Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 5

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка5/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
in rebus angustis28 — на власні очі я бачив їх, як шепотіли молитви й хрестячись входили в кабінет професора на тяжчий іспит. Е, ні! Коли я свідомо вірю в Господа,— я мушу прохати в Нього помочі, дякувати Йому за радість, особливо ж за кожен «щасливий випадок», що стався для мене з Його милості і ласки. Бо ж відтоді я збагнув, що всякий «щасливий випадок» є майже «чудом Божим».

***

Моя наречена мужньо провадила «битву русскіх з кабардинцями», тим часом, як я, поклавшись на імпровізацію, програв: дозволу на шлюб мені не дали. Та ж того літа я зорганізував у Диканьці чималу й поважну театральну трупу. І хоч було в ній багато акторів і акторок, прецінь бракувала нам видатніша ingenue dramatique29. Моя наречена розповідала, що якось була змушена виступити на сцені в дуже драматичній ролі, і вив'язалась зі свого завдання дуже добре. І по способі її розповідань я також припускав у ній чималий драматичний талант. Отже: було б найліпше, коли б ми її інкорпорували в нашу трупу. Та не було це так легко: проти мого наміру поставився тато. По довгій боротьбі, переміг таки я й зараз телеграфував до Києва:

«Приїзди негайно: ти конче потрібна тут».

Другого дня прийшла відповідь:

«Завтра виїду. Буду в Полтаві тоді».

А коли я привіз із Полтави свою наречену в Диканьку, за кілька днів вона всіх так очарувала, в першу ж чергу — мого тата, що в тому ж таки тижні відбувся й мій шлюб.

Я нітрохи не помилився: моя молода дружина показалась непересічною артисткою на найсильніші драматичні ролі. В інших спогадах30 я згадую, як після першої ж вистави в Диканьці, на якій випадково був приявним директор царських театрів,— їй запропонували вступити на імператорську сцену.

Одначе по щасливім і тріумфальнім театральнім диканськім сезоні, ми таки поїхали в Харків.

Чомусь були тоді великі «строгості» щодо студентських шлюбів. Треба було нам вельми стерегтись і тісно тримати язик за зубами. Та ж сталась цілком кінематографічна пригода. Вуйко моєї дружини, приятель мого інститутського інспектора, не вигадав нічого ліпшого, як саме через інспектора переслати шлюбний подарунок своїй небіжчиці. Тим відкрилось наше таємство, але ж одночасно й було прикрите інспектором, що дало мені змогу без перешкод закінчити інститут. Через те моє щастя було ще повнішим.

Та ж одного дня повернувсь я додому з інститутських клінік у великім неспокою. Коли я оглядав немічну на носатизму (сап) кобилу,— вона мені чхнула просто між очі. Річ видима, обличчя було негайно продезінфіковано, одначе всі колеги з курсу, професор і адміністрація інституту захвилювались: при інфекції безпосередньо слизових оболонок дихальних шляхів, зараження цією неміччю, що не менше страшна своїми муками, як лепра (транди), могло статись дуже легко. За тих же часів ані тварина, ані людина від сапу не видужувала. Отже заразитись цією хворобою було правдивим жахом.

Хоч я вернувся додому в великому хвилюванні, одначе мав тверде вирішення не подати дружині найменшого назнаку про свою тривогу. Та ж як ухилитись від поцілунків, що в тодішньому нашому житті були конечні, мов крапка на кінці кожного речення? Бо ж таки поцілунком починався й поцілунком закінчувався день, але між початком і кінцем він також був позначений ретязем поцілунків, як пунктирем. Одначе довелось вперше збрехати дружині, мовляв я впіймав ангіну, не хочу її заразити й мушу бути обережним. Щоправда, дружина цілком резонно мені відповіла, що вона свідомо обіцялась ділити зі мною радощі й прикрощі, тож нічого не має проти, щоб ми хворіли ангіною разом. Але я вжив усякої можливої елоквенції і, справді, цілу добу був невмолимо обережним. Прополіскував горло й носа, а коли прийшов другого дня в інститут, мене знову пильно оглянули, проміряли теплину і т. д. Не було жодних ознак захворювання. І хоч так званий прикритий, інкубаційний період немочі міг би тривати й два тижні, навіть більше,— молода людина, а ще й до того вдачі пікніка, все є непоправним оптимістом.

Річ ясна, що другого дня я вже не міг мислити про небезпеку. Обережність відлетіла, як листочок із відривного календаря, і ми любенько цілувались і день, і другий. Аж на четвертий день я прокинувся раніш і… мене всього облив холодний піт. Боліла голова, чого давніше зі мною взагалі не бувало, в лівій ніздрі був легкий нежить і — що найпоказніше — ліва підщелепова залоза набрякла й опала. Я впав у такий переляк, що аж зуби мені стали цокотіти, мов кастаньєти. Це була правдива музика смерті — danse macabre.

Що ж тепер? Не лише самому довго помирати у страшних немочах, коли помалу гниє тіло й гниють поступово нервові тяжі, але ж хто поручиться, що мавши страшну неміч у скритій формі, не заразив я вже й мою дев'ятнадцятилітню дружину? Невже ж таки фатум хоче, щоб вона поділила зі мною не лише радощі життя, а й жахливі муки довгого вмирання?

Я кинув на неї несамовитий погляд: вона посміхалась у сні.

Якнайтихіше я вислизнув із ліжка, швидко вдягся, написав записочку:

— «Не хвилюйся, моя люба. Я — роззява — забув тобі вчора сказати, що конче мушу бути рано вранці у клініках і можу затриматися там аж допізна».

Вибігши на вулицю, скочив на першого «Ваньку» (так звали в Харкові візників) і помчав до нашого інститутського лаборанта. Той оглянув мене — і враз поблід.

— Ходім до директора. На помешкання.

Директором інституту був професор бактеріології, себто спеціаліст від цього роду пошестей. Та директора не було вдома: вночі від'їхав із Харкова. Тоді побігли до інспектора. Інспектор, що після згаданого анекдоту, став нашим знайомим і приятелем,— мало не зімлів:

— Їдьте негайно до такого-то професора університету.

Професор покрутив головою:

— Не годиться мені — старому — в таких випадках бути легковажним. Скажу вам, колего, правду: певне це не є, однак іншої ради нема, як принаймні на два тижні сісти до суворого карантину. Повна ізоляція, очкування котів і т. д. ну, самі ж бо знаєте, що.

— Господи! Професоре! Та ж що буде з дружиною? Та ж вона за чотирнадцять днів збожеволіє! Крім того і її теж треба садити в карантину!

Інспектор говорить: — Зробім так: увечері, якнайпізніше, я поїду до вас і сам скажу вашій дружині, що з наказу директора ви поїхали в комісії... скажім, на кінський завод... ну, припустім, на імператорські заводи в Ростов... Мовляв маєте зробити там працю... Коротко кажучи, я до вечора вибрешу щось цілком імовірне. А далі... Але ж — все те ніщо в порівнянні з тим, якщо це — дійсно! Всамперед,— звернувся до лаборанта,— ні одна душа в інституті не сміє довідатися про все те. Коли б хтось почув, зараз піде по цілому місті, підхоплять газети,— і тоді вже, як би я там не брехав, не поможе! Ну ж, і треба от таке! — хруснув він пальцями.

Мене примістили в маленькому покійчику, де я й лишився з своєю розпукою.

Щогодини я міряв теплину, щохвилини заглядав у дзеркальце, зі щелепи майже не знімав руки, а очі раз-у-раз підносив на святий образок у кутку кімнатки. По обіді почувався до того виснаженим, що впав на ліжко й твердо заснув. Ніхто мене не будив — і я прокинувсь аж увечері. Збагнув, де я й чого; побачив на столі добру вечерю, наївся і, не міряючи теплини, знову завалився в ліжко. Прокинувся вдосвіта. Вхопився за термометр — теплина нормальна; з носа течі нема і під щелепою все підтяглось, у порядку. Знову повезли мене до професора:

— Ах, ви ж — шарлатан ви, брате мій! — сміється знавець.— Чи ж можна от так нас усіх перестрашити!

— Але ж, професоре, що в мене було?

— А я — Бог? Що було — не знаю, але що в цій хвилині нема нічого, те знаю майже напевне. Однак, саме через оте «майже», на всякий випадок лишіться ще одну добу в карантині.

— А чи можу писати дружині?

— Ну, знаєте? буде ліпше коли їй зателеграфуєте «з дороги»: «Пишу, цілую, небавом повернусь».

— Так як же я буду їй телеграфувати з дороги, коли ж я — в Харкові.

— О, молодий чоловіче! Нема такої жінки в світі, щоб вона подивилась, відкіль послано й коли послано телеграму. Особливо, коли там є «цілую» і «незабаром приїду».

Так то привикли були ми, позитивісти тоді, брехати з кожного приводу...

Але я не був у настрої так жартувати з дружиною. Та ж другого дня був безмірно щасливий, знайшовши її цілком дужою. Розповів же їй про цю пригоду, коли в страшних муках помер один із моїх найближчих друзів, лікар Сергій Зеленин, захопивши сап від коня, якого він оглядав із усіма належними обережностями. Але страх temporis plusquamperfecti (часу давноминулого) не є жодний страх.

***

Той рік минув, як день. У початку літа став я лікарем. Треба було прикласти руки до спеціальності, аж воно не було так легко. День що день розсилав я з Диканьки «дрібні листи» по цілій просторій Російській Імперії з проханням про посаду. Писав до земств, урядів, різниць, війська, міністерства царських земель («уділів»), де тоді міністрував князь Кочубей, мій земляк і приятель мого тата. І щодня приходили мені відповіді:

— Посади нема.

— Передбачається з нового року.

— Ви записані в реєстр кандидатів.

А мені щодень ставало все дужче мулько сидіти на татовій шиї та ще й «сам» два. Також були ми молоді, дужі, сильні й обоє фахово освічені люди.

А отже — минають місяці. Ось-ось вже й Миколи, а потім — і Новий Рік.

Та ж, як говорить приказка: «Що буває, те й минає». І одного грудневого ранку чую: риплять ворота, казяться пси, а крізь густу заметіль пізнаю нашого сільського листоношу Кабанця. Мені телеграма:

— «Тамбовська губерніальна земська управа пропонує вам посаду ветеринара для командировок. В разі згоди, телеграфуйте час приїзду».

Поки випив Кабанець чарку та розжував шматок сала, вже була готова й моя відповідь: — «Виїду завтра», яку листоноша сам і відніс на пошту.

За два дні ми з дружиною — вже й у Танбові (місцева вимова). За ті часи взагалі були люди ласкаві, а так званий «третій елемент» — вищі службовці по земствах — і поготів. То ж і мене, ще цілком зеленого свистуна — і голова управи, і старші колеги прийняли по-братерськи.

— Та ви — молодчина: де той Рудий Панько на хуторах, а де Танбов, а от за три дні — вже й тут, як «по щучому велінню на коврі-самолеті». Сьогодні відпочиньте, а завтра їдьте далі: в місто Кирсанов. Там захворів добрий наш товариш і нема кому його заступити та й хворого розважити.

А я:

— Тоді, чому ж: завтра? Коли колега нездужає, то я поїду ще сьогодні. Певне ж і в Кирсанові знайдеться якась хвилина на відпочинок.

— Тре шармант! (Це — тамбовський французький язик). Ви — таки дійсно — «парень-рубаха!» Маєте колегіальне почуття. Бач, які там у вас «Полтавські галушки!» Саме таких нам і треба.

Вночі ми приїхали в Кирсанів.

Дерев'яне місто без жодного дому з поверхом, мабуть із трьома тисячами обивателів — до одного чистопородних москалів. Із двірця візник привіз нас в «падворьє» (заїзд). Було воно ліпше за селянську хату, але для нас — «Полтавських галушок» вельми дивне. «Готелевий покій» — чорні дерев'яні, не білені й не поліплені стіни; трохи світліша, бо «мита» соснова стеля, чиста, набарвлена дощана підлога. Одно слово — не хата, а велика пака. В кутку — опасиста кахлева піч, напалена, як прас: ані підступити, не то що діткнутись. Їй товаришить на столі пузатющий самовар, що шумить, як локомотива: коли б свисток, так ураз і побіг би аж до Танбова. Довкола нього — булки білющі, добре випечені, прозора, як скло, в'ялена «білорибиця» і «московская сєльодка»,— що про неї варт було б написати окремий спогад. І господиня «падворья», масна, як «білорибиця», пухка, мов булка, поставою, немов рідна сестра самоварові, та ж преласкава й уважна, мов рідна тіточка.

Для початку — знаменито! Чи ж,— кажу дружині,— не добре бути Танбовським «вінтінарем»?

Ми швиденько повечеряли, напились «чайкю» (на здивування господині — лише по одній склянці, коли вона сподівалась, що вип'ємо бодай по п'ятнадцять!), слушно «покалякалі» (погомоніли),— та й спати, бо ж дорога була довга, на дворі — морозище, аж повітря дзвенить, а тут тепло розморює, як у микві.

Полягали ми... Та ж мабуть була засолона рибка та завелика шклянка з чаєм. Прокинувсь я серед ночі,— а не можу підвестись з ліжка. Голова — оловом налита й світ мені в очах міниться. Ледве-ледве я виборсав ноги з-під ковдри й сів на ліжку. Чую, що ось-ось буде мені зле. Швидше накинув кожух наопах, ноги — в теплі калоші і, хапаючись за стільці, вийшов на коридор...

Не знаю, скільки відтоді минуло часу. Тільки ж немов я бачу химерний сон. Ніби я — в якійсь предивній дерев'яній коробці, неначе й покій і не покій, бо ж замість стіни — стеля, а в дійсній стелі — вікно й двері. На тій же стелі — величезний, блискучий світляний павук у колосальній павутиновій сітці. І помічаю, що дуже болить мене голова, а особливо — потилиця. Помалу просунув я руку під голову, дійсно: пече в потилиці, дарма, що сам я дуже змерз, аж зуби мені цокотять, як телеграф. Та й рука під головою ніби враз одубіла від холоду. Тоді тільки усвідомив я собі, що лежу навзнак на цегляній підлозі. На стіні горить за дротяним кошиком нафтова лампа, освітлюючи довгий коридор. Помалу я прийшов до тями та звівся на ноги. І хоч збагнув, що я — в Кирсанові, «на падворьї», та ж пізнати двері свого покою не годен. Ткнувся в перші двері, що були перед очима. Вони відчинились, а я, заточившись, упав навколюшки.

З ліжка схопилась «сама», себто господиня:

— Что тєбє, радімий? — А за хвилю: — І, Бог ти мой! Уґарєл! (очадів)! Уґарєл сердечний!

Мене піднесли, поклали на ліжко. Кинулись до дружини й ледве привели її до тями. Тоді під носа — «нашатирного спирту», у вуха — шматочки солоного огірка й знову — «чай с лімончіком»... І ми очуняли.

Виявилось, що грубу нам натопили «шелухой», себто лушпинням із проса. Щоб нам «з дороги» було якнайтепліше, поспішили затулити затулу,— «вьюшку» в бовдурі — і смерть уважно подивилась нам у наші посоловілі очі. Отже, мало-мало в перший же день не віддали ми наше життя на землі московській, літерально, «ні за кацапову душу».

— Здається,— сказала дружина,— мабуть і московську гостинність треба приймати з обережністю.

Мала велику правду...

***

По кількох місяцях служби, коли вже я був на самостійному, добре встаткованому «участку» — лікарському пункті, я ще раз замалим не помер, але вже на взірець чисто еспанський.

На весні мене покликали до велетенського маєтку в кілька тисяч гектарів, де було з півтисячі биків «на нагулі». Кілька з них упало в телію (страшна, згубна пошесть, звана в москалів «сибірською язвою»). Було треба всіх живих негайно щепити (очкувати вакциною). Бики ж, як один: червоні, не дуже великі, але такі прудкі, як лані: чисто — еспанські торос, що їх там беруть на кориди (бичі бої). Що ж тут ті бики з ранньої весни перебували в степу,— були вони до тої міри дикі, що не було жодної змоги до них підступити. А я ж мусів кожному відтягти рукою шкуру на шиї і впорснути під шкуру чималу дозу вакцини, оперуючи шприцем, як бандерілею.

Що вже ми з пастухами й управителями маєтку настрибались, що вже наморочились — і не пописати! Кілька разів я відскочив, сахнувшись від рогу, що вже дотикався моєї одежі! Нарешті, коли один бик розірвав мені ратицею чобіт, я також роз'ярився, мов бик:

— Чи ж я на те служу у вашому земстві, щоб мене ваші бики забили? Годі цих дурацьких танців. Або щось придумайте, або ну їх к чорту — нехай вам усі виздихають.

Управитель задрав носа:

— Це — не моя річ: робіть, як знаєте, «ма-ла-дой челавєк!»

— Добре, зроблю так: ставлю всіх ваших биків у карантин. Двері до хлівів забить шпугами, а коло дверей — поліція. Аж поки приїде комісія, що її викличу з губернії. Потриває те з тиждень.

Управитель зблід.

— Ґасподін доктор! Ето ви — серьозно?...

— Та чого ж ви злякались? Прецінь ви виграєте, бо принаймні хоч тій половині вашого гурту, які ще за тиждень не виздихають, комісія зробить прищіпку. А коли вони мене заб'ють сьогодні, то й за два тижні очкувати їх ніхто не буде.

Дискусія скінчилась тим, що в загороді побудували предивний станок: із могутніх дубових сох зробили масивну шибеницю, до неї з обох боків — міцні поручні, на одному зі стовпів того станка, примайстрували для мене сідало на вишині бичої шиї, і почали в ту пастку заганяти бика за биком.

Я сидів, як сорока на тину, і хоча бики розгойдували стовпи так, що вони часами коливались, як щогли на байдаці,— все ж таки я «умудрявся» зробити бикові ін'єкцію. Часами вколотий голкою бик зводився на задні ноги й хотів таки погладити мене своїми гострими рогами. Що було крику, що посипалось матюків і прокльонів! Коли ж стовпи були такі розхитані, як зуби в столітньої баби, зайшла небезпека, що я можу вилетіти зі свого сідала й опинитись на спині бика. Тоді я сказав:

— Стоп! Все одно, я вже не маю сили. Робіть нові шибениці, вдосконаліть їх, а мене покладіть спати. Почнемо завтра, щойно на світ благословитиметься.

Тепер уже управителі ні «мукнули»: було все — «по щучьому велінню». Між іншим, хоч цей вираз у москалів уживається при всіх нагодах, так і до нині не знаю його походження. І там ніхто не знав...

Другого дня до вечора з тими навіженими биками було скінчено. За 12 днів прищепив я їм і другу вакцину. І тоді, за цілий рік моєї служби в Тамбовщині був це один із двох випадків, коли я казав господареві заплатити мені гонорар не за професійну працю, а за «циркову еквілібристику», якої мене не вчили в школі та якої я не був зобов'язаний ані вміти, ані практикувати. Зазначаю це тому, що в Тамбовськім земстві була добра колегіальна ухвала всіх ветеринарів: не брати гонорарів із власників немічної худоби. Нас утримувало виключно земство, що було вельми добре для населення.

***

У тій варварській, Гіперборейській31 країні, за той короткий час, що я там перебував, небезпека смерті й каліцтва була на деннім порядку. Та ж розповім тут про зустріч лише з «білою смертю», яку мало хто зустрічав дома, в Україні.

Одного зимового дня приїхали по мене з маєтку знаменитого в тих часах музики Зилоті. Трапилась там незрозуміла річ: кілька «свор» (меток) гончих псів, щось коло 60 тварин, похворіли всі заразом. Собаки вельми цінні, то ж прохалося приїхати негайно, дарма, що вже було над вечір, почав «крєпчать» мороз, а з півночі тяг небезпечний «нижній» вітер. Та ж дорога — коротка й добра. Ночі місячні. Міг би й не везти мене сам «стаціонний» господар пошти, досвідчений «ямщік» (візник), із мітластою рудою бородою, на прізвисько «Казьол» (Цап).

— Іздєлай мілость, уважь барін. Пущай ноніча паєдєть с табой ґлупой Васятка. Давєзьот дабрє харашо.

— Ну, уж ладна (так добре), паєду с Васяткой, шут с нім.

І не «глупий Васятка», але й мала дитина могла б «добрє харашо» довезти туди, коли попереду їхатимуть сани, що приїхали з маєтку. А назад таки ж пам'ятатиме!

Маєток був великий, а пані — незвичайна: висока, раменаста, енергійна дама з підстриженим сивим волоссям, на якому сидів студентський кашкет. Чому такий маскарад? Аж потім я довідався, що мадам Зилоті носила кашкет свого сина студента, який трагічно загинув почасти з її вини тією смертю, що пожартувала була й зі мною колись у «малім степу», як я з братом вертався під чаркою додому від турецького винороба Данька. Молодий Зилоті приїхав додому на літні ферії і, за порадою матері, сів на бігунки та й подався сам у поле, шукати любого старшого брата. В степу напали на студента власні вівчарки, що вже кілька місяців його не бачили, стягли з бігунків, а поки добігли вівчарі,— розірвали сина господині на клоччя. Лишився цілий тільки самий кашкет, що потім і був на голові матері аж до її смерті.

Із хворими гончаками в Зилоті було чимало мороки. Закінчив я їхній огляд уже при ліхтарнях. Потім — вечеря з цікавими оповіданнями в культурному, мистецькому товаристві, що в Тамбовщині не траплялося часто. Отже, коли я мав їхати додому, знялась уже значна суха віхола, так звана «пазьомка» — вельми небезпечна метелиця що ніби не падає згори, лише мете й зриває сипкий сніг здолу й підносить його вгору. Господарі вмовляли ночувати у них. Але ж, як я міг завдавати турбот молодій дружині, коли ж їй сказав, що вернуся ще до ночі? Тоді пропонували дати верхівця, щоб провів нас додому. Але Васятка присягається:

— Даєдєм, барін, і самі. Лошаді дароґу знають.

То ж хоч я й недуже довіряв «глупому», але ж до Тамбовських коней міг мати довір'я. Таки ж коні добре відпочинулі, добре нагодовані, дорога близенька, за годину будемо вдома.

— Єдєм!..

Та ж одна річ — плянувати, а друга річ — дома ночувати, коли в безкраїх московських білих полях шаліє «поземка». Це подумав я, коли ми щойно виїхали за село й упірнули в сухе, холодне молоко, що в ньому відразу зникло все: і земля, і небо. І не проїхали ми може й п'ятьох кілометрів, як мій Васятка спинив коні, зліз з «облучка» в сніг, потикав пужалном тут і там, а тоді переляканим голосом повідомив мене: — Бєда, барін! Лєшай (чорт) нас водіть. Заблуділі ми!

Я вже чував, що зблудити в «пазьомку»,— дійсно,— біда. Та покищо вітер був іще досить малий, я вдягнений у вовчий кожух (шубу), ноги — в хутряному мішку, а поверх майже всього тіла — «авчінная полость» (бараняча прикривка). Машталір — також у доброму «палашубку» та високих «вальонках» (повстянках).

Аби ж тільки «водив нас Лєшій», а не напав би на коней ще Мольфар (звірячий чорт, між іншим,— витворений українською демонологією): тоді коні змерзнуть. Здебільше ж змерзнуть з ними і пасажири. Але ж коні замерзають, коли тужавіє мороз, та коли їм доведеться довго стояти в полі під вітром без їжі. Мороз, щоправда, наростав: було мабуть поверх –20° Реомюра (себто –15°Ф). До ранку може притиснути й на 10 додаткових ступенів. Та й вітер починав посвистувати щораз дужче.

Кепсько. Лишається одно — цілком кинути віжки напризволяще й пустити коней на вільну руч: нехай шукають шляху до будь-якого села. Не схотів, отже ночувати вигідно, в культурних панів,— доведеться заночувати в смердючій «ізбє». Та най! Аби ж тільки її знайшли коні! Та й самим слід наслухати: може де забрешуть собаки. Тому треба то одно, то друге вухо підставляти під мороз.

Було дуже прикро на душі, та ж нічого не вдієш. «Тільки ж бо дурень гнівається, коли йде дощ». Ну, а приказка знає, що говорить.

Я поглянув на годинник: ще не було й десятьох годин. Себто перспектива: волочитись снігами найменш 8–9 годин, як що «щаслива нагода» не прийде попереду нагоди «нещасливої».

Сумно дзеленькають «бубенчики» на тлі стуленого посвисту білої «Дюді», що невтомно подимає, злісно зриваючи всі тканини з людей, коням відкидає то на один, то на другий бік хвости й гриви, та заносить меланхолійні звуки дзвіночків до чулого вуха вовчих тічок, що в такі ночі їх не бракує на порожніх білих степах, де вже давно засипано товстим снігом їжу хижакам. Смутно на серці. Смокче «передсердечна жура». Згадується радісне, тепле минуле і, щодалі посувається ніч,— все безнадійнішим виглядає прийдешнє. Якби був малий,— ревів би й товк ногами по підлозі. Коли ж стрілка підходить до четвертої ранку, коли в тілі людини буває найнижча нормальна теплина,— песимізм доходить до вершка. А що я взагалі, ще з першого молоду тяжко зносив зиму, що мене в снігах нудить і заколисує, то, дійсно, розпука душила мене так, що я вже був радніший умерти. І це тепер — на розцвіті життя, коли щойно ступив «на свою путь!»...

Час немов стоїть на тім самім місці. А коні все йдуть і йдуть, похнюпивши голови. Васятка — взагалі немівний, мовчить, наслухаючи одним вухом, поки друге тре рукавицею. Нарешті, коні стають. «Мабуть козі не бути на торзі»... Холод підлазить під кожух і мені, нишпорить по плечах, ходить по спині, примушує тремтіти, як хінський песик.

— Що ж тепер? — питаю «ямщіка».— Замерзнем?

— Как будєт воля Божья, барін. В дароґє малітса нада!

Моя інтелігентська й революціонерська душа криво посміхнулась на ті слова «глупого» Васятки. Та чомусь несподівано перед очами встала постать Городничого з «Ревізора»:

— «Чого смієтесь? Над собою смієтесь» — ніби промовив мені просто в лице.

Гм... І, справді, чого ж я посміхаюсь може в годині своєї смерті?! Так дійсно, правда за «глупим»: треба молитись. Бо що ж є дорога людини? — Неосвітлена стежечка в імлі, між життям і смертю, стежечка, по боках якої стоять тільки два придорожні стовпи: з одного боку — людська молитва, «що багато може», а з другого — милість Божа, що зможе все...

«Ямщік» зняв шапку й упав навколюшки в сніг. Зняв і я свого «малахая» — згори й зсередини хутряну з навушниками шапку: — Нехай буде воля Твоя!..

Все замерло довкола. Тиша, яку ніби проколюють студені сталеві рапіри. А вона пручається, вгинається в один і в другий бік, тихо вищить і скиглить, тріпочучи старим «Чернобільником», що он — зловісний і безнадійний — виткнувся з снігу десь на межнику, щоб стати забавою «Лєшому з Мольфарем». Це для них — пісня й танок Смерти...

Минає півгодини. Година. «Полость» усе дужче прикривається новою верствою свіжого снігу й наших тяжких зітхань. Нараз:

— Но, мілиє! Но, соколікі! — ніжно звертається до коней Васятка і «троґаєт важжой» (торкає віжкою). Коні відпочинули й примерзли. Роблять зусилля, мотають головами, деренчать сумними дзвіночками.— І знову волочаться санки по білих «саванах». Чи ж не по наших?...

Десь над «пазьомкою» трохи просвітлюється небо. Утворюється немов якась світляна зона.

— Барін! Ето — мєсяц! — з надією в голосі озивається Васятка.

— Так що ж? — байдуже запитую я, клацаючи зубами.

«Ямщік» висвітлює, що по місці появи місяця принаймні можна встановити, в якім напрямі ми їдемо.

— Єдєм, барін, дамой!.. Но, мілиє! Но, саколікі! — підбадьорює коней, що явно розуміють зміну ситуації: підносять вуха, рвуться вперед. А Васятка тимчасом скрикує «істотним» (виючим) голосом: — Спасєни, барін! Спасібо Ніколаю Чудотворцу!..

— А що це? — підвожу і я голову, бачачи перед себе темний силует, ніби велику шопу.— Село?

Ні, не село, але стіг сіна. Коли коні підкріпляться, то вже не замерзнуть. А сіно, здається, з такого й такого «пасьолка», тобто ми — десь близько біля нашої Шехмані!

Вилазимо з саней, розгнуздуємо коней і самі починаємо щосили гонити довкола стогу, бо тут менше снігу й твердий «наст» — себто змерзла, тверда снігова шкура. Після третього кола, скидаю свою «шубу», після двадцятого, щоки мені пашать, кров переливає по жилах, на чолі піт — і думка, що була оспала, замерзла, приголомшена,— прояснюється. Пам'ять знову стає гострою й весело підказує:

— Та ж, чоловіче, в тебе в лікарському куфрику є пляшечка чистого спирту для дезінфекції рук на морозі!

Махом витягаю спасенну пляшечку. Ковток рідкого вогню — собі, два ковтки — машталірові. Кашляємо, крекчемо, мов дрова у ватрані, і ще раз та ще раз гонимо довкола стогу, навкруги коней і саней. Дивлюсь на годинник: 5. За дві години почне світати.

— Барін! Собака брешет! — з натхненням викрикує хлопчина. Здіймає шапку й хреститься, хреститься раз за разом із десяток разів. Мне руки й швидко гнуздає коней:

— Но, мілиє, но, ґалубчікі, дамой! Дамой! Чічас будем дома! — й оперізує по всім «ґусю» — разом трьох коней, батогом.

Не більш як за п'ять хвилин в'їздимо в містечко. Всі хати запорошено снігом, ані не видко — де в них вікна. Темні, скулені всі «ізби» поникли в мертвій дремі. Лише в одній — більшій хатині білим, ясним світлом голосить тугу «аверовська сітка» на гасовій патентованій лампі.

Бідна моя дружино! Дякуй Богові: вже я — ось тут, ще й молитвований! Добре, що не спиш: більше відчуєш щастя, коли відразу розповім, що танцювали на безкраїх саванах Лєшій з Мольфаром... І я — вже ось у свого «очага»... Так: щастя молодості — багаття, щастя зрілості — очаг!..

Коні гонять повним клусом, але я все ж таки тихенько штовхаю «ямщіка» в плечі:

— Васятка, ґані! Паскарєїча!..

***

Після того я прокачався два тижні з плевритом32. Одужавши, поїхав у Вороніж, там купив собі ще легесенький, короткий кожушок, так звану «кукашку с казьолка», щоб одягати під вовчу шубу.

І було те саме вчас. По Різдві притисли найтяжчі морозища, так звані «Крещенскіє» (Водохресні). І в день Реомюр показував –30–32°, а в вранці доходило й до –36°, себто до –45° Цельсія (–50°Ф.). Єдиний рятунок, що на дворі — ясно, сонячно й безвітряно. Навіть була якась своєрідна краса в тій бездушній зимі, що розкинула по стероризованій землі свою царственну гермелінову мантію й тиранічно панувала... не над селами, лише над коминами, що де-не-де витикалися з-під 3–4-ох метрового снігу. А все ж таки, коли Агатангел Кримський і в субтропічній Персії співав:

Ми — чужі для цього краю,

Що ж сюди нас принесло? —

то нам у тій пів-полярній Тамбовщині було вже цілком досить тих зимових красот і радощів. Вистачало б уже одного того, що, лягаючи, в хаті, натопленій із вечора аж до +28° (95°Ф.) ми прокидались вранці при +4° або й +3°-х ступнях (30°Ф.). А колега в сусіднім пункті, що спав у смушевій шапці, оповідав, нібито одного разу його шапка, що не була зокола досить сухою, на ранок примерзла до бильця ліжка.

Тимчасом я здобув собі репутацію доброго лікаря, а тому мене день-що-день обов'язок витягав на сани. От і сьогодні — далека дорога: кілометрів тридцять п'ять до залізничної станції Большой Ізбєрдєй, потім — кілометрів 50 потягом, далі — знову кіньми. Сьогодні ж мушу й назад. Зранку ніби мороз поменшав, та ж починає тягти північний «Борей». Знов нанесе «пазьомки»?

Годин у три пополудні — я вже знову на Ізбєрдєю. Поштова станиця — добряча. Коні, як і взагалі Тамбовські, відомі прудкістю й витривалістю. «Ставщики» запрягають швидко: ледве я встиг розігріти на спиртовці шматок борщу (дружина заморозила в тарілці таки правдивий український борщ і загорнула в папір),— вже на дверях стоїть «ямщік»:

— Пожалуйте, барін! Крєпчаєт мароз!

— Скільки ступнів?

— На станції било 33° (–25°Ф.). Да єщо вєтер.

— В рило? (так там говорилось...).

— Нікак нєт: со сторони.

— Ну, троґай!

Коні хапають з місця «в кар'єр». Легкі рогожані саночки, в яких укутаний у хутра, лежиш, ніби під тобою м'який шезлонг, летять по «насту», мов куля на кармелюку. «Ямщік» посвистує на коней і легенько торкає («троґаєт») кінцем довжелезного батога, ніби вколює по вухах першу, другу, третю коняку, що витяглись в одній лінії «ґусьом» (гусинцем) по вузенькій, натертій дорозі, з якої рідкісні зустрічні мусять «перед баріном» звертати в глибокий, часом аж по спину коням, сніг.

Та вже по півгодини їзди вчуваю, як мені починає дерев'яніти рука, що під вітром, дарма, що на ній: фланелевий рукав сорочки, суконний рукав маринарки, «козьолковий» хутряний «кукашки» і, нарешті, четвертий рукав із вовчого пухнатого кожуха. Ну, ну! Бере морозець! Поринаю поки можна в солому саней, повертаючись грудьми до вітру, себто лежу на боці. Та ще трохи — і починають дубіти груди. Непереможно хочеться спати. Повернутись? — А, ні за що! Не маю жодної сили...

І в цей мент чую, як щось важке падає на мене. Стріпую оспалість: на мені лежить, хрестом розкинувши руки, «ямщік», а коні шпарять далі. Гукаю на хлопця, ще й ще — мовчить і не зміняє пози. Випростовуюсь, спиняю коней. Починаю термосити машталяра, а він — неживий...

Зіпхнув я його в сани, на своє місце умостив, накрив своєю хутряною «полостю», що на ноги, а сам — хутчій за віжки. Свиснув «по ямщіцкі», гукнув:

— «Но, мілиє», цвйохнув батюгою...

За хвилин десять — село. Яке? Тепер уже не згадаю, але ж пам'ятаю, що в тім напрямі йшли одно за одним такі, з «культурними» назвами:

Верхніє Пупки, Срєдніє Пупки, Ніжніє Пупки.

Підлетів я до «правлєнія». Вискочили «мужікі» з тієї Пупкової розправи, розтерли снігом замерзлого, спочатку на «крильце» (ґанку), потім внесли в теплу «ізбу». Терли й там, аж поки закліпав очима. А для мене вже стояли при ґанку свіжі коні.

— Троґай! — і полетіли, як вихор, далі.

По цім знову пролежав я в ліжку з рецидивним плевритом іще два тижні.

***

Нарешті, повіяло теплим вітром:

— «З України».

— Барін! Тєпєріча будем атдихать,— сказав мені власник поштових коней, «ставщік» Казьол.

— А чому?

— Разпаланятса рєкі, заґуляєт вода, позриваєт всє мости. Больно вєліка ноніча (нині) вода будєт.

Та ж через кілька день дістаю листа від колеги й друзяки — Сергія Зеленіна — пером йому земля, бідасі! — Кличе, щоб без оглядів конче приїхали на іменини дружини. Та й новини має неабиякі. Моя ж дружина — приятелька з Сергієвою дружиною. Як же не поїхати?

— Позвать Козла.

— Что ізволітє, барін?

— Лошадєй! Поєдєм в Ніжнюю Матрьонку, Воронежской ґубернії. Ще можемо проскочити. Але що вже помітно прибуває води, хочу, щоб нас повіз сам таки Козел. Досить вже «ґлупаво» Васятки.

Поїхали. Того ж дня щасливо доїхали до Матрьонки. Там — радість невимовна, бо ж не бачились рік, а Сергій дістав заклик на нову посаду в Криму, біля Ялти.

— Щойно приїду, враз почну й тобі, Василю, промощувати туди доріжку!

Вночі — дощ. Та який: тепла злива! На ранок — хвильку сонце, а тоді знову страшенна тривка злива. Сніг ураз порудів, скапітулював, присів. Річка закашляла: рве Лєшій кригу. Як же нам додому?

Матрьонський «ставщік»:

— Так что нікак нєвазможно! Вже там і там зірвало мости.

Заходять Великодні свята, нема ради: треба перебути в Матрьонці зо два тижні. З мотивів лояльності, повідомляю телеграфом Земську управу про все.

З другого дня свят, коли вже зійшло багато снігів, притис вранішній мороз «утреннік». Прийшов «ставщік»:

— «Так что» води втекло чимало. Вранці крига на 2–3 пальці. Можна спробувати рушити додому.

Рушаємо. Ще надворі — пітьма: три години ранку, ми — вже в санях. Та ж недалеко від Матрьонки сталась приключка: побили коні сани, затримка в ближньому селі годин на дві. На другій «ставці» нема вільних коней: всі в розгоні, бо ж, нарешті, можна кудись їхати. Тож їдуть усі. І, коли ми приїхали до чергових Пупків чи Середньої або Верхньої Матрьонки,— неширока, може всього на 40–50 кроків завширшки річка гула повним голосом:

— Не пущу!

Кажу кацапикам:

— По нашому це зветься: — «Ні ну, ні тпру!, або — «Ні сюди, Микито, ні туди, Микито!» Що ж будемо робить, «старікі?»

Не інакше, як ночувать у селі. Завтра ж удосвіта, «єслі рєка установітса», перескочимо її нахрапом, а далі аж до Шехмані — дорога вільна, бо вже нема ані річок, ані потоків.

Не хочеться мені розтягувати цього оповідання, та ж мушу «растекатись мислію», бо ж мало хто з моїх читачів ночував у московській «крестьянской ізбє». А про це варт мати уяву.

Нас — «бар» (панів) привели до найбагатшого в селі господаря. «Старік» (господар) років на 50; його баба — вона ж і «старуха» — на роки молодша, але виглядом років на 65. Три сини, з них два жонатих. У кожного — по троє дітей. Ще дві «дєвкі», незамужні доньки. Двоє телят, зо три гуски на яйцях, кілька котів, щойно сьогодні вивели з хати лошатко, що перед кількома днями знайшлось. Усе це — в однім переділі «Ноєвого ковчега» — «ізбє».

Умощуємось спати. Господарі — на великій, варистій печі, жонаті чоловіки з жінками — на палатях (на нарах), із ними ж діти. На двох лавках — парубок і дівчина. Менша дівчина — на соломі, на підлозі. На соломі поклали й нас, бо ми дуже підозріло поставились до умеблювання, що пережило вже багато поколінь. Всі лягають у денній одежі, обуті в свої промочені за день «валянки» — повстянки.

Коли згашено мініатюрну й чадну, смердючу лампку,— починається своєрідний концерт: кашлі, харкотиння, дитячі викрики, гусяче ґелґання й несподіване, баритонального тембру, теляче соло. У відповідь — сороміцька лайка, а далі цілком звірячі звуки. Все це — на тлі неймовірного, умлівного телячого й людського смороду. До всього — полки бліх, що кинулись на нас у шалений наступ.

Дружина вміла бути терпеливою. Одначе всю ту ніч прозітхала:

— Господи, Господи! Хоч би вже той ранок! Та ж іще було далеко до ранку, коли на порозі ізби об'явився «ямщік»: — Пажалуйтє, барє! Троґаєм.

Ми посідали в широкі, дуже вимощені соломою сани й «тронулі». За 150–200 кроків від ночівки річка. Вода значно впала, порівнююче з її станом увечорі. Поверхня затягнена кригою, товстою чи тонкою, при малім світлі зоряної ночі, пізнати не можна. Але ж віриться, що крига міцна і нас витримає.

— Но, мілиє! — ґрунтовно цвйохнув машталір батогом по конях.

Коні сіпнули, враз проломили лід, і пішли у воду. Вертатись уже нема як. «Ямщік» кричить, як на живіт. До нього прилучується ціла орава «ратазяєв» (роззяв) на березі. А наші сани вже давно пливуть, як човен. Нарешті, візник стрибає з передка на заднього коня. Ми зціплюємо зуби й заплющуємо очі...

За хвилину — вже ми на другім березі. Ані не вчули, що нам — не дуже, щоправда, пройшла вода в повстянки. Але сидимо на сухому. Коні мчать, як птахи. Небезпека — за нами. Година несамовитого бігу коней — і ми, нарешті, в Шехмані. Даю «ямщикові» двадцять копійок «на водку» і він, щасливий, ураз повертає коней додому: має надію ще раз переплисти річку.

Ну, ми втонути — не втонули. Але ж на цей раз рецидив мого плевриту був знову на ступень тяжчий.

— Ще, колего, разів зо два повторіть, то й матимете готовий туберкульозик! — сказав лікар-медик.

— Ні,— не згоджуюсь! — міркував я в ліжку, коли кольки не вимагали «йойкати». Московія — не про мене. Одно слово, як кажуть чехи: «Зажіль йсем сласті а страсті. Уж мам тего дость!»

***

Коли я звівся з ліжка, моя перша подорож була в повітове місто (70 кілометрів кіньми). В Земській управі зустріли мене радісно, але все враз перемінилось, коли я сказав, що прошу відпустки, як реконвалесцент.

— Та, що ви, голубчику! — захитав головою голова управи.— Навесні ж ми найбільше потребуємо ветеринарів. Та ж ви у нас маєте ліпше, ніж усі старі лікарі в губернії. Та ж ми вам годимо... Он ви затримались у Нижній Матрьонці, а ми ж — нічого!..

— Так по вашому я затримавсь у Матрьонці з доброї волі?..

Розмова стала колючою. Тоді я взяв зі стола голови лист паперу й одним реченням написав бажання увільнитись зі служби...

Ще раз змінилось відношення голови й членів управи. Та ж усі їх умовлювання, навіть уже й згода на відпустку, навіть обіцянка додаткової платні та всякі м'які слова, що ними мене тепер мастили,— не помогли. Бо ж таки міра мого терпіння виповнилась. День у день у дорозі, аж при –45°Р. (–50°Ф.), «пазьомки з Лєшім», тільки плюс 3° (30°Ф.) в хаті, радій службової їзди аж 90 кілометрів на конях, 160 «пасьолков» у моєму районі, при чому в жодному поселищі грамотного старости, у містечку з 6 000 обивателями — одна церковно-парафіяльна школа, до якої ходило 12 дітей, 93% заражених пранцями-сифилісом (у Кирсанівському повіті), міріади тарганів — чорних, рудих і гнідих — по селянських і по великопанських житлах. А до того: азіатська тиранія громадських урядників відносно мас, у селян — «снохачество» — напів узаконений насильницький конкубінат «старіка»-тестя з «маладайкой»-невісткою, неймовірний бруд і сморід, як фізичний, так і духовий. Не до витримання бачити на кожному кроці несамовиту жорстокість до звірят і до людей («морда, разбітая в кровь» — біжне, щоденне явище!) в ХХ-му столітті таку ж, як була і за часів Брюховецького, коли він писав про москалів, що: «жестокостію своєю превосходят они всі поганиє народи».

Набрид нам і той оспіваний «прекрасний рускій язик», взірцем якого був діялог:

— Ета рєка шірока, как Ака.

— Как, как Ака?

— Так, как Ака.

(— Ця річка широка, мов Ока.

— Як, мов Ока?

— Так, мов Ока).

До красот того ж прекрасного язика стосувалась «мноґоетажная брань» — словоблудіє і сквернословіє, коли діалог двох «мужіков» або й полупанків перетворювався на «состязаніє», і лайку прив'язували до лайки, ніби викладали якусь сороміцьку мозаїку. Бо ж у них нема поняття про ганебне. Хто ж не знає, що є ганебність, той не знає і що є честь. А за тих часів я ще не міг жити між людьми без чести.

Обридала нам і всяка пошана, і все те низькопоклонство збоку того, на кого «пошуміш» (гукнеш). Обридли і їхні «растєгаї» та «стерлядки»... Коротко: почувались ми цілком так, як той бідний епіскоп Симеон, що, мов сир у маслі плавав у Суздальській єпархії, однак писав додому, в Україну:

— «Всю цю славу й честь порівнюю з екскрементами. Волію бути топтаним (своїми) людьми, волію бути за сміття в Києво-Печерській Лаврі».

А я буду для них мордуватись, як чорт у потоках? Для користі цих Васяток чи «Казлов» вилазити зі шкури, ризикуючи каліцтвом і смертю?

По своїй відмові я просидів іще стільки часу, скільки вимагала службова коректність, і подався просто до рідних Палестин — у Полтаву... Буде посада — добре, не буде — знайдемо якусь іншу працю. «Сухарі із водою, аби, серце, з тобою, на Вкраїні далекій!»...

***

Та ж тісно сплелась доля України з Московією. І тисячі разів у бігу свого життя мусів був я застановлятись над питанням нашої фатальної залежності від москалів. Тисячі разів у розмовах, а потім — і в пресі падав я думкою на те страшне питання і різні його похідні. А найчастіше: чому ми, такі етнічно відмінні, у своїй психіці маємо так багато співзвучних москвинам струн? Чому при всяких умовах, при найгостріших гаслах сепаратизму й при найвиразніших вигуках словесного патріотизму, для більшості наших людей, перманентно мучених кацапами, все було міродайним Богданове:

«Волім под царя Московського, православного»?

Чому в нас усе була ця воля творити підложжя для малоросійства на Сході й москвофільства на Заході? Чи ж таки ми — дійсно «брати», або, як дехто запевняє, ще й «рідні»?

І чому ж ми завжди — «менші брати», з чим ми легко погоджуємось? Відкіля походить і чим виживлюється ота наша неусвідомлена свідомість своєї меншевартості в порівнянні до москаля? Чому ми на кожнім кроці задовольняємось гіршим, недосконалим, «браком» і у всьому наслідуємо кацапа, мовляв за ним — «для хахла і такой Бог бряде»? Де джерело нашої уславленої «малоросійської шатості», «солом'яного вогню», не здібности до внутрішнього порозуміння? Зрештою, відкіль у «впертих хахлів» — нащадків незломних запорожців, що не боялись ні чорта, ні смерті,— отака несамовита боязнь життя, що все приводить до тієї трагічної «шатості»?

Ці питання мучили мене найдужче від тоді, коли я особисто пізнав москаля
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка