Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 6

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка6/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
per se, мовляв у «чистому вигляді» на його рідних теренах, у його ріднім оточенню. Одначе всі мої шукання відповіді приводили тільки до загальників, до втертих фраз, мовляв,— такі вже ми є, така вже наша натура, так уже нас природа створила, винне татарське «іго» (ярмо).

А тим часом «сусідська» опінія, виявлена і в пресі і в окремих монографіях, паплюжила українську психіку, додавала нам усе нових щораз гірших епітетів. Наше вухо до того призвичаювалось, аж помалу, головне від «Української Хати» Микита Шаповала — у Східній Україні, та більш-менш від Федюшки (Євшана) в Україні Західній почало входити в моду самопаплюження. Все частіше нотувалися негативні риси української нації, не допускалось ані винятків. В останніх часах коли розперезалась еміграція, якій взагалі не було чого вже губити, а умовини життя викликали злість на всіх і на вся та призвичаювали дуже легко позичати очей у Сірка, ті друковані й словесні самобичування перевищували всякі флагелантські33 та й ставали просто неслушними. Здається нам, що тут треба було б хіба дати пальму першенства «Краківським Вістям», де в однім періоді подібна лектура подавалась у кожному числі, часами й на різних місцях.

Але все те, в дійсності вже не мало ваги, бо що б там не балакали невідповідальні здебільше аноніми в безвідповідальній емігрантській пресі, хоча й немало це нам шкодило в опінії чужинців (мовляв — «вони самі так про себе говорять!») — уже перед ними було сказано аж забагато. Були далеко гірші оті грізні, вбивчі свідкування, сказані вже давніш у щиро-одвертій чи мало-прикровенній формі з підписом наших найвизначніших людей, вихвалених патріотів, узнаних письменників та возвеличуваних громадських діячів.

Не маю змоги взяти прецизні цитати, беру лише з пам'яті й можу помилитись у слові, але ж суть лишиться та сама.

Поперед усіх речник українського народу Тарас Шевченко. Геній і пророк, що як говорять дав українцям нову Євангелію, в посланії, зверненім до українців усіх діб минулих і прийдешніх, загалом називає їх усіх

...недолюдки,

Діти юродиві,

бажаючи в «дружнім посланії» тим землякам, що «на чужині шукали доброго добра»

Ох, якби то сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли.

Бо ж загалом, на думку Шевченкову, наші «славні Брути» —

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття.

Після того нема дива, що їм приписуються риси дикунської жорстокості

Гірше ляха свої діти

Її (Україну) розпинають,

Замість пива — праведную

Кров із ребер точать.

Ці люди — неситі злодії з діда-прадіда, радніші взяти з собою

Дідами крадене добро,

про що наш найбільший поет читає просто з очей своїх земляків:

На очах ваших неситих,

що їм

чиєю кров’ю

Ота (наша) земля напоєна...

Вам байдуже, аби добра

Була для городу.

І цю жадобу до захоплення матеріальних дібр підкреслює поет у земляків, що їх загалом зве —

Славних прадідів великих

Правнуки погані,

що, однак, уже не будуть ані гідними прадідами для поколінь прийдешніх, бо ж

на віки прокленетесь

Своїми синами,

як не тільки «недолюдки й діти юродиві», але ж як і пустомелі, що приносять додому

Великих слів велику силу,

Тай більше нічого,

при безмежній іґноранції:

все те знаю,

при не менш безмежній зарозумілості:

— І ми — не ми, і я — не я!

аж поет виходить із себе:

Чого ж ви чванитеся,— ви,

коли ж, згадуючи «тяжкі діла дідів наших», поет приходить до висновку ніби й ціла історія українського народу — «давняя година» — «срамотня», себто ганебна.

За Франком, що теж подібне писав, наприклад, що «не любить Русі» (України), іде українська Касандра — Леся Українка, що для нас особливо залюбки роздавала епітет — «раби» й «раби рабів».

Немалою постаттю в українськім життю був і Панько Куліш. Та ж, не маючи його ані одного рядка при руці, згадую тільки характеристику запорожців, що були цвітом нації,—

Через лінощі — нетяги,

Через хміль — бурлаки.

А про «козацький нарід» П. Куліш писав:

Народе без пуття, без чести і поваги,

Ти, що постав з безмежної одваги

Гірких п'яниць і розбишак великих...

Та ж може новіші, молодші обсерватори українського життя й співці українського народу та України «в цілості» мають для своїх земляків ліпші слова? «Але, кде пак!» сказав би чех. Ось — новітній бард — О. Олесь:

А ми — каліки і старці.

Або:

— Все — сусіди, свати, земляки,

Все — Степани, Івани, Іуди.

Або:

Божа правда в світ іде,

Божа правда вас спитає

І не знайде вас ніде.

Згадаю ще ближчого — Є. Маланюка, що адресував цілій Україні такі слова:

Лежиш роспутна на роспутті.

Нарешті, знайшовся видатний наш критик і публіцист — Д. Донцов, що назвав увесь народ «народом-бастардом» (ублюдком).

Мали ми одного філософа — доброго старчика Сковороду, і той питав:

Кій біс серце украв наше,

Кій нас мрак осліпив?

Але ж не тільки поети, публіцисти, філософи, що, оперуючи словом, часами «для дзвоніння», беруть «вищу ноту». Згадаємо найстриманішого з наших найвидатніших діячів, Євгена Чикаленка, що раз-у-раз називав усіх українців «народом анархістів».

Не шукаю цитат у Михайла Грушевського, саме нині славленого, ні в Богдана Лепкого, саме нині возвеличеного, не вертаюся до Федьковича, але наприкінці мушу зацитувати ще речення зі свіжих спогадів відомого повстанського отамана Орла (Гальчевського), що в 1941-му році пише про своїх повстанців:

«Часами найпевніший чоловік ні з того, ні з сього зраджує. Ця прикмета дуже розвинена в українській нації. Ми — українці люди крайностей: маємо безліч героїчних одиниць, а в той самий час і багато інертних, а ще більше тих, які будуть поборювати своїх братів при допомозі чужих сил за ті вигоди й обіцянки, що їх ворог дає чи має дати з нашої кишені».

Ці слова писала рука, що пролила безліч крови чужої й рідної, писала, в практиці ствердивши пророчі Шевченкові слова про двох Іванів, що з них

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати,

Другий буде...

Катам помагати,—

Він вже в череві кусає...

Будучи в історично-ворожій чужині й цілим серцем прагнучи до рідної Землі й рідного народу, я пив жах із цих і багатьох інших цитат. Це питання страшило мене більше, як смерть, бо ж воно, щоразу як виникало, викликало бажання цю смерть самому собі заподіяти. Тож я все далі й далі уперто шукав. Коли ж сповнювався вже великим віком і мої пошуки були все безнадійні, коли я все ж таки зробив бодай один справний висновок, що в цій справі не рішає ні нагода, ні природа, ні доля, ні фатум, ні навіть чужі впливи, ані поневолення, ані ремінісценції частинного рабства,— випадково, як це буває з усякими винаходами, впав я на думку, що розв'язує цілком задовільно це страшне питання. Може навіть більш, як тільки задовільно, бо в тій відповіді лежить і — говорю навмисне виглузованими словами «рецепт спасіння України».

Свого «рецепту», респектіве — не рецепту, бо його вже й не треба шукати, але свої анамнезу й діагнозу34 я ні в кого не позичав, у нашій чи якійсь чужій літературі чи пресі не здибував і сам хочу її тут вперше звести докупи. Саме тут, бо ж справа найдужче в'яжеться з вище зробленою характеристикою московської поваги та психе, а також і тому, що ця справа дуже довгий час була загрозою моєї смерті, коли ж і не фізичної, то моральної, а часами і другої й першої. Та що понижча тема може бути затяжкою для пересічного читача-ляїка, пробую писати як найпопулярніше зі свідомою шкодою для прецізності викладу. З тих же мотивів мушу заходити здалека.

Духове життя людини виявляється чотирма душевними функціями: почуванням, хотінням, спостереженням і думанням. Кожна з тих окремих функцій-коліс душі може бути цілком відокремлено порушена. Отже тоді, як говорять лікарі душевних немочів — «візок посувається на трьох колесах». При чому, коли пощастить третє коліщатко поставити посередині одної осі, то з чотирьохколого візка утворюється трьохкілка, настільки стабільна, що принаймні спочатку ані не помітиш, що візок не повноцінний, має три, а не чотири, як нормально, точки опертя.

Наприклад, у когось занедужала чуттєва функція. Почуття пошкоджено й людина не може почувати, як інші люди. А тим часом цілком справно, як усі душевно дужі, спостерігає, бажає й думає. Отже такий чоловік проїздить життям ніби на моральному візку, а не на трьохколці й здається майже нормальним, навіть частіше: не здається ненормальним. А тим часом, коли йому бракує морального почуття, він не заховується морально. Тобто в такого немічного, як кажуть «не в порядку затримуючі центри». Людина ж, що не має справно діючих «затримних осередків», нездібна розуміти, що є ганьба, а що — честь, що є добро, а що — зло й де між ними лежить границя. Тому такий чоловік здібний на все найбрутальніше, на все найгірше. Є то «злочинець у потенції» (можливий злочинець), що хоч і не зробив жодного злочину, одначе при відповідній нагоді може допуститися найгіршого злочину, чим викличе найгостріше осудження суспільства. А тим часом є то не негідник, лише бідна людина з хворою душею, в стані легкого божевілля, так званого психозу.

Причини психічних захворінь чи аномалій (природних, ніби порух) вельми різноманітні: зовнішні й внутрішні, залежні від волі немічного, і незалежні, здобуті самим хворим, чи передані йому від родичів спадком, або навіть від дідів дорогою так званого атавізму, раптові й тривало діючі (хронічні). Всякі психічні порушення й захворіння страшні, як для немічного, так і для суспільства, в якому він обертається. Але мабуть найстрашніші захворіння спадкові чи атавістичні, бо вони цілком фатальні, тому що постають без провини хворого, передаються його потомству та являються цілковитою несподіванкою для оточення немічного. Багато спадкових психоз походять як наслідок інших попередніх захворінь, що зачіпають психе людини, власне — зачіпають мозок і сполучений із ним нервовий апарат. До тих немочів у першу чергу належать пранці (сифіліс) та епілепсія (чорна неміч, падуча хвороба). Але ж усі духові занедужання й усі душевні порухи приводить до вибуху найбільших ворог людства, як справедливо говорить наша народна словесна творчість: продукт вигадливості чорта — алкоголь.

Дуже прошу того, хто дочитав до цього місця, не зражуватись прочитаним, а перебігти очима ще дальших зо дві сторінки. У них не буде нічого з популярних метеликів чи казань «про шкоду від горілки», але знайдеться щось, про що читач-ляїк може таки ніколи й не чув протягом усього свого життя.

Кожний знає, що алкоголь змінює людську вдачу, і то подвійно: зараз по оп’янінні, раптово, і після довшого регулярного вживання — на тривко, часом і на все життя. Кожний також знає, як та людська вдача відмінюється: тут вона «веселить серце чоловіка», тут викликає засмучення і п'яні сльози, одного пригноблює й робить мовчазним, іншого — балакучим та дотепним, ще іншого пасивним і приязним, другого ж гнівним, шаленим і безоглядним.

Та ж було б, як кажуть, півбіди, коли б ця зміна вдачі відбувалася тільки на час оп’яніння ним. Страшнішим або й цілком страшним прокльоном алкоголю є його здібність витворювати у споживача тривалу «алкоголеву вдачу». Тобто споживач навіть малих доз, той, що ніколи ані не був порядно п'яним, під впливом сталого й довшого вживання алкоголю перетворює свою душу на «возик із трьома колесами». Освіта й виховання здебільшого урегульовують брак четвертого кола, мовляв переставляють третє коло на середину осі, і така людина, особливо, коли це вихований інтелігент, виглядає для всіх людей його товариства цілком нормальною людиною. В деяких випадках це людина «трохи дивакувата», яких здибаємо довкола сотки чи й тисячі. Іноді навіть це — тільки «нервозна» людина,— дуже запальна та експансивна й легко підлягає змінам настрою, зглядно — разом із тим дуже легко (і безпричинно) змінює своє відношення і до людей, і до ідей.

Це вже може бути дійсно страшним, але ж справді жахливим, просто несамовитим є те, що такий «прихований алкоголік» є передавачем своєї «алкоголевої вдачі» своїм нащадкам. Бо ж від кожного, хто «випивав по маленькій» може народитися п'ять-сім чи й більше хоч би й цілком «непитущих»,— одначе вже алкоголіків, котрі (тут уже й волосся може стати свердлом!) самі, ані не вживавши алкоголю, можуть (не кажу: мусять!) передати дідову «алкоголеву вдачу» своїм дітям, припустімо — знову тільки сімом. Тож, таким чином, один із членів нації, який, як кажуть москалі про доброго взірцевого чоловіка:

Пєрєд абєдом водку пьот,

Імєєт чін (службову ранґу) і в Бога вєріт,

той чоловік сам-саміський може передати 7×7 = тобто 49 чи півсотні прийдешніх своїх нащадків «алкоголеву вдачу», тобто психічну недугу. Тут же треба ще зазначити один по істині диявольський звичай, що століття існував і на Московщині і в Україні: кількаденне пиячення протягом весілля, внаслідок чого велике число молодих жінок, які також мусіли в цій добі пити горілку,— були запліднені. Тобто наче навмисне отруювали не тільки «ненароджених земляків» наших, а навіть щойно запліднених, надаючи їм «алкоголевої вдачі», помимо й усяких інших, явних і грізних немочів, як от епілепсія, сомнамбулізм, аж до повного ідіотизму чи кретинізму.

Ще за часів моєї юності в кожному нашому найменшому селищі були такі «дурники» та «юродиві» — офіри батьківської необачності. В чім же виявляється «алкоголева вдача?» Наводжу далі слова відомих чужинецьких психіатрів та видатних знавців наркоманій.

Алкоголева вдача вельми характеристична у москалів. Може навіть найхарактеристичніша. Хто перший положив їй заклад — не можна сказати напевне, але ж можна гадати, що підклад для неї було утворено ще раніше часів Володимира. Вже літописець Нестор констатував готовий факт, сказавши:

— Руси веселіє єсть пити.

Та ж сам Володимир мав міцну голову й міцну руку, хоч і допускався чинів, яких могло б і не бути, коли б мав на алкоголь інший погляд. Але ж Володимир у часах свого поганства санкціонував пияцтво для своїх підвладних, із яких чимало ще жило «скотім образом», як свідчить літописець. І — дуже можливо, що правда на боці Юрія Липи, коли, говорячи про життя старого Києва, він констатує, що «істотою того побуту, центральною подією, віссю забав і втіх — був «бенкет». Ті бенкети тривали тижнями й культ опойних напоїв увели як конечність у перебіг і буденного, не лише святочного дня. Налогові п'янства, почавши з еліти, підпала вся народна маса, до останнього смерда і хлопа, включаючи жінок і навіть немовлят, яким «для ради сна» затикали «куклу» — вузлик із хлібом, намоченим у горілці.

Володимирова хиба полягала в тому, що він санкціонував пияцтво для всіх своїх підданців. Коли б же був дозволив його тільки всяким новгородцям, суздальцям, псковитянам і т. д., людям «окраїн» своєї велетенської держави, ми були б нині найвидатнішим і наймогутнішим народом у світі.

Але ж алкоголь став і нашим гробом.

Що ж, однак, нормальна психе осілих українців вельми різниться від вдачі тієї кочовницької збиранини, що створила московський нарід, алкоголеве отруєння протягом принаймні тисячі років, датуючи від Володимира, проявилось у нас подекуди в меншій мірі, як у москалів. Навіть у меншій, як у поляків. Не входжу тут у питання, чому саме, бо це — вже цілком поза моєю темою. Лише констатую, що нас зближує з москалями наслідок саме спадщини Володимира, князя Київського. Бо ж москалі в більшій, ми — в меншій — але все ж у дуже значній мірі маємо «алкоголеву вдачу».

Виявляється вона здебільшого чуттєвою вразливістю, втратою шляхетних стремлінь та втратою чуття слушності й толеранції (що й констатує Т. Шевченко). Вона доводить до прудких припинів злости, ненависті й мстивості, що ніяк не відповідають причині чи імпульсові. (У нашій літературі — тисячі прикладів). Ослаблення волі є конечною рисою вдачі алкоголіка: безконечна балакучість, стале планування, присягання собі й іншим,— а кінець-кінцем — Куприянівське — «Якось то буде». Страшенний зріст егоцентризму35, а з цим зв'язана необґрунтована зарозумілість. (Цитати — у Т. Шевченка). Зарозумілість виявляється в словесних перемогах над усім і над усіма. Алкоголік усе зробив би ліпше, ніж зробив уже хтось інший, він має геніальні плани («Ось я, якщо»...), але є це лише «солом'яний вогонь». Із того виходить песимізм («— Мені ніщо не йдеться»), і почуття заздрости («У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила...»). А тимчасом усяка праця його вельми обтяжує («Та ж я — переобтяжений працею!»), тож нехай, що треба, робить хтось інший, особливо, коли потрібна праця систематична, дрібна, мозільна, непоказна. Тому тисячі розпочатих речей, що все мають бути «у світовому масштабі», а закінчуються злісним і трагічним — «Та ну його к чорту!», «Най вони роблять, а я усуваюсь» (виходжу з товариства, редакції, партії, всякої збірноти). Бо ж алкоголік з приводу всього резонерствує і є органічно настроєний проти всіх порядків, тобто органічний анархіст. (Констатування Євгена Чикаленка). Алкоголік взагалі легко пускається берега й доходить до вершка цинізму в своєму світогляді, при чому стало має стремління до дотепу. (Шевченкове — «діти юродиві», Кулішеве — «нетяги й бурлаки»). Тому алкоголік скрізь поводиться, як дома,— розперезано («Ех, гуляй душа, без контуша»). Тому при всій своїй злісності, він усе схильний до хвилевого приятельства, одначе за хвилину вже другого ображає («Я вам по щирості скажу, що ви — такий то й такий то!») та ж знову за чаркою легко мириться («Де ковбаса та чарка, там минеться і сварка»).

У людей, що притримуються «доброго тону» всі такі риси вдачі дуже маскуються стандартним добрим поведінням, і тоді їхня чула м'якість часто примушує їх «м'якнути» й плакати. (Цитати в Гулака Артемівського — «Запорожець за Дунаєм» — «Глянули: кругом Січ — та й заплакали», також диви мій етюд про д-ра Степана Смаль-Стоцького). Через ту м'якість таким людям дістаються епітети «людей шляхетних». Однак вони зненацька можуть ошарашити своє оточення чином, якого нічим не можна висвітлити, чином грізної жорстокості (вбивство Гонтою власних дітей, що не були нічого винні й не могли розуміти, в чім могла б бути їхня провина. Таки ж не було жодної тяжкості повернути їх з уніатства на православіє!).

Та ж люди алкоголевої поваги здебільшого стають мучителями своєї родини, «зривають злість» на слабших і залежних (П. Куліш: «Сльози жінки, серця міць, п'яна лайка день і ніч»). Тут же по дорозі найменшого спротиву виявляється їхня жорстокість. (Народна пісня:

Візьми, синку, нагайку-дротянку

Та бий жінку з вечора до ранку!)

Одначе, хто зуміє в таких людей зачепити правдиву струну їхньої слабої волі, той приведе їх, куди схоче й цілком окульбачить. (Слова баби Риндички до Пріськи московки). Ще є цілком оригінальна риса алкоголіка: недовір'я й зневага до людей. (Чи є у нас діяч, якого не обвинувачували б у злодійстві та зраді й продажності?»).

Опускаю багато дрібних рис, що всі вони надто гостро занотовані в нашій літературі, але мушу додати ще дещо фатальне.

Спеціалісти запевнюють, що алкоголізм підтримує постання епілепсії. Епілептик не мусить бути раз-у-раз у пароксизмі (перепаді хвороби). Однак у нього бувають короткі, просто секундові втрати свідомості (припинка свідомості). Це про неї часто чуємо на судах: — «Присягаюсь Христом Богом — сам не знаю, що зо мною сталось!» Є це часто повна правда, бо ж таких коротких «виключень свідомості» навіть може не помітити співрозмовник у жвавій розмові. Але ж за тих кілька секунд епілептик може зробити чин, фатальний для себе й цілого суспільства. Ось у значній мірі пояснення для наведеної вище цитати отамана Орла про зраду найпевніших людей. Що ж може зробити такий чоловік, коли він має владу! (Чи не це той випадок із Сірком, коли вирізав 7 000 братів-поворотців?). Деякі епілептики, так мовити з шаблоновості чи трафаретності, наданій вихованням, і в менти затримки свідомості, єднають якось доцільно свої три колеса, але ж, деякі, мов ті сновиди, не уявляють самі, що вони зробили чи сказали. Навіть часом по довшій дорозі не знають, як туди дістались.

Спеціально для вдачі епілептиків вельми характеристичний егоїзм навіть безпредметний («Ні сам не гам, ні другому не дам»), злісність так само навіть безпредметна. (Див. у М. Коцюбинського — «Фата морґана»). Але що найтрагічніше було для України саме в р. 1941-му, то те, що вбивник епілептик завжди спаплюжить свого офіру, завжди зогидить ним забитого.

Окремо стоїть іще, як прояв алкоголевої вдачі, душевна заосталість. Констатується, що людина алкоголевої вдачі може мати великі мистецькі здібнощі, але не здібна до інтелігентності. Не хочу наводити прикладів, що їх знаю з життя, скажу тільки про всяких наших мистців із народу (кустарів). Одначе такі люди, коли їм через свої мистецькі здібності поведеться вилізти нагору,— можуть наробити просто страхіть.

Як наслідок алкоголізму може бути й інша психічна недуга. На початку ця страшна неміч довший час нічим не виявляється. Ніхто не помічає в немічного жодних душевних порух. Але, між іншим, це людина нездібна до точності («ніколи вчасно на засідання»), забудькувата («вузлики на хустці»), несповна і т. п. («якось то буде! Хіба не все одно?! Та ж я обіцяв, але не міг виконати!»). Такий хворий нездібний до комерції («хіба я жид?»), легко робить дрібні злочини (наприклад: наклепи, брехні, дифамації, присвоює позичене). Він часто буває безсоромний (погана лайка, сороміцькі анекдоти, хамство в жартах).

Нарешті, під впливом алкоголю постає безліч більших і менших «маній» та всяких легших душевних порух, що роблять із доброї людини неприємного «дивака». Такий «дивак», що його всі вважають за безобидного й смішного, в дійсності може бути незвичайно небезпечний, дарма що має нехай і становище університетського професора чи видатного громадського діяча.

На психіку людини, отруєної алкоголем, кінець-кінцем має великий і шкідливий вплив малярія, якої по наших сторонах особливо в останні часи об'явилося чимало...

Гадаю, що в повищому лежить причина всіх негативних рис індивіда українського походження, в цім же — і всі темні сторони нашого громадського й державного життя, чи — говорячи ширше — всієї української справи. Гадаю, коли вже слово сказано, спеціалісти-психіатри дослідять зачіплене питання й науково його обґрунтують. Але, й незалежно від того, Товариство «Відродження», що було створене у Львові, має завдання, далеко вище й незрівнянно важніше, як воно само про те думало.

***

Так, хоч на прощанні мене й мастили всякими солодкими і м'якими словами, я не дав себе намовити й перенісся до рідної Полтавщини.

Не була вона якась незвичайна. Вже й тоді бачив я багато земель кращих, земель, де життя пробігає вигідніше, де й люди своєю вдачею та побутовою культурою не гірші, а може й ліпші. А все ж таки почувались ми просто щасливими, опинившися «вдома» після перебування в тій колючій чужій чужині. Дійсно є щось просто мудре, Богом людині прищеплене в отій незрозумілій стихійній любові до рідної землі. Бо ж, коли б не було цього інстинкту жоден англієць не жив би у своєму вогкому Альбіоні й кожний, хто мав би змогу переплисти 33 кілометри Ляманшу, перся б із своєї санаторії для рептилій у казкову Італію. А що вже казати про бідних японців чи й ісландців, що їм не тільки тепло, а й само сонце взято на тижні й місяці...

Того ж дня, що я приїхав у Полтаву, зайшов до Губерніального земства і там прийняли мене не менше по товариському, як при першій візиті в Тамбовському земстві. Другого дня я вже мав призначення на ветеринарний пункт у містечку Мала Перещепина, Константиноградського повіту. Було це дуже миле містечко, всього за неповних 25 верст (кілометрів) від Полтави, при річці, при залізничній станції. Були тут не порівняно ліпші умовини службові, знайшлось прекрасне помешкання, було багато інтелігенції, а між нею й свідомі українці.

У Малій Перещепині менше було й зустрічей зі смертю. Але моя стара — можу сказати: приятелька — все ж таки не забувала про мене й тут. За той рік, що я там пробув нагадала вона мені про себе тим, що на повному ходу по вимощеній «булижником» дорозі мені вломились вилки на велосипеді. Утворилась, як говорить фізика, «пара сил», із котрих було досить і одної, щоб убитись, коли ж прийняти ще на увагу, що я вилетів із сідла на два кроки від міцного придорожнього кам'яного стовпа. Одначе тих «двох сил» вистачило лише на те, щоб пороздирати мені всю одежину та поздирати з рук і з ніг шкуру. Кілька разів довелось також вивернутись із поштової «брички» (мабуть москалі назвали так візок від слова «брикати»). Про це не варт було б і згадувати, коли б один із візників не заплатив за те «брикання» обома переламаними ногами. До таких же біжних дріб'язків додаймо й випадок, коли при огляді масивного земського огира, я присів іззаду нього на почіпки, а фельчер передчасно пустив коневі ногу. Веселий коник «пожартував» і цокнув мене копитом просто між очі. Та ж кінь був некований, а моє чоло було прикрите смушевою шапкою. Отже, пролежавши кілька хвилин без свідомості, я вже за три-чотирі дні забув і про ту розвагу.

Одначе й у Перещепині сталося дещо, що варт згадати на цьому місці.

В початку грудня прийшла нам депеша з Диканьки, що вмерла моя сестра по других, Юля. Перед роком, мавши 19 літ, молода, гарна й цілком дужа вийшла вона заміж за відомого тоді (а ще більше — потім) українського діяча, що пішов у панотці. Умови їхнього життя на парафії були такі «вигідні», що восени Юля почала кашляти, протягом перших зимних місяців кашель перейшов на блискавичну горлову туберкульозу й вона, привівши сина, перед святом Миколи розлучилась зі світом. Такі були тоді умови існування та праці сільських культурних робітників на нашій, порівнюючи ще дуже культурній Полтавщині.

Я не міг поїхати на похорон, з огляду на службові повинності, тож поїхала дружина сама. А я, повернувся пізно зі службової поїздки, як звичайно, вельми втомлений, бо умови переїздів у нашій хліборобській стороні були не порівняно гірші, як у кочівницькій Московщині. До того ж і тут на весні й восени комунікація припинялась: легендарна Константиногородська чорноземля розмокала так, що коні були безсилі витягнути колеса з багна, що засмоктувало й маточини.

Молода наша служниця, незвичайно мила й услужна, що про неї ми з дружиною й частими гістьми співали часто харківської пісеньки:

Я б до хати куховарочку найняв,

А до груби — та топільничку,

До долівки — ще й метільничку...

подала мені добру вечерю. Я перечитав пошту й газети і раніш, як звичайно, пішов спати. Спав міцно. А відомо: що міцніше людина спить, тим менше потребує сну для реставрації своїх сил. Тож і я швидко виспався, а тому вранці легко пробудився, хоч і було ще передчасно. Розбудив же мене незнайомий голосний шелест-шум, немов би десь близько бурлив веселий ручай.

Із ліжниці вели в кухню малі дверцята зі склом у верхній частині. Скла були затягнені густими шовковими запонками. Я прислухався і враз пізнав, що шарудіння виходить з кухні. Глянув на віконця в дверях і трохи здивувався: крізь запонки ясно світило сонечко.

Чи ж я так довго спав? Припустім... Але: як може мені світити сонце крізь темну й міцну, мов шкіра, запону? Та ж сонце сходить і світить не з кухні!

Несподівана тривога підкинула мене на ліжку. Я зірвався на ноги й широко розчинив дверцятка. Раптом на мене хльоснув величезний вогняний стовп. Враз мені забило дух, червоні язики мазнули по обличчі, обсмалили брови й зачепили волосся на голові. Зачинити двері я вже не міг, бо ж у тій хвилині ліжниця наповнилася чорним димом. Однак дим стояв над ліжками, не сідаючи на підлогу. Я впав навколюшки і, повзаючи по підлозі, махом одягся, ще поповз до писального столика, витяг відтіль документи свої та чималу квоту земських грошей, ще вибрав із шафи дорогоцінності дружини, а тоді відчинив другі двері до їдальні. Був уже останній час: коли я вискочив із ліжниці, вже зайнялись перші мостовини й почали горіти ліжка.

Причина ясна: наша «топільничка» наносила пів кухні соломи (у тім повіті дрова — рідкість) запалила в грубці, саму ж її вимело кудись із хати. Палаючий віхоть вирвався з печі на солому, ціла купа перетворилась у море вогню, в якому тріснула велика бутель із нафтою, що стояла в кухні.

Знавці говорили, що коли б я був «прокинувся на п'ять хвилин пізніше, то напевне вже не прокинувся б узагалі». Тож тепер переді мною смерть об'явилась не як біла, студена відьма з крижаних Тамбовських піль, а як рум'яна, жагуча красуня — вогняна квітка...

***

Саме в тій добі московські «казакі» та кавказькі чеченці «ліквідували» першу всеросійську революцію. Що ж я вже мав ще й з інститутських років перед Миколаєм Романовим, самодержцем всеросійським дуже умазане «рило в пуху»,— то по тій пожежі мені вже недобре спалося в дальші ночі.

Коли ж почався рік 1906-ий, мене спеціально попередили, що арешту я не уникну. Тікати я не думав, лишилось ждати. І справді одної зимової ночі: стук-стук! у віконце й у двері:

— Здоров, Еоле, пане свату!

Та ж зрештою замкнення в острозі минулось мені цілком щасливо: навіть мене не били, навіть не лаяли не те, щоб, як стало потім звичаєм, враз «становити к стєнкє». В царській тюрмі було коректне поводження, бо, що не кажи, цар, як говорить Гомер про Євмена, в популярнім тоді перекладі:

— Хотя й свінопас, но прілічія вєдал.

Для мене ж, як молодого письменника, ті сто днів відпочинку «на Романовській дачі» (літниську) мали й чимало цікавого. Одначе й там, де я був під найліпшим захистом, двічі просвистіли кулі біля мого вуха. Раз «політичні» (тут по-перше признаюсь — і я з ними!) запротестували проти якоїсь дрібної «несправедливості», а по-друге, коли я, глибоко замислившись біля ґратчастого віконця, не почув адресованого до мене патрулем вигуку:

— Атайді ат акна! (Відступись від вікна!).

Та московські «салдати» були погані стрільці. Щоправда, як буде мова далі, мало чим ліпші були й вояки з армії Петлюри...

Загалом же ця полтавська в'язниця стала в дечому для мене ціннішою за полтавську духовну семінарію. Знову хочу тут зробити маленький відступ набік.

Із непорозуміння перебув я без потреби майже два тижні в тісній «одиночці». Спочатку почування забивали мою думку: нерви гули так сильно, що жодна думка не могла спокійно осадитись у мозку. Вперше я відчував страх життя, мовляв: що ж далі буде зі мною, з дружиною, з моїми рідними? Далі прийшов страх становища: уражатимуть, допитуватимуть, битимуть, бо ж я — безборонний проти брутальної, жорстокої, мстивої сили...

Однак перші дні минули тихо й спокійно. Після тих хвилювань, що переживалися вдома за останні тижні, вже моя сепаратка почала мені видаватися якоюсь санаторією для розхвильованої душі. Ніхто мене не зачіпав, звертались до мене делікатно,— і я почав призвичаюватись до нового довкілля. Було аж надто часу, щоб без поновлення причин та імпульсів нерви могли перебувати в сталому напруженню. І тоді в голові почала об'являтись думка.

Масовий читач книги, як лектури, майже ніколи не здибується з переглядом систематичного ходу думання тієї чи іншої живої особи. Бо ж у книзі, якщо буває, то буває здебільша фрагментарно подано думки «героя» оповідання чи психологічної повісти,— особи, вигаданої автором, у яку письменник, хоч і вклав найчастіше думки свої власні, мусів їх в інтересах мистецьких більш чи менш підкрасити. Це — конечне, бо ж мистецтво все є лише наміснем життя, хоч би часто й було ліпше та цікавіше за живе життя. Коли ж автор подасть читачеві перебіг думок власних, не від чужого імені, то здебільшого масовий читач поставиться до нього чи то з розчаруванням, чи то з резервою. Мовляв один: це — філософія! Нудно. Мовляв другий: — Чи ж мені цікаво, що мислить сам Королів-Старий чи інший дійсний письменник, А. Б. В.? Отже повторюється звичайна історія, що її я з великим інтересом спостерігав у своїх студентів, коли викладав на еміграції у високій школі. Бувало, оповідаю навмисне, як можу найцікавіше, скажім, про якесь небуденне й незнане слухачам явище з життя тварин. Спочатку авдиторія слухає уважно, з явним зацікавленням. По п'ятьох хвилинах хтось починає позіхати. По десятьох — у більшості очі блудять по стінах, ще далі — стають, мов у морожених судаків, соловіють. А вже перед кінцем сорокахвилинної лекції частина студентів таки щиро дрімає. Коли ж когось спитаєш, про що саме я розповідав наприкінці лекції, більшість не годна відповісти, бо попросту — не чула. Бо ж виклад було запропоновано офіційно. А на офіційний виклад є традиційний погляд: це — нудьга.

Одного разу десь на прогульці, при ріці було зо мною понад десяток студентів-неприродників. Ми посідали при березі відпочинути й хтось запитав мене про якесь явище природи. Я почав пояснювати, побачив велике зацікавлення слухачів,— і перевів своє оповідання на тон шкільної лекції. Був це виклад, цілком такий, як офіційні виклади моїм агрономам. Та ж, на моє здивування, студенти-економісти, техніки й двоє-троє нестудіюючих, цілком непідготовлених до викладу людей, слухали повних півтори години тієї імпровізованої лекції, яку я навмисне щодалі дужче деталізував із неослабленим для них інтересом. Тим часом виклад із нашвидку безперечно був менш пов'язаний і менше систематичний, як виклад підготовлений для лекції в авдиторії. Тим часом своїм студентам-агрономам я не раз повторяв: — Кому нецікаво — не приходьте. Я викладаю вам з обов'язку, для вас, ви ж слухаєте з доброї волі, для себе. Отже, хто не хоче, нехай себе зайво не мучить.

Після тієї пригоди на березі річки, я повторив уже в своїй авдиторії кількаразово інший досвід. Дня, коли моя авдиторія була повніша, я починав лекцію про одне, а коли помічав вираз утоми в очах тих, що сиділи до мене найближче,— говорив:

— Мої панове. Здається, що вас це трохи нудить. Кидаю цю матерію, а розповім вам щось цікавішого.

Всі раптом оживали.

Одного разу на лекції з ветеринарії я розповів цілком програмово, з багатьма подробицями оту пригоду про мою зустріч зі скаженим псом у Диканьці, при чому дав повний науковий виклад про сказ взагалі, про мікробіологічну сторону немочі, про Пастерові експерименти й досягнення, профілактику і т. д., одно слово, цілком системно вичерпав тему. Тоді було в мене за розкладом лекцій дві години, одна за одною. Для досвіду я не перервав викладу по першій годині, а закінчив аж наприкінці другої, себто без перерви говорив 40 + 10 + 40 хвилин, чи 1½ години на тему складну, прецизну, за студентською термінологією «про нудь зелену».

Отож буває і так, коли читач побачить у белетристичній книзі уступ із думками автора, себто «нудну філософію». А що вже, коли та «філософія» ще має й релігійне забарвлення! Тоді вже це — просто «попівське казання», вислухати яке в більшості не вистачає навіть і пристойності. Тож прошу: не вважайте дальшої сторінки за «казаннячко»: може ті мої тодішні міркування поможуть комусь оформити свої думки й тим послужать комусь на користь.

Перша думка, що в'язала мої емоції з логічними міркуваннями, була така:

— За що?

За що я, що в інтересах очевидної правди й справедливості з відкиненим заборолом по лицарському виступив проти ворога, фактично — не мого, але багатьох добрих людей,— тепер перебуваю в цім жаліснім стані, що загрожує мені в дальшому великою прикрістю й мукою (приблизно 8 років у Сибіряці?).

Треба було подумати чимало та зійти з витертого шляху, щоб, нарешті, відповідь оформилась приблизно так. Не «за що», а «тому», що ти вступив у боротьбу, не мавши належної сили, себто без шансів на перемогу.

Отож і сидиш «за те», що на важливу річ пішов із почування, легкодумно, а не за розрахунками холодного розуму. Хто ж виступає нерозумно, при всіх умовах дістає по носі. Власне не тільки дістає, але мусить дістати. Таки ж і наш народ, що мав довгий досвід у багатьох генераціях, узнав за правду сказане ним у стародавній нашій приказці: — Дурня і в церкві б'ють.

Признай, що ти вчинив немудро.

— Нехай і так,— погоджувавсь я.— Але ж я пішов боротись за правду. Чи ж не сказано: Контра спем сперо? (Надіюсь проти надії). Нехай, що це було нерозумно,— я й не виграв. Але — за що ж мені кара?

І знову несправно поставлено запит,— відповідала мені спокійна логіка.— Не «защо», лише знову — «чому»?

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка