Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 4

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка4/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
vin de cerises. Вишневе вино!

Мені впало на думку: най усі їдуть помалу далі, я ж побіжу додому, поставлю сулію з вином поперед себе на ровер і швидко дожену товариство.

Я вистрибнув із довгої гарби й щосили махнув назад. При мені невідлучно був за асистента розписаний мною в «Чмеликові» вельми товариський «Самзнай», який тим більше радів, що швидше я біг. Ось ми вже й дома; важелезна, пузата, оплетена лозою сулія — вже на колі. Летимо назад доганяти наш поїзд. Треба було триматись не за керму велосипеда, але за вуха кошика, що в нім була вплетена сулія. Коліна товкли об денце коша, попереду ближчої частини дороги не можна було бачити. Вже сама та їзда була матеріалом для гумористичного кіна. Але ж далі стало ще гумористичніше. Виїхавши за село, я аж здивувався, що підводи втекли від мене найменше кілометрів на два. Тоді, покинувши обачність, я погнав рівною дорогою повною парою. Вже — ось-ось гарби, та ж на закруті загавився розрадований Самзнай і підскочив мені під переднє колесо. Сталась катастрофа: ровер — в один бік, сулія з вином — у другий, а я по інерції продовжую рух вперед, себто забрав носом через колеса...

З возів повискакували хлопці, біжать рятувати мене й вино. Я побив собі лікті й коліна, а також і підбив синяка під самим оком об гак, що в ровері для ліхтарні. Око, однак, було ціле. Пом’ятого ровера з порядною «восьмачкою», трохи розхлюпану сулію, мене — «інваліда» і прим’ятого пса — винника аварії, що шкутильгав на ногу, «водворили» на менший візок. У нього була запряжена наша вельми примхлива «стара кобила». І через неї я втрапив, як той казав, «із болота в калюжу».

Коли ми доїхали до спуску з високої гори, що веде з Брусії до Ворскли, молодь повставала з гарб і побігла до води. На возах залишились тільки ті, хто «правив» кіньми: два наймити на гарбах та я, на своїй натачанці, при «старій кобилі». І чи то мою старушку вкусив овід за носа, чи їй щось приверзлось, тільки ж раптом шкапчина мотнула головою аж до землі, потім задрала хвоста й помчала по похилій площині, як навіжена. Я притяг щосили віжки, згарячу смикнув дужче, як було слід, і одна віжка урвалась. Моя справа стала кепською: «Туди ж мене мара несе, де грають музики!» З боку, де ціла віжка,— провалля; скакати з візка — найменше поламати собі ноги. Залишилось вірити, що може ще моя година не прийшла, бо ж таки в тім шаленім бігу, висока натачанка могла кожної хвилини перевернутись, сулія причавила б мене до землі, а коване колесо, проїхавши по голові, навряд чи не витягло б із мене духу. І так, безпомічний, летів я як вихор, з пів доброго кілометра, розгублюючи по дорозі віру в щасливий кінець забави, свої манатки й частини натачанки: «кізла», спинку, подушки. Та ж візок не перекинувся, ні чіп з осей не вирвався, ні вісь не вломилася тай сама кобила не впала. Навіть сулія з тим, добре пробовтаним вишневим «винищем», яку й тут я знову обнімав не менш ніжно, як перед тим на велосипеді,— не вирвалася з моїх обіймів і не покотилась у провалля. Наприкінці гори зустрічні селяни спинили ошалілу кобилу, що при всій моїй до неї симпатії на цей раз дістала від мене кілька добрих шмагів батогом,— і я без додаткових саден доїхав до річки. Ляку не відчув жодного — занадто бо звичайна в селі річ — пригода на возі, хоча рік перед тим один із диканських учителів зажив подібну пригоду й ледве лишився живий: кінь, під якого він злетів, ударив його кованою ногою в обличчя й на ціле життя зробив потворним, сліпим калікою.

***

Приїхала в Диканьку одна співачка з київської опери. Добра була співачка, з лиця непогана, на язик гостра й весела, як молоде котенятко. Чисто, як у пісні співається:

«Прилетіла пташечка — мальоване пір'ячко!»

Дуже їй сподобалось у нашім товаристві, бо ж, як уже згадувано,— були між нами штукарі на всі руки. А одної ночі, коли вже їй був час іти додому, заспівала, аж луна пішла гаями:

— Ой, хто ж мене молодую тай додому проведе?

— Та ж усі, всі!

— Недотепно це, щоб одну дівчину та проводжало кілька хлопців. Вистачить мені й одного.

— Мене?

— Мене?

— Мене? — загукали ми всі.— Кого вибираєте?

— Рівним, прямим і тайним голосуванням вас! — повисла мені на руці «проворна моторуха», метнувши на мене вивченим поглядом, ніби кинула смолоскипа, й додала повним голосом:

— «...Но берегісь любві маєй!..»

Я гадав, що не дам собі наплювати в кашу, коли відповім «у тон», то й гаркнув, аж пси загавкали:

— «не боюся я ні турка, ані того ляшка!»

метнувся по револьвера, бо дорога була далека й треба було йти чимало таким густим парком, як ліс. А за тих часів по українських селах не була рідкістю немила зустріч із якимись «касапами-зарізяками».

Дорога була весела: смішки, співи, жарт і дотеп, та ж і дівча приємне, мов ягода. Туди дорога видавалась вельми короткою, але на ґанку чекала донечку стара її матуся, що зіпсувало й приспішило прощання.

— Добра ніч!

— Добра ніч!

Я трохи роздосадуваний майнув назад. Ніч темна, йдеш у лісі, мов у тунелю. Вже пройшов я з третину паркової доріжки й раптом моє вухо неначе захопило якийсь тихий звук. Я спинився — абсолютна тиша. Зробив кілька дальших кроків, і знов уловив за собою неголосні, уривчасті звуки, що ніби самі озираються назад і гостро сіпають нерви. Не можу зрозуміти: що то є? Ще роблю кілька кроків — а ті торопкі звуки наслідують мене. Тепер уже мені ясно, що то також звуки кроків, але не моїх — чиїхось чужих, хто йде за мною й спиняється щораз, як спинюсь я. Дивно, як же воно мене бачить, а я його ні? Чи може орієнтується слухом? І при тій думці чогось поповз мені поза коміром морозець. Я витяг револьвера й потихеньку звів когутика. Йду далі дуже помалу, твердо ставлячи ногу на доріжку, напружую слух і увагу. А за мною — виразніше: чап-чап, чап-чап!, крок у крок.

Сніжок посипався по спині нижче. Щось притисло під щелепи й у роті стало більше слини, хоча язик ніби прилип до піднебіння: не знаю, чи й видобув би належного голосу. Погано! Чи ж таки, дійсно,— «Не боюся я ні турка» ані глупого чортовиння в знайомому парку?...

Заціплюю зуби й кулаки, хочу опанувати собою — й не годен. Навпаки — починають ворушитись на голові окремі волоски, серце спиняється й уся шкура холоне. Та чого ж, власне, коли маєш в руці револьвер напоготові, з якого шосту кулю садив у п'яту? Та ж логіка — одно, а паніка — щось інше!

Пристоюю довше: може трохи заспокоюсь. Скрізь повна тиша, як в австралійській пустині. Нарешті, роблю крок — і враз чую, що за мною хтось також зробить свій. Щось мене пориває чкурнути щосили вперед, та ж розум затримує: чого ж бігтимеш стрімголов у пітьму? Це ж — жодний вихід: тепер ти йдеш, і «воно» йде, а ти побіжиш — і «воно» побіжить. І чогось уже від того слово «воно», що в нім не вчувається зневаги, але — таємниця-жах заходить аж у кістки, а ноги підгинаються в суглобах. Я раптом обертаюсь назад і посуваюсь далі вперед задом.

Іду крок за кроком, наставивши поперед себе револьвера. Шелестить? Ні-ні, та й знову ніби зашустить чужий крок. А час і просторінь тягнуться неймовірно. Болять щелепи, болять і пальці руки, що в них затискую держално револьвера.

Нарешті — щось незрозуміле: втрачаю рівновагу й лечу в якусь яму, на сухий хмиз, що тріщить піді мною, немов у печі. В той же час страшенно голосно бабавхає постріл, куля гарячою свічкою черкає мені скроню. Це — вистріл з мого револьвера, що його я натис, падаючи.

Ще хвилинку прислухаюсь і потроху виборсуюсь із купи суховію, вже забувши про жах. Виходжу з купи хмизу, що навалений збоку доріжки й нормальним швидким кроком наближаюсь до перелазу,— яким закінчується тут княжий (Кочубеїв) парк.

За парком, над шляхом небо вже не таке сліпе, навіть на сході вже виходять попелясті хмарки-овечки на зеленаві луки. Облапую скроню: трохи наче свербить, але рука — суха й можна догадуватись, що в кров не вмазана. Вдома ж бачу, що криси мого кашкета над правою скронею прострелено й присмалено: смерть протанцювала біля мене свій жартівливий танок на якихсь пів сантиметра.

Але — що куля! Потім я з нею здибувавсь частіше...
***

До «собачих пригод» варт іще додати таку глупу, що сталась зі мною в Харкові.

Одного вечора прибігла до мене чиясь дівчина-покоївка:

— У нас, нижче під вами, живе студент-технолог. Панич купили собаку, а він подавився кісткою. Панич просять: прийдіть подивіться; може ще щось порадите. Пожалуста!..

Я накинув на себе студентську «бонжурку», взяв у кишеню пляшечку з десинфектором і гордо подався за дівчиною «на практику».

Дійсно — «піді мною», але в більшій кімнаті, ніж була моя, біля канапи, на якій лежав добрий сетер, сидів чорний, бородатий студент дуже похмурого вигляду.

— Я — Королів. Чим послужу вам, колего? — спитав я.

— Я — Блоха,— відповів технолог і хотів устати з стільця, та й поточився, ледве я його підтримав за лікоть. Був п'яний, «як зюзя».

Мене враз розібрав сміх: сидить собі п'яний самарянин біля хворого пса. Та ж я не чмихнув, хоч може м'язи й заграли в обличчі.

— Так, в чім річ, колего?

— Да... чорт його знає — гикнув технолог.— купіл я ету сучонку, а вона — хвора: ніби має щось у роті.

— Відчиніть їй рота: я погляну.

— От тобі й на: «відчиніть рота»! Та ж не я — ветеринар, а ви, то й відчиняйте що хочете! — роздразнено відмовив мені господар.

— Своєму псові я відчиню, але ж чужому — не обов'язаний.

— Ну, то й чорт вас бери! — гукнув на мене п'яний і підвівся на ноги.

— Тю, на тебе, хаме! — гукнув і я.— Такий дурацький випадок, щоб не блоха завелась у собаки, а собака — у блохи!

Та ж мабуть мій дотеп був дотепніший, як було треба, бо в тій хвилі біля моєї голови пролетіла тяжка пляшка з шампана й розлетілась на скалки об стіну.

Я плюнув і хряпнув дверима.

***

Збіглись день при дні три свята. Нудитись у Харкові? Майну в Київ, щоб побачитись... але не з тією оперною співачкою, що зайво загрожувала мені коханням Кармен. Була в мене там інша принада — моя наречена.

Було над вечір, коли я виступив із трамваю. По вулиці, клесами, як бекас, літав розсвічувач ліхтарень із вогненним язичком на довгій палиці. Біля Покровського монастиря я мав іще пройти трохи вулицею, поцукрованою легенькою порошею. Зненацька повз мене метнулась якась постать, відштовхнула мене набік і побігла поперед мене в долину, трохи підсковзуючись. Мені встигла мигнути в голові думка, що то так поспішає отой «світломет», аж ураз за моєю спиною чхнув браунінг. Одночасно праворуч біля мого вуха дзвизнула куля. Я сахнувся вліво, аж і біля лівого вуха дзизнула друга. Бранунінг чхав далі, випускаючи з-за моєї спини металевих чмелів.

Аж бачу, той чоловік, що випередив мене кроків на двадцять, посковзнувся, вимахав обома руками і впав лицем на хідник, ніби влип у камінну доріжку, стаючи разом широким і плескуватим.

— Ізвінітє, господін студент, ви не поранені? — запитав мене молодик із револьвером у руці.

— Здається, ні.

— Вот і прекрасно! Це ми вбили небезпечного злодія. Вибачте, будь ласка, за безпокойство. Ізво-о-щік! — загукав він на візника і на його візок потім детектив із полісменом навалили мертве тіло...

За тих часів дуже дотепними вважалися листівки з київськими образками між якими була намальована чимала дуля й під нею був підпис: «Прівєт із Кієва»... Тож і я, щойно встиг приїхати, мало-мало не дістав «привіту з Києва» від смерті, що знов протанцювала біля мене з обох боків.

***

Не з Києва, але з Полтави вертавсь я одного осіннього свята до Харкова. Блукав біля Полтави за слуквами в товаристві моїх полтавських приятелів. Потяг відходив по полуночі, мав над ранком прийти до Харкова, де я конче мусів бути з ранніх годин в інститутській лабораторії. Докінчувалися хімічні вправи, щось фільтрувалось уже з суботи, тож не вільно було перепустити терміну. Були й інші пильні справи, тож мав я цілий понеділок до пізнього вечора перебути в стінах інституту без відпочинку.

Але вже в Полтаві я почував на двірці важку втому, бо попередню ніч взагалі не спав, а цілісіньку неділю вибігав по лісах. Тільки у вагон — зразу буду спати! Дутиму, як ховрах!

Але ж, добре дуть, як дадуть! Потяг — переповнений, як маківка. Не те щоб десь умоститись спати, але й присісти нема де. Ну, доплачу до другого класу! Та ж кондуктор тільки замотав головою, як кінь у Спасівку: — Там і в проходах нема де повернутись.

Я почав продиратись до заднього возу: вантажу не маю, тільки трохи перешкоджає рушниця. На тих наших залізницях всі пасажири стреміли вскочити в ближчі до локомотиви вагони. Бо ж існувало пересвідчення, ніби при катастрофі, що їх не бракувало на російських залізницях,— то найчастіше відриваються задні вагони, вилітають з рейок і перевертаються, а тому — в них небезпечніша їзда. З погляду логіки виглядало це нерозумом, бо ж, коли б потяг мав на щось наскочити, так то — всамперед локомотивою, тобто найдужчий стусан мав би прийти саме в передні вози. Прецінь не раз я бачив образки катастроф в ілюстрованих часописах: усе там було найгірше спереду потягу. І пішов я в задні вагони, сподіваючись, що там не буде так завізно.

Та ж і там було, як у бочці з оселедцями. Лежали не тільки на всіх полицях, а навіть і на вузеньких — третіх поличках, під самою стелею, куди звичайно складали речі, побачив я ноги й голови. Я спинивсь під лампою й міркував: як собі помогти? Аж помітив, що з третьої полички дивиться на мою рушницю нестарий ще «дядько». Обличчя гарне, «полтавське» з карим оком і чорним вусом, аж я з приємністю до нього всміхнувся.

— А де ж дичина, господин студент? — спитався полтавець.

— Лишив у Полтаві, бо ж, бачите, хрещеним нема місця у вагоні, куди вже тут пхати зайців.

— Ха-ха-ха! — показав рядок перлових зубів землячок.— Та ж саме в цій тісноті залізничним «зайцям» — лафа!

Зав'язалась розмова, що не часто бувало в потягах російської імперії, де кожний пасажир, намучений незручностями й томливою їздою, був здебільше розлючений, непривітний і грубий. І впала мені думка-винахід, з якого я потім користав досить часто.

— Ой, бачу, що ви, чоловіче, спати не хочете,— сказав я.

— Хоч би й хотів,— нема вже коли: вилізу на третій станції.

— А що ви б сказали, коли б я вам дав семигривенника, щоб ви вилізли з полички вже тепер? Буде щось з того?

— А чом би й ні? Пожалуйте, господин студент! Дай, Боже, доброї ночі.

— Дай Боже і вам щасливо доїхати: ви зробили добре діло, бо я падаю від утоми.

— Та й ви зробили незле, бо двадцять копійок мені придадуться.

Рушничку — під стінку, шинелю — під голову. Ах, яка радість простягти перемучені ноги! Та ж поличка така вузенька, що аж небезпечно повертатись. А коли десь машиніст смикне потяг на станції, то я можу й злетіти на голови отим жидам, що, мов ластівки на дроті, тісно сидять один біля одного, підпираючи голови руками, спертими на коліна. То я зняв з рушниці перев'язь, а з себе міцний шкіряний пояс і затяг їх на залізні гаки так, що випасти б не міг, як той дядько, що випавши з такої полиці на раптовій припинці потягу, аж сам собі здивувався: — Невже ж це я так гепнув, що аж поїзд став?

Це була моя остання, розвеселена вдачею, думка. Одначе серед ночі я зненацька прокинувся й інстинктово вхопився за міцну залізну тичку, що на ній трималась моя поличка. Почув, що мене трохи болить у стегні, де приходився ремінь перев'язі. Дійсно, міг я добре гепнути, бо ж машиніст так смикнув потяг, що аж моя міцна перев'язнь перервалась. Чув я ще, що у вагоні — гармидер і крики, як у корчмі над ранок, та ж це мене не торкалось: перевернувсь я на другий бік, навіть не прив'язував перев'язі. Коли прокинувся — враз прийшов до тями з ляку: був ясний день, а я ж мав приїхати в Харків на світанку!

— Де ми є, прошу я вас? — спитав я пасажирів удолині.

Хтось назвав станцію на середині дороги між Полтавою й Харковом.

— Та що ви жартуєте? Ми там були в три години, вночі.

— Та ж були, а тепер — знову.

— Що ж таке?

— А те, що ви, студенте, маєте добрий сон! — відповіло мені кілька голосів разом.— Виходить, що ви ані не чули, що з нами було?

— А що?

— Добре казати — «що»! Та ж — катастрофа! Половина вагонів відірвалась, коли ми були на самому вододілі. Потім, річ видима, «заднім ходом» подалися назад до Полтави. Ледве нас спинили аж там-то...

— От, так штука! — здивувавсь я.— Дійсно не чув, хоч і прокинувсь, як цей ремінь різонув мене по нозі. Бачите: порвався.

— Як маєте тим журитись, лишіть на Петрівку: що там — ремінь. Кількох людей тяжко потовкло. А одній дитині хтось пальцями в'їхав у очі, так і повиколупував очі! Та ж у цім вагоні мабуть тільки ви самі лишились, бо ж усі, чекаючи, що вагони десь налетять на зустрічний потяг, повтікали до заду. Ну, та попередили станції, там затримали потяги й ми собі вільною путтю долетіли аж сюди, де вже пощастило загальмувати звичайними гальмами. Тепер уже їдемо знову до Харкова.

— От, так штука! — не міг я сказати нічого мудрішого з великого дива.

— Та не штука, студенте, а щасливий випадок!

— Або: чудо Боже! — озвався голос із кута.

***

Незабаром залізниця пожартувала зі мною ще раз, і знов таки — в Харкові.

Вже бувши на передостаннім курсі інституту, несподівано дістав я телеграму, приблизно такого змісту, від своєї нареченої з Києва:

«Важливі справи. Мусимо побачитись. Сьогодні виїду. Зустріч у Харкові в такій годині».

Я розхвилювавсь без міри. З Києва до Харкова — не блигомий світ. Наречена26 щойно перед місяцем із великими труднаціями дістала вельми добру службу, то ж відлучитись було для неї не жарт. Чом же вона не викликала мене? І які ж це таємні й такі нагальні «важні справи»?

Ту добу я ходив, як очаділий. Я вже добре знав, що фізичний біль гіркий, але, як кокаїн: проковтнеш — і нема про нього й пам'яті. Але біль душевний — гіркіший за хініну: скільки не полощи рота, а він усе триває й триває. Ця ж телеграма, видима річ, анонсує мені тяжкі душеві страждання. Але ж — у чім вони?...

Щохвилини я поглядав на годинник і дивувався, як цей дурний апарат розтягує час. Робити, читати, слухати лекції, навіть спати — не дає той страх перед життям. Та ж, нарешті,— вечір. Та ж, нарешті,— і та очікувана година радості й смутку. Мале запізнення потягу — і я чую на щоці теплу сльозу радості й горя.

— Мама категорично велить мені негайно виходити заміж за... Що робити?

Довга й докладна нарада. Фінал такий: має витримати атаку, протриматись до весни на своїй посаді, при потребі — покинути рідну хату. На весні я поскладаю якнайшвидше іспити, знайду претекст здобути дозвіл інститутської адміністрації на шлюб, і ми поберемось. Одно слово, нічого оригінального, бо ж і в старовинній пісні співалося то саме:

— «Подай, мила, білу ручку

Щоб бачили люди,

Що малася чужа бути,—

Тепер моя будеш...»

Останній рік мого студентства проживемо вкупі в Харкові. Отже — розв'язка — чудова. Не маємо чого лютитись на маму: дякувати їй треба, що на цілий рік приспішує наш шлюб. Виходить, як той московський історик сказав: «Пожар Москви служил к єя украшенію!»

Таким чином, візит, що почався Шиллерівською драмою, перетворилась на радісну зустріч, що зробила нам світ самою ясою, а Харків — раєм. Тож тим тяжчою була розлука.

Другого дня, коли наречена від'їздила, я також узяв собі квитка й поїхав до Полтави, щоб скоротити моїй любій час її самітності в потягу. Коли ж ми розлучились у Полтаві,— моя гостя знову гірко плакала. Знову в нашій уяві виростала перспектива тяжкої драми, розросталась аж до трагедії, яку особливо тяжко буде переживати їй. Але все ж таки ми остались при попередньому вирішенні, корегувавши його тільки тим, що коли буде нестерпно, наречена кине все й приїде в Харків. Моїх заробітків і так вистачить на скромний прожиток двох, та ж і вона щось підробить. А влітку, як і більшість наших колег, поїдемо «на отхожіє промисли», тобто на працю боротьби з епізоотіями27, ще й світа побачимо. Знов, як у пісні:

«Як не віддасть мати,

Буду мандрувати!»

Для успіху маємо все: молодість, спритність і завзяття. Коли б і нічого не можна було знайти за моєю спеціальністю, то вступимо до якоїсь театральної трупи.

А все ж таки неможлива жура тисла мене, коли я під'їздив до Харкова. Дійсно, цей світ повен самої хініни, бо солодке враз минає, а гіркості ніяк не можна збавитись. І так мені та гіркість заливала серце, що на передостанній станції я виліз із вагону й пішов пішки.

У сивавому тумані, світлішому над містом, на самотньому пагоркові бовваніла одинока обскубана вітрами берізка,— як символ безнадійности. Десь на другій колії довжелезний потяг, клацаючи залізними зубами, волік за собою сиву куделю. Яка нудьга!.. Нічого б не чути, нічого б не бачити!..

Овинутий холодом і вогкістю, я пірнув у темну ніч. Ішов попри рейки по залізничній висипі, такий занурений у свій чорний сум, що таки й справді не бачив, і не чув довкола себе нічого.

Зненацька щось з великою силою торохнуло мене по руці. Перед очима блимнуло на мить світло, у вухо вдарило тяжке сопіння. Та ж тільки в глибокім рові, куди я злетів, як м'яч, зрозумів я, що мене скинув із виспи паротяг потягу.

Добре, що жодний гак мене не вловив за рукав, добре й те, що удар припав на ліву руку. Поносив я її тижнів зо два на перев'язці, але правою міг щоденно кореспондувати своїй коханій.

***

Ця пригода, вельми незначна й не драматична. Може б я навіть і не згадав про неї, коли б не була вона саме тією, що привела мене до певних думок, які виразно позначили духовий шлях мого дальшого життя.

Ще з юнацьких літ, почасти під впливом свого тата, що мав власні тверді морально-релігійні засади, почасти з дальшого життєвого досвіду, що в мене зачався вельми рано, бо тато ані в моїх дитячих роках не в'язав моєї ініціативи і я рідко чував від нього «не»,— я з юних літ намагався думати.

Досить зарання я довідався, що думання, як і фізична праця, в єстві своєму є річ болісна й тяжка. Але тільки до менту, поки в ній не вправишся й не знайдеш власної системи. Коли ж при такім підході навіть ручна праця може бути джерелом радості й для інтелігента, що ж тоді вже говорити про навичку систематично думати?! Коли ж і не розпружити думки, як у добі важливих, фактично-фатальних обставин, що можуть перекреслити найсвітліші планування?

Дійсно, я був дуже задуманий, коли мене штовхнув паротяг із виспи.

Але ж, коли виліз нагору з рівчака, то вже замисливсь над іншими питаннями, йдучи іще коло двох годин додому. Тепер ті думки, не раз кореговані дальшим життєвим досвідом, міг би я накреслити приблизно так.

Відколи людську ментальність опанував іще раз дух раціоналізму,— дуже ствердло розуміння терміну «природній». Дарвінова теорія, а далі її похідні упростили до дна розуміння світа й життя. Всякому грамотному особнякові, що читає вечірню газетку або ще й тижневик, стало все «ясним» у всьому світі. Ні макрокосм, ні мікрокосм вже ні для кого не має таємниць. Тим-то впала безліч «середньовічних забобонів» й померкла загадка життя. Релігія стала «легендою», містика — «глупотою», а чудеса — «вигадкою хитрих пройдох та спекулянтів на вічній людській наївності». Від співробітника гімназіального часопису й до найбільшого «філософа» сучасності, кожен знає, що в нашій добі «не буває чуда». Коли ж там а там, із цим і з тим трапились якісь події, що не погоджуються з відомими кожному законами природи, тоді кладеться штамп «казкового збігу обставин» та «дивовижного випадку».

Тим-то сьогоднішній інтелігент про Боже чудо не може чути без усмішки. Про всі ж, занотовані лікарськими комісіями уздоровлення незлічимих немічних, наприклад у Люрді, ляїкові й говорити — конфузно. І не тільки ляїкові. В російській імперії глузували з цих справ учні духовних семінарій, студенти теологічних академій, духовенство біле й чорне.

Як же це могло статися між людьми, що узнають себе християнами, Євангелію звуть канонічною книгою й навіть без присилування виконують усі обрядові практики? Таки ж основа всієї нашої віри базується на чуді! Отже, або я — християнин, і тоді я мушу вірити в чудо, або ж я в чудо не вірю, і тоді мушу відмовитись від християнства,— стати поганином. Тоді я буду вірити, що від немочі може мене врятувати не Господь Бог, але якийсь жидок-лікар із глухого села. Бо ж так чи інакше комусь вірити я мушу. Бо людська душа є посудина на віру й потребує бути заповнена своїм питоменним змістом — вірою. Що ж: я маю порожню, пусту душу? Невже ж здібна її заповнити віра в науку, яка кожного дня може говорити щось інше? Та ж Колумб вірив, що на світі існує ще якийсь континент. Але ж усі науковці говорили йому, що він — йолоп. Чи ж авторитети науки не вважали Галілея за нотарійного дурня? А хто ж у світі крім одного божевільного шлюсаря Зороастро да Перітоля вірив Леонардові да Вінчі, що й предмети, тяжчі за повітря, можуть легко літати в повітрі? Та навіщо я — ветеринар — буду думати про фізику, географію чи археологію, коли ж особисто знаю премудрих і перевчених людей, що ще й сьогодні вірять, нібито собачий сказ виникає, коли пес у спеку має велику спрагу? Ось я ніби вірю, що я — українець з діда-прадіда. А тимчасом великі науковці польські, а ще більші науковці московські запевняють, що українців «нєт, нє било і нє будєт». Та ж, зрештою, всі ті великі авторитети не варті лушпини з торішньої цибулі. А я буду вірити Дарвінові у його прабабуню малпу, а не євангелії Ісуса Христа...

З того часу я став «льояльним» до християнської віри, що було дуже смішно моїм колегам. Хоч...
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка