Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 7

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка7/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Я.— Нехай. «Чому ж»?

Логіка.— Тому, що ти виступив безсилий проти сильного, помилково вважаючи, що він — уже переможений. Приятелю, ти ж маєш розум, а так мало з нього користаєш! Але — спокій! Адже ж маєш надолуження в свідомості, що терпиш за правду й боягузом не був.

Я.— Так, я не був боягузом!

Логіка.— А тимчасом ти — рядовий інтелігентик — борешся з наймогутнішим самодержцем, що має тисячі жандармів і мільйони війська! За цю приємну свідомість треба заплатити деякою прикрістю. Чей же — правда?

Я.— Правда. Але ж, що маю робити далі?

Логіка.— Коли ініціатива не твоїх руках,— то — мало. Перечекай терпеливо до зміни обставин. Поки ж що не зроби чогось, за що потім могло би прийти каяття. Каяття понижує до такої міри, що вся попередня радість від задоволення собою, буде на все заболочена. Головне ж: не зроби чину непродуманого і не вловися на чужу думку. Бо ж чужі, хоч і наймудріші думки, мало придатні для життя індивіда, але ж розумний, користаючи з чужих думок, витворює думки власні, що з ними й живе мудро.

Я.— Погоджуюсь. Однак питання до цього ж: що я маю робити тепер?

Логіка.— Вважаючи, що ти боровся за правду, мусиш без вагань лишитись на своєму становищі. До кінця.

Я.— Навіть до смерті? За ту кепсько зачату річ?

Логіка.— Ти так трагічно декламуєш слово «смерть»? Чи ж ти з нею ще ніколи не здибувався? Чи може ще й досі гадаєш, що вона приходить на заклик? Тому мусиш лишитися на своєму становищі при всіх умовах. Так, і до смерті. Бо ж ідеться не про конкретну — добре чи погано зачату — річ, лише — про засаду. Для душі чесної та піднеслої всяка засада — велика і варта життя.

Дійшовши до тих переконань, я знайшов повну душеву рівновагу й повний спокій. Не дратуючись, терпеливо жду зміни положення.

Та ж чекати довелося досить, і на думки було багато часу — ніколи потім у цілому житті не було стільки. Отже тепер думки ширяли ширшими колами, мов довкола каменя, що впав у воду.

По візиті до слідчого, вияснилося, що мені загрожує вісім років заслання на Сибір. Вісім років у безмежно студеному Наримському Краю,— це щось подібне смерті, і фізичній і духовій.

— Тобто, як: духовій? — питала Логіка.

Я.— Бо ж перебувати стільки часу в дикунських обставинах, це — очевидно, здичавіти й самому.

Логіка.— Є ще третя форма смерті, важливіша. Це — смерть моральна. Зломати засади — це вмерти морально. Тобто, приятелю, це є — вмерти для Бога.

Я.— Добре. Бог... От, скільки я студіював про Нього, але...

Логіка.— Його не пізнав... Знаю, друже. Щоправда твої студії йшли через уста безбожних учителів і на підставі тільки чужих запевнень, що не брали тебе за серце. При тих умовах не легко було Його пізнати. Та коли ж ти, після православної теології, знайомився з таємствами живої природи й на кожному кроці переконувався в її супра-геніальній будові та чинності,— невже ж ти не завважив і не полюбив Творця? Ось міркуй. Усю ту величезну радість, що ти — здоровий, молодий, рухливий, ініціативний і т. д. заживав у своєму житті аж дотепер: радість чистого дитинства, повної любові доброго татка й премилої тіточки, приязнь усіх твоїх однолітків і кревняків, радість майже необмеженої волі, дорогої тобі рідної й прекрасної чужої природи, радість пізнання, радість мудрої лектури, високих забав, красних мистецтв, радість досягнень на всяких полях твоєї різноманітної, експериментальної чинності, погода духа, радість глибокого кохання й світлого власного очагу...— невже ж усе те прийшло тобі... так, «з повітря», або, як «щасливий випадок» чи «добра нагода»? Невже ж у тому нема ні розуму, ні логіки, ні доцільності?

Я.— Певно, що є. Та ж, поза радощами я мав і чимало вже прикрощів, навіть біди. Згадати: немочі, поразки, зраду і, нарешті, оцю прогру та в'язницю, а в перспективі — суд і заслання.

Логіка.— В цьому світі, що ти його студіюєш теоретично і в якому жиєш, як бачив сам, нема нічого досконалого. При всьому найліпшому, конче є привіска — «але».

Я.— А чому?

Логіка.— Бо в цьому світі, що існує своєю рівновагою, перманентно діють дві сили: одна — творча, будуюча, сила Божа. На її образ і подібності будовані ми — єдині істоти в світі здібні до творчості. Друга — руйнуюча. Це сила чортова, підрядна силі Божій, але — з великою автономією. Бог, давши людині частину Свого образу і Своєї сили, на створеній Ним землі передав силу творчих функцій людині. А в якому напрямі творити — подав певні вказівки у Своїх законах моралі. Від Бога — всі радощі життя і всі «щасливі випадки». Та ж у світі вартує «але». Тому проти людини на землі працює чорт. Від нього — руйнація людської творчості, всі прикрощі, також оті «нещасливі випадки». Отож коли робиш творчу працю,— підтримуєш Божі інтенції, Всемогутній тобі скрізь помагає, як отому Гедеонові, що пішов на могутнього ворога із глиняними горнятками. Тобто помагає так, що часом ти, бувши свідомий своїх скромних сил, сам собі не ймеш віри, як міг таке діло підважити. Коли ж руйнуєш, ненавидиш і мстиш,— помагаєш чортові. Конкретний висновок руйнації — занепад і смерть. Та ж не смерть фізична, що є лише виміною матеріалів і енергії, які ніколи не витрачаються, лише переходять в інші форми, як це непохибно доведено. І, власне про таку смерть не варт ані мовити, бо ж вона існує, як конечність для потреб світової рівноваги, доцільність чого відкинути тяжко. Але є та страшна смерть — смерть моральна, яка є фактично смертю Духа. Вона паралізує безсмертя й приводить до дійсного й остаточного знищення психе. Ця смерть — для пекла й для чорта. Є це зрив із мосту в вічність над безоднею, з того мосту, що ним у земному житті людини є засади, з боків яких стоять поручні милості Божої, і по боках якої все тебе спіткає Смерть.

Я.— Які ж висновки?

Логіка.— Прошу, як найкоротше: ора ет лябора. Молись і працюй. Власне, дякуй Богові за милість і працюй чесно на користь людям. Це — одинока дорога до творення свого характеру, який позбавить тебе найгидкішого: страху перед життям...

Я сидів у тюрмі всього сто днів. Першу частину тієї доби пробув, як у пустині. А в пустині, як справедливо сказала друга моя дружина36, Наталена — «не росте ніщо, крім духа». Отже в тій полтавській тюрмі я далеко більше з'ясував собі, як у семінарії чи в Харківській високій школі, свою життєву путь, бо ж там пізнав відповідь на те питання, що так тяжко мучило мене в перші дні — «Нащо»? Що ж зрозумів конечність творчої праці, конечність дякувальної молитви, марність ненависті й мести,— тим забезпечив я собі безліч великих радостей у прийдешньому. І тепер, стоячи вже «на Божій дорозі», я дуже вдячний «щасливому випадкові», що власне тоді, на початку свого життєвого шляху я мав «щасливий випадок» довший час перебути «в пустині».

***

Моя дальша поведінка в тюрмі була продумана. Поміг і «щасливий випадок». А тому я не поїхав до Нариму, а вийшов «на волю». Та ж мусів перенестися до Києва, в чому, зрештою, не було жодного лиха. Тільки ж на початку було в Києві надто тяжко жити. У ті часи — чорної реакції й загального переляку — засадничі позиції були не в моді. Але з часом поліпшало. І навіть, моя стара знайома — смерть довго не подавала про себе вістки. Тільки одного разу вночі напали на мене якісь два шибеники на пустирях біля політехніки. Вибили мене з ровера, та мені пощастило одному дати в зуби рукою, а другого торохнути під черево ногою. Ровер був майже непошкоджений — і я щасливо втік від халепи, яка могла б загрожувати смертю тільки в дальшій боротьбі.

У тій же добі сталась зі мною і на київські умовини дуже небуденна, хоч і цілком прозаїчна пригода. Тоді вже я мав невеличку посаду в київському губерніальному земстві. Одного дня пішов у службову комісію зі своїм колегою-шефом. На розі Володимирської вулиці, там, де була раніше центральна поліція, хотіли ми сісти у трамвай. Що ж вагон саме підходив, ми спішили перескочити рейки, щоб перебігти на другий бік вулиці. Шеф біг уперед, я — в нього у п'ятах. І в тій хвилині раптом голосно тріснуло над нами, біле сліпуче світло освітило вулицю, аж я затримався й усім тілом відкинувся назад. А колега зробив добрий скік наперед. А тим часом між нами вже на рейках лежав товстелезний, як гадюка мідяниця, новий мосяжний дріт трамваєвої електрики з напругою, якої не витримала б жодна жива істота.

***

Із тим же шефом ветеринарного відділу київського земства мусіли ми поїхати в так званий тоді «Привіслянський Край»: губернії Люблинську, Варшавську й Холмську. Метою нашої «службової командировки» була купівля для земських пунктів репродукторів — бугаїв, огирів, кабанів.

Був лютень місяць. Ми — одягнені в мандрівні «романівські полушубки» — дуже теплі й легкі кожухи, в сибірських «малахаях» — шапках із навушниками, з кишенями повними грошей кожний, і з револьвером. Приїхали ми ввечері на стацію Рейовець, щоб відтіль їхати до Холму, а з Холму — по різних маєтках польських магнатів. На стації знайшли порядного хлопа з парою добрих коней у широких санях. Не змовлялись за ціну. Поки ж він приправлявся до дальньої дороги, добре на стації повечеряли й платили великими банкнотами.

Надворі — ясна морозна ніч, але ж саме починають вимітати небо, бо зривається й затихає легенька віхола. Коло восьмої години виїздимо з двірця.

Та ж візник московською каліченою мовою просить у нас дозволу заїхати по дорозі по свого брата, якому теж треба до Холму.

— Добре! — жартуємо.— Не маємо нічого ні проти брата, ні проти сестри.

За кілька хвилин коні спиняються біля садиби з великою хатою, з вікнами, освітленими на всю фасаду. Візник кидає нам: — Зараз поєдзєми далєй,— і зникає в хаті, з дверей якої виривається клубок пари. Ми сидимо п'ять хвилин. Куняємо й десять. Довго щось приправляється брат, мабуть великий пан.— «Фацеті» — каже мій шеф, що досить знає по польському. Мовчимо ще кілька хвилин. Ні, це вже таки досить. І сніг уже мов із рукава, і розморило нас у потязі та по добрій вечері. Роздосадуваний вилажу зі саней і йду в хату. Клуб пари влітає зі мною із дверей до великої, гамірної світлиці, повної столів, за якими — чимало люду. Смердить алкоголем. Шинок!..

Недалеко від мене, в темнішому кутку бачу нашого візника, що нахилився над столом. На мить розмова затихла, але саме його голос ясно чути:

— Повядам, то — боґаці «прасоли» (торговці худобою). Способносьць! (Нагода!).

Я обертаюся до дверей, підходжу до саней і кажу колезі:

— Приправте пістолю: на нас — засідка.

І, поклавши свого браунінга в рукав до лівої руки, знову повертаю до шинку. Бачу, чисто, як в Алексєя Толстого:

«Ісполнєні атваґою,

Палякі крутят ус»...

Торкаю візника за плече й кажу досить студено до хлопа, що саме має виходити з таким же «ґромотлуком», як і сам: — Або ж їдемо зразу, або ну вас обох к дяблу.

Хлопи переглянулись: — О, єдзєм, єдзєм. То — муй брат.

Умостились. Їдемо. Дорога — у вибоїнах, сидіти на санях, що не мають спинки,— дуже незручно. На серці — тривога.

За півгодини наш візник звертає з дороги пильною, завіяною стежкою в напрямі недалекого байраку з ліском. Мій шеф штовхає мене ліктем ще й наспівує:

— «Скажи ж мені, моє серце,

Що маєш на мислі»?

— Спинить! Що ж будемо витрачати час на виграшки?

Мій шеф показує своє знання польської мови:

— Панє! Стуй! А чому ми не їдемо по дорозі?

— Бо сюдою буде ближче,— відповідає, не обертаючись, візник.

— Цікаво! А до чого саме — ближче? — спокійно питається колега.

— Швидко пани самі побачать.

— Невже? А чи не побачиш ти ще швидше чогось цікавішого? — І гукає вже повним голосом.

— Повернуть сюди обидва рила. Стій!

Обидва хлопи повертаються й німіють: кожен бачить наставлений до грудей блискучий браунінг.

— Брата — ко вшем дзяблум, а ти — марш на гостинець! — командує колеґа.

Упрошувати не доводиться: «брат» майнув до байраку, мов лань, а візник, як баранчик слухняно, «вйокав» на коней. Не дурно ж і приказка приказує: — «Доти мутив лях, аж дістав по зубах».

***

Частіше бували тяжкі ті службові командировки, особливо, взимку, коли доводилось, сьогодні повернувшись із Варшави, виїздити знову завтра до Ростова на Дону, а щойно повернеш із Ростова, вже лежить наказ: у Катеринослав, а потім — у Пулави, і знову — в Кишинів, і знову — на Дін. Але ж часами, особливо ж улітку, бували командировки — чиста радість.

В одну з таких приємних подорожів видались ми з тим же колегою в середині травня. Маршрут: Курськ, Тула, Москва, Петербург. Назад: Венден, Рига. Ми ж іще припланували: Виборг (Вііпурі), Гельсінкі, відтіль — морем у Ревель (Таллін), а вже з Ревелю — в Ригу.

Тільки ж перед від'їздом чомусь охопило мене «бабське» прочуття.

— Маю пересвідчення,— говорив я колезі, що живим із цієї подорожі не вернусь.

— Ха-ха-ха! — заходився сміхом мій шеф.— Передчуття? У вас? Ха-ха-ха! Та що ж: не вміємо ми подорожувати? Зрештою ж, не конче вмирають у дорозі.

Все це була правда, однак мене таки щось дошкульно шкребло по серцю.

Тим часом мандрівка пробігала, як на замовлення: скрізь сама удача. Ось, нарешті, й Петербург...

— «І мордою звєріной

В балото фінскоє ґлядіт»...

Прокляте і Гоголем і Шевченком, але прецікаве місто. Та ще саме в зеніті «білих ночей», коли все стає феєрично оманним, казково фальшивим, і викликає враження, що їх ані з чим не можна порівняти.

У Петербурзі ми враз полагодили службові справи в міністерстві в перший же день і тим увільнили собі дальших три, бо планували побути в столиці чотири дні. Отже: день — на вулицях, у музеях, вечір — у театрах і садах. У літній час, царська столиця не переповнена людьми, а все ж таки така рухлива й грандіозна. Як могло всього за двісті літ вирости отаке велетенське місто? Кажуть бо, що навіть на островах стоять іще дерева, старші за саме місто, кажуть, що навіть жива та «віща» ворона, яка від часу «чугунного імператора», що давить копитами «малоросійського гада» (і задавити не може!) і доднесь усе ще каркає те саме: — «Петербургу бить пусту!»...

Могутні козачі кістки, що на них поставлено це гниле душею місто! Але ж нема в ньому ознак, що не витримає тисячоліть. Хіба, що проп'є його — наскрізь п'яний петербурзький обиватель, сірий, злий, грубий і суворий...

То ж махнем ще до фінів! У Виборзі — славнозвісні лазні. Від Виборга — два кроки до ще відомішого водоспаду — Іматри. Це — саме для мене, бо ж я так люблю бурхливу, спінену воду! Якби ж нам не побачити Іматри, коли нам однаково треба десь проспати ніч. То й проспимо її в потязі.

На фінських двірцях — чудові буфети, з надзвичайними, переважно рибними стравами. Кав'яр, риби в'ялені, вуджені, солені, мариновані, в олії, одна — смачніша за другу, але спеціальність це «сиг». У буфетах не платите різних цін за якусь окрему страву, ціна одна — «павшально» одну марку, скільки б не з'їв за один раз. Я люблю рибу, тож і посмакував на вудженому сигові та й ще на дечім іншім.

У спальнім фінськім вагоні з білими стінами й білими лавками — чистота, як в операційній залі. Люди преввічливі й настільки чесні, що коли загубиш десь капшук із грошима, а згадаєш по десятьох роках, повернуть тобі з великими відсотками. У вагоні спати вигідно, а в далекій дорозі це — найцінніша річ.

Та ж не встиг я заснути як слід, прокинувся: хтось немов ножем проїхав мені по кишках. За хвилинку — ще раз, аж я «йойкнув» на голос. А потім і почалось, хоч качайся по підлозі! Збудив я колегу. Глянув він на мене:

— Брате мій! Та ж ви — зелений, як трава! Що вам є?

— Те а те!

— Отруєння рибою! Ботулізмус!

— Але, чоловіче! Який у чорта ботулізмус, коли ж минуло всього три години від вечері. Ботулізм починається по 12–13 годинах...

Але я не досперечався: зімлів від незносної болісті.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка