Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 8

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка8/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

На першій припинці висадив мене мій шеф із потягу. Насилу ми розшукали лікаря. Та ще й договоритись — нема як. Ледве-ледве по латинському та на мигах...

Над ранок, після докладного промивання шлунка з безконечним наливанням його турецькою кавою, почала мені замовкати болість. Нарешті й з обличчя сповзла зелена барва.

— А, таки відходили! — ляпали мене по раменах і лікар, і ветеринар. А останній ще додав: — Тепер признаюсь: і я вже був повірив, що ви недурно мали оте «бабське почуття» в Києві... Та вже — все добре: випадок щасливий. То ж не гаймося і мчимо далі на Іматру: там одужаєте зовсім.

Але ж мене таки вхопило порядно. Майже не бачив я знаменитого водоспаду, а що й бачив — бачив без радощів. Коли ж схилився при березі, бо впало мені на думку пополоскати свої рукавиці, забруднені в немочі,— так заточилась мені голова, що пішов би я був за пінистою водою, булькнувши в неї, як ложка в сметану, якби не вхопив мене за рукав мій колега. Ні, таки в Фінляндії «смерть була мені на язиці», як кажуть чехи.

Тільки аж на морі, між Гельсінками й Таллінном прийшов я остаточно до себе й забув про ту зустріч зі смертю, що цього разу освідчилась мені у вигляді смачного сига та бурхливої піни, як ті лихі казкові чарівниці, що приймають вигляд речей, які найбільш нападеному любі.

***

У дальші роки, коли вже покращав мій матеріальний стан, наняв я собі помешкання на самій горі височенного модерного дому. Там день і ніч ходив автоматичний ліфт (вінда). Одного разу треба було мені дуже спішно в певне місце і, коли я виходив із хати, в дусі пожалів, що підносити ліфт нагору триватиме кілька хвилин. Але щойно вискочив на сходи, побачив, що кабіна — нагорі й хтось, хто з неї вийшов, забув зачинити двері, що мене гостинно запрошували всередину. Я вскочив прожогом, миттю замкнув двері й притис ґудзик... а машина, мов божевільна, каменем шугнула в свій колодязь. Чисто, як у приказці: «Мигнув монах, а вже смерть — у головах!» Та ж не встиг я порядно злякатись, як, проскочивши зо три поверхи, кабіна раптом спинилась, ніби щось її підперло ззаду. Аж я впав на підлогу. Та ж припинка сталась між двома поверхами. І тепер, між небом та землею, в чорній, нерухомій кабіні у двох зі смертю, не було мені веселіше, як перед миттю в тім скаженім паданні додолу. Що ж робити? Натиснути ґудзик,— най знову летить кілька поверхів, як камінь, аж гуцне на спід шахти, де буде з неї купа трісок, а з мене — кривава маса? Ні, ліпше почну гукати, чей же вона не полетить із переляку.

Хвилин за десять я вже цілком вигідно вийшов із ліфту долі. А майстри й воротар дивувались:

— Таки ж рішуче все — в порядку!..

Дійсно, все було в порядку: навіть я не спізнився на свій потяг.

***

Не пригадую якихось видатніших подій того роду аж до часів світової війни. Але з тієї доби зустрічі зі смертю, що проходила повз мене, стали частіші. Натурально: тоді їй не було коли відпочивати, бо ж війна — її жнива.

Дрібніших випадків, тобто, певніш кажучи, випадків буденних, біжних, не можна й не варт нотувати; але не бракувало й цікавіших.

На жаль, «не випадає козакові» розповісти тут докладніше про драматичну пригоду, коли п'яний московський старшина витяг на мене — в тій хвилі беззбройного — свою шаблюку. Все те сталось так швидко, що я не встиг навіть відчути драматичності того — в дійсності — поетичного менту.

За якийсь час знову ж перед моїми очима мигнуло лезо. Та вже це була проза київських ночей.

Сталось це в ночі по св. Вікторові. Вже під ранок повертав я з іменинної вечірки в мого шваґра. У вуличці, де я тоді жив, одна сторона була незабудована: дрімав довжелезний дерев'яний паркан величезного саду. Взагалі на вулицях не було ще й духу. Мотрошить сніжок, але через його прозірчасту сітку бачу я, що з другої сторони вулиці, трохи освітленої зорями, (бо ліхтарі вже були загашені) перебігає до паркану людська тінь. Береженого й Бог береже! Тож я витяг із кишені камізельки маленький «службовий» браунінг і, як звичайно, переклав його в лівий рукав кожуха, притримуючи напоготові правою рукою. За хвилинку переді мною стояв здоровецький «босяк» — типовий київський нічний грабіжник. На другім боці вулиці чекав другий. Перший спинився проти мене на півкроку:

— Адалжітє (позичте) сірничка, закурить! — звернувся до мене, тримаючи праву руку за пазухою.

Був це відомий трюк напасників: коли б наївна офіра розстібнула кожух, щоб дістати з кишені штанів сірничка,— грабіжник кинувся б на свою офіру, вхопив би за поли кожуха й відтяг би їх назад так, щоб руки нападеного були стягнені до заду.

— А може закуриш із цього? — підставив я лобуряці пістолю під самий ніс. Здоровило шарахнувся назад, у руці його блиснуло лезо довгого ножа, яких уживають у ковбаснях.

— І к чортовій матері! — ревнув я, як у маточину...

Та поки ще встиг докинути двійко тепліших слів, конечних у такім припадку, босяк, як заєць уже летів по другому боці вулиці вкупі зі своїм товаришем. На пороші ж лишились їхні пів-босі сліди.

Тут смерть могла й не мати жнив, але за той добрячий кожух, що був на мені та за порядну пачку грошей, що розпирала мій пулярес, можна було згарячу вступити в борню й дістати ножакою під ребро. Прецінь такі «фрукти» анатомію знали...

Між іншим, додам, що за тих часів, особливо ж наприкінці війни пограбування й убивства в нічних годинах на вулицях Києва були — на денному порядку. Коли ж хтось про це оповідав, то конче додавалось терпке слово:

— Дезертири!..

***

Прийшов час, що вже і я мусів натягти на себе військову уніформу. Та влітку пощастило мені здобути на кілька днів відпустку. Я мчав, як той «воїн маладой», що на крилах радості несеться «в дом отчій». Мчав я, дійсно, в Диканьку, до батька, тіточки, братів, сестер. Нині ж іще вабила мене й зустріч із родинами Старицьких, Черняхівських та Стешенків, яким моя тіточка продала поетичний дімок у Чернечому Яру, що дістала його спадком від мого вуйка о. Якова. Про нього також є згадка в «Чмелику».

Я дуже приятелював із усіма тими родинами і, приїхавши додому «в цивілю», другого дня подався на ровері до Чернечого Яру. Це від Диканьки приблизно три з половиною кілометри. Пильна дорога накочена, бо саме відбулася возовиця. Від Чернечоярської гори до Диканських млинів, що на царині, коли добре гнати, можна пролетіти й за 15 хвилин, або й швидше. А що я поїхав ураз по обіді, то думав ще завидна вернутися додому. Та ж, їдучи, взяв я на плечі в ремні ув'язаний етюдник з олійними барвами: була думка зробити портретний шкіц із премилої Софії Віталівни — дружини Михайла Старицького, що була вже тоді дуже «ветха деньми». Але, коли я приїхав у Чернечий Яр,— і мови не могло бути про малювання: всі хотіли знати київські новини, а сама «бабуня» Софія Віталівна вимагала, щоб я сів заграти з нею у вінта чи преферанс. Потім — підвечірок. Час біжить, як експрес, а осінній день — на куцих ногах. То ж поки я виліз ровером на Чернечу Гору,— майже смеркло.

У полях — нікого. Тільки по стернях статечно походжають велетенські чорні круки, як на норманських прапорах. Де-не-де стоять іще одинокі копиці, мабуть проса чи гречки. Десь на заході — вузенька смужечка червоного неба. Чисто Реріховський, меланхолійний образ.

М'яко шустять по пухкій куряві гумові колеса, мирно побрязкують краски в дерев'яній коробці за моєю спиною, тихо зашамотить крильми великий, чорний птах, здивований моїм швидким наближенням. Он — вискочив заєць перед самим колом і, мов опечений, чкурнув убік, аж заточився на закруті. Чого? — Та ж він ніколи не чув і пострілу, бо вже ось кілька років не вільно полювати... Ще з кілометр — і будуть диканські млини. Треба вже повертати ліворуч.

На закруті, може кроків на 100–120 від дороги — дві низенькі копиці. Під ними щось рухнулось. Не круки — щось більше.

Мені сипнуло сніжком за комір: — Дезертири!

Швидко я сягнув у кишеню по револьвер, більший, військовий, і трохи притримав хід, щоб зорієнтуватись у ситуації. Вперед, чи назад? Бо ж до повороту на Диканьку треба ще проїхати метрів зо тридцять просто на небезпеку. Як махнуть навперейми, можуть підловити. Та чей же мають і обріза? От, так «вскочив у матню!»

Але пильна доріжка — вузенька: обкрутитись на ній не можна, а майнути по стернях, не ризикну, бо вже не раз проколював гуми. То ж — Господи поможи, щасливо проскочити!

Всі ті розрахунки мигнули в голові, як блискавка, може за той мент, що я встиг наблизитись до небезпеки на метрів 17. Але тепер вже мені полізла шапка з голови: під копицею, що я до неї прудко наближався, тьмяно засвітилося кілька зелених вогників. А у вухах прозвучали татові слова, що я їх чув за обідом:

— Всяка біда горне на село: спекулянти, злодії, дезертири, вовки...

Бачу ясно: троє здоровецьких вовцюгів. Стоять укупі й здається мені — поводять очима за мною...

Ось вже й закрут. Вистрелити? Ні, летіть далі!..

Беру в зуби револьвер і швидко відчіпаю гак від наплічника: тільки рушать за мною — кину їм під ноги барви. Коробка заторохтить і на якусь хвилину затримає хижаків. А вже тоді, як гнатимуть далі, буду борзити щосили й відстрілюватись, не оглядаючись назад...

Шустять мої колеса, аж свистять. Торохкотять краски, як черепки в мішку. Лечу, мов стріла з тятиви. Не дивлюся вперед, лише зиркаю через плече назад. Ні, не рушили з місця страховинні тварини. Мабуть неголодні. Зайців бо досить у полі... Ага, отож мабуть і той так крутнувся, занюшивши вовчий дух...

— Тю-тю!.. Свят-свят!.. Що ж це за марюка? — чую здивовано — зляканий голос і гострий біль в обличчі.

Ще миг — і лежить мій ровер у поросі, десь далеко від нього — етюдник, а я — по другому боці на стерні. Переді мною ж на дорозі віз, повен снопів гречки, з яких стремлять, мов роздвоєний хвіст щипавки, гострі, довгі вила.

До мене схиляється дядько:

— Свят, свят, свят! Чи ж це ви, «Васю отця Костянтиновичу»? — говорить до мене господар Максим, мій адоратор ще з тих часів, як «мій театр» грав у Диканьці.

Помагає мені встати, а сам вийти з дива не може: ровер цілий, краски — в порядку; револьвер, готовий до спуску, не випалив; вовки не гнались. А головне, що коли я гуцнув головою в снопи — «аж кобила заточилася!» — хитає дядько Максим головою,— я не втрапив на вила, що стреміли просто проти мене врівні моєї голови, а що оглядавсь назад, навіть очі не повиколював на гузирях снопів.

— Е! Довго ще житимете, Васю отця Констянтиновичу! Таки охороняє вас Господь, мабуть за доброго батька! — розумує Максим.— А що ж шкрябнуло там соломиною по тварі,— чи ж варто про те й говорити?

Однак дома «про те говорили» всі три дальші дні, що я ще гостював того разу в любій Диканьці.

***

У російському житті все більше випливали нагору розкладові процеси. Було вже ясно, що війна далі тривати не може. В повітрі виразно смерділо революцією. І, дійсно, вона прийшла. З’явилась радісна, миролюбна, всеобіцяюча, «безкровна». Та ж, як і кожна революція, вельми швидко розчарувала і своїх прихильників, і своїх творців. Тоді всі побачили, що вона веде за кістляву руку свого невідступного ад'ютанта — ненаситну смерть, яка має в своїх полках дезертирів, грабіжників, усяких барв анархістів. Це — на початку, а далі в її шики стали всякі, білі й червоні — «чини доблесних армій».

За часів революції розбуялось і українське культурне життя. Була «жатва многа, та ділателів мало». Доводилось так напружувати сили, що сьогодні й сам не ймеш віри, звідкіль їх тоді брав. Коротко кажучи: протягом кількох місяців я не спав більш як по чотири години за добу, а бували доби, що й не лягав зовсім. І при кінці літа вхопила мене дивна неміч: падала теплина тіла, в найтеплішій хаті мене морозило так, ніби я замерзав десь у Нижніх Пупках, а температура тіла спускалась до 35,5° Ц. Потім починала невимовно боліти голова. Одночасно я втрачав пам'ять до тієї міри, що не міг згадати звичайного слова, або й свого наймення. Одночасно приходила така байдужість, що хотілось тільки одного: швидше вмерти.

Був я тоді шефом київського міського ветеринарного бюро та посідав інші високі комунальні, земські й міністерські посади, як санітарний лікар-ветеринар, мав широке коло знайомих і приятелів лікарів-медиків та необмежені фінансові можливості. Отже, оглянуло мене тоді 22 лікарі. Оглядали не «ради практики» чи гонорарів, але — з правдивої приязні. І прийшли, зрештою, до такого висновку:

— Чи маєте всі справи в порядку?

— А що? — питав я в півдрімоті.

— Дуже можливо, що через десять хвилин про них уже буде пізно думати.

— Про мене. Прошу одного: лишіть мене в спокою.

Та ж, коли всі ті лікарі мене полишили, все ж таки прийшов іще один. Був то дуже близький мені чоловік, виїмковий діагност-поет, мій колишній швагро.

— Та й що ж?

— Нездужаю, брате, й ціпа піднімати. Помру.

— Очевидно, помиляєшся. Коли жарт на язиці, то ще й душа — в тілі. Та й смерть не любить слухати жартів. А що ж наші ескулапи? Певне, сказали те а те? — питав мене Віктор.

— Та ж, ясно.

— А мені,— відповів лікар, мене оглянувши,— не те ясно, а те ясно, що це все — брехня.

— Тож виходить, що все в порядку,— завважив я, слабо всміхаючись.— Таки ж бо брехня є конечний елемент лікарської професії...

— Отож і я кажу: добродій жартує, а ті павіани: — «Помреш за десять хвилин». Тебе й довбнею не діб'єш, тільки роби все, як той Нестор Літописець казав — «вспак!» Вони казали: холодні обклади, а ти візьми гарячі припарки, вони веліли: не рухайся, а я тобі кажу, як тільки вистачить сили,— найшвидше до Диканьки. Там і не глянь на книжку чи перо. Роби тяжку фізичну працю, як поденщик. А ввечері,— на коня, чи на ровер і ганяй дурних, скільки витримаєш. Принаймні два тижні живи, як скит, по варварському. І все тобі можна, крім одного: до тютюну зась, ані понюхать!

Я послухавсь — і знову смерть дістала по носі.

***

А тимчасом «безкровна революція» вже скинула свою фальшиву привітну машкару, і при ній усе шкірила свої жовті зубища смерть. Можливість зустрічі з нею стала вседенною. Всі вже звикали до цього, а я ступів так, що боявсь її менше, як нежиту. Можна було боятися лише покалічення чи знущань. А, зрештою, в пам'яті все був глибокий вірш Ляо-Тсі: — «Небезпеки зникають, коли вмирає тіло».

Цілий Київ став ніби стрілецькою школою. І стрілянина стала такою буденною, що вже перестала лякати. До того ж українці не бояться смерті, тільки невигідного життя. Останнє й буває частинною причиною різних гидот, підлоти, зрад, кирині, хрунівства й тієї славнозвісної «самоотверженності» й «шатості», що буйно розростались і на українському, перед тим, майже цілком чистому, ґрунті.

Отже ані змоги нема згадати, коли моя стара знайома за цю добу зблизька заглядала мені в очі. Та згадавши багато з тих фактів, не маю охоти про них розповідати: буденні пригоди, що здебільше робили таке ж враження, як робить крижаний смоктун чи відламок омітки, що часом упаде вам із даху перед самим носом. Я був цілком певний, що помру в тій добі. А давно вже сказано: нема нічого певнішого за смерть, і нічого непевнішого, як обставини смерті: її час, місце і спосіб. Навіщо ж би я тремтів задурно.

А все ж таки траплялись тоді випадки, що викликали зворушення.

Одного понеділка взимку 1918-го року, я умовився, що конче прийду до Євгена Чикаленка на черговий жур-фікс37, на якім мали бути дуже видатні чужинці. Може тоді чекали славного берлінського професора Павла Рорбаха, що там бував, у нашім товаристві.

Коли я вийшов із хати, скрізь по різних сторонах Києва озивались одиночні й «пачкові» постріли. Ввесь Київ дихав смертю. Коли ж я дійшов до Великої Володимирської,— стріляли вподовж вулиці. Та ж я мусів на другий бік, бо спочатку мав зайти за адвокатом Максимом Синицьким. Стріли були нерегулярні й з різними інтервалами. Е, де наше не пропадало! Я підніс комір на плащі й, перехрестившись, пішов, як звичайно, не оглядаючись. Коло мене просвистіло дві-три кульки, але ж не зачепила жодна.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка