразом здивування спиняв машину біля моїх ніг.

А по двох місяцях — 19-го березня, коли я прийшов із костьолу св. Йосипа, секретар місії — сполячений українець — наставив мені до грудей револьвера.

***

Через рік я перенісся з (другою) дружиною Наталеною до маленького романтичного живця — Бехині. Там, у чудовій природі й поміж простими людьми, що ніяк не відчули війни й самі про себе говорили: «Ми — тільки 50 років по мапах», м’якшала моя стерпла, задубіла душа й верталося бажання жити.

Одначе смерть жартувала й тут, хоч і цілком по-сільському.

У величезному парку, що переходив у старий ліс, при прохідці в бурю, перед самим моїм носом упала товстелезна сосна. Я вчас відскочив, але просторова віддаль від смерті була — пів метра, а часова — пів секунди.

Там же в Бехині напала на мене тяжка неміч, що була відгуком революційних часів в Україні. Треба було піддатись ризиковій операції.

Та ж вірити в її щасливий наслідок я не мав найменшої підстави. Навпаки, настільки був певний, що тієї операції — надто запізненої — я не витримаю, що навмисне не схотів оперуватись у Празі, а подався до знайомого київського хірурга-емігранта, що був директором лікарні у Варшаві. Зробив я так, щоб моя дружина принаймні не була свідком моєї смерті.

Та ж цього разу, коли смерть насідала дуже поважно, прийшов порятунок у цілком ясній формі Божого чуда.

Останні слова моєї дружини до мене на Бехинському двірці були:

— Стало молитимусь за тебе святому Антонієві Падуанському.

Коли я прийшов у Варшаві до шпиталю, я був сильно вражений: він звався шпиталем святого Антонія Падуанського. Прокинувшись по наркозі, я побачив біля себе п'ятьох лікарів, що стояли півколом біля мого ліжка. Як потім виявилось,— чекали, що я конче буду блювати, бо зужив надто багато хлороформу. Якби ж тільки почалась блювота, шви в кишках неминуче б розірвались, а з тим прийшла б і смерть, бо стінка кишки була вирізана до тонкості «цигаретового папірця». Та ж мене, на диво всім лікарям, дарма що мене взагалі легко нудить, тепер нітрохи не нудило. Більше: я так умирав зі спраги, що вони ризикнули дати мені ковток чаю. Не занудило мене й по воді, що по наркозі часто трапляється. Так виграно майже безнадійну справу. Та ж і самий факт мого лежання в окремім покою протягом тридцяти днів був мені на користь.

Тепер, коли після всіх страждань військової й революційної доби я ніби наново народжувався до життя, нове «перебування в пустині», де я на початку не міг ані читати, ані писати, лише — думати, було мені таке побажане, як і фізичне оздоровлення. Тут, як колись у Полтавській хурдизі, знову оживав і зростав мій дух, аж нарешті почав я гадати: чи не на те, власне, мав я перенести свою фізичну неміч? У всякім разі там, у шпиталі св. Антонія я вельми підгоїв мою душу, що була перед тим наскрізь отруєна ненавистю й гострим бажанням помсти — тими двома психічними недугами, які виключають можливість тривалої творчої праці. Недугами, що з тих часів тяжкої війни та жорстокої революції з її фатальними для нашої справи наслідками, стали хронічними в багатьох наших громадських діячів і мас, недугами, що в першу чергу через них ми програвали дальші бої за боями, аж «до сего дне», бо через ті немочі ми не можемо бути споєні в одно тіло й не можемо мати один спільний провід.

Згадую тут про це тому, що воно просто відноситься до теми цієї книжки: цілому українству, тож і в тім числі мені, ті психічні недуги все загрожують смертю. І тому пожадане воно згадати тут бодай дуже коротко, що в тій добі у Варшаві перебував мій приятель з дитинства — тоді ж «у прах повержений» чужими й головне своїми «уневажнений» — Симон Петлюра.

Першу ніч, що я приїхав до Варшави, провели ми вдвох без сну в тяжких розмовах. І потім кілька разів іще могли виплакувати один одному свої жалі. Власне, я не мав що говорити: я міг тільки думати.

А Симон — розбитий на полі і в душі, був також наскрізь отруєний злістю, ненавистю й одверто бажав на багатьох помститись. Великими кроками, запалюючи цигарку від цигарки, міряв він світлицю в гостинного доктора Євгена Лукасевича. Він уже перестав обвинувачувати нашу національну вдачу в цілому, він тільки нарікав на осіб. На своїх найближчих співробітників, що гризлись за свої вбогі «портфелі» при «Директорії без території», про своїх генералів, що деякі з них перестали вже говорити по-українському, бо «пока платілі, до тєх пор і ґаварілі», про різні явища в інтернованих вояків, і — що було найстрашніше — про селянську масу, що часто стріляла в спину власній армії при її відступі.

— Хто ж винен? — питався я тоді, як і всі, всамперед цікавлячись найменш важливим питанням: за що?

— Я! — гупав себе в груди Симон.— Я бо не мав ставати в чолі руху. І тепер не тільки я це думаю, але ж інші просто в очі мені те говорять.

— А хто ж? — питав я.— Прецінь збори Національного Союзу, що перед повстанням проти гетьмана Скоропадського відбулись у моїй хаті, першим кандидатом на головного отамана поставили Микиту Шаповала. Так що ж: він?

— Ні,— твердо говорив Симон.— Але він зробив ліпше за мене, сказавши: «Я — на таку велику річ задурний». А я послухався наказу товариства. І хоч потім стільки разів просив — «Зніміть з мене цей тягар. Ви ж самі кажете, що я — не на місці!» — ніхто, рішуче ніхто не хоче мене заступити. Я — прикований, як на ланцюзі до свого обов'язку. І моя драма в тім, що я мушу робити те, чого зробити не можу.

А я собі думав. А хіба на всіх інших полях, що недописали, ми були інші? Та ж ми всі — непідготовлені й необ'єднані — робили те, чого зробити не могли. Та ж, коли сам підкреслюєш хибу, робиш її ще більшою. Бо ж те, що підкреслено, не може просякати вглиб, воно тільки розливається плитко вшир. Та ж цілій нашій справі завжди бракувало глибини. Бо ж усі наші думки були імлисто-народницькі, ми стреміли все тільки до «популярних викладів», до «просвіти», але ніколи не думали про те, де взяти і як створити самих просвітителів, як створити вождів, що без них маса — отара овець.

А тим часом наші популяризатори словом і письмом проклинали безневинного Симона, що, віддаючи справі всього себе, «не міг зробити того, що робив». Я ж собі думав: письменник, що висміває й ганить своїх ведучих, яких сам же й вибирав, та яким спочатку сам же кидав фіміамом, має руку диявола, що розсіває полову, яка засмічує народну ниву й народну душу.

А Петлюра стогнав:

— Та ж коло мене вже нема нікого, хто б мені помагав. На мене валять тягар керування, але ж ніхто не хоче виконати мого наказу. Хтось дотепно сказав, що Петлюра розбитий, як Карло XII. Та ж у цім дотепі — єдина правда: мої генерали так само не слухають мене, як не слухали Карла його генерали. І хоч би ж була тінь справедливості...

А я собі думав. У цім світі справедливості нема, не може бути і не мусить бути. Коли ж буває нагорода нібито за наші добрі чини, то це лише ласка Бога, котрий «дождить на праведних і на злих». З ласки Своєї дав Він і тим, що прийшли в 11-й годині однакову платню, чи — певніше: нагороду-дарунок, як тим, що стали на працю з досвіту. Отже моралі «Божої» ми зрозуміти не можемо... і не мусимо, бо нам не дано апарату для прийняття тих вищих законів. Нам дано розум, ми ж його лишаємо нерозвиненим (закопуємо талант у землю), починаємо справи, яких кінця не передбачаємо, замазуємо самі собі очі злістю, нерозважністю, ненавистю й бажанням мсти,— і тому не тільки не передбачаємо, а навіть не догадуємось, який може бути кінець початої справи. Отже ми все йдемо на імпровізацію.

— Вони добивають мої останні сили,— стогнав Симон.

А переді мною вставав образок із купання в Брусії, на Ворсклі.

Ми здибали там хлопців-літників, що приїхали з Петербурга. Познайомились і поприятелювали з ровесниками. Коли ж грались і дуріли, один із них перелітував величезні рови. Ми ж усі пнулись його наслідувати, але жодний із нас не міг перескочити ні наполовину меншого. Та чому ж? Мало в нас сили? — Ні, сказав нам вихователь літників, італійський професор,— ви маєте більше сили, але він має вправу. Це раз. А друге: він є свідомий своєї сили, а ви — ні. Тому він ніколи не стрибне через такий ярок, якого він перестрибнути не зможе.

— Та ж яким брудом мене обкидують! — хрущав пальцями Симон.— І я певен, що є такі, що й самі тому не вірять.

А я думав: брехні тобі не страшні, вони з часом відпадуть. Бо ж бруд — для чесного чоловіка — тільки фаза. Багно, пролежавши якийсь час, або ж висохне й обтруситься, або перетвориться «на персть» і зникне в землі.

Хіба що якийсь із «наських сватків» — «самоотвержений брудохранитель», намагатиметься час-від-часу розмочити сухий порох. Зрештою, чесний діяч не мусить ніколи витрачати часу на виправдання — розтирання бруду, бо від того швидше можуть залишитись плями на одежі.

А, зрештою, тоді я думав багато — і ті думки, частинно записані деінде, помогли мені очуняти й духово після немочі в роках 1914–1919...

***

Опускаю нудніші нагоди й нав'язую дальший випадок про поміч св. Антонія Падуанського.

Сталось це в році 1925-му.

Я тоді викладав у Господарській Академії в Подєбрадах, але жив з дружиною в селі, під Прагою. В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства «Час» та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони. А тим часом почала мене страшенно боліти нога. Спочатку гадав: минеться. Потім сміявся «на кутні»: «У більшості життя починається мріями, а закінчується ревматизмом». Та жарти не помагали. Треба вже було кричати: — «Ой леле!», бо ж довелося вже ногу биндувати в гіпс. Жодні ліки не помагали. Всякі ж досліди на клініках у Празі показували з очевидністю, що піймав я туберкульозу колінного суглоба. Тож, навіть коли б повелося процес затримати, ходити без милиці вже не буду до кінця життя. Я розводив руками й коли не йойкав, потішав себе тим, що вже довго ходив по землі на здорових ногах, а тепер до раю можна й дошкандибати. Отже те неминуче шкутильгання до кінця було настільки певне, що я таки цілком погодився на свою долю й за радою лікаря продав свого ровера, щоб було чим платити за ліки.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка