Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 3

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка3/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
sine nulla spe (без жодної надії) я вперто годував собою комарів та запухлими очима пильно вдивлявся в сутінь, боючись тільки одного: почути заклики камратів20 іти додому.

Але ж, видко,— хто жде — діждеться!

Зненацька чую над самою головою отой, хвилюючий кожного мисливця, звук: риплять немащені шарніри качачих крил. Таки просто на мене летить табунець запізнених крижняків! На обрію, який ще остаточно не стемнів, ясно вимальовуються близько мене кілька великих, чорних плям, що спускаються до поверхні плеса. Бах-Бах!.. Згарячу підношу когутика й ще потрете клацаю на порожню гільзу. А тим часом чую, як два качури, близько мене гучно ляпають у воду. Ось вони — таки я їх бачу!.. Хоч би ж не втекли — підстрілені — в очерети!.. Кидаю в човник рушницю, хапаю весло й з такою силою б'ю ним по воді, що аж сталась незвичайна річ: я сам зірвався з містка, вилетів з човна, крутнувся довкола весла в повітрі, як на колоточі і, не досягши облавка, булькнув у воду, не согірше за вбитих мною качурів. Але ж, коли б то я «булькнув у воду!» Під моїм човником було теплої, як чай, води може всього з сорок центиметрів, а під водою — м'яке багно, таке глибоке, що я враз пірнув у твань як у свіже тісто, аж попід руки й чув, що враз мене смокче далі вглиб. Довкола — сама вода, ні очеретини! Як на ровері, щосили мотав я ногами, намагаючись упіймати веслом човничок, що його водяні кола гнали на плесо. Одночасно гукав також щосили до колег:

— Хлопці! Біда... Рятуйте... Потопаю в болоті!

Не було сумніву, що колеги чують мої крики, але ж треба їм оббігти ціле плесо та ще десь знайти човна. А тим часом мені вже доходили сили. Вже кілька разів я пірнув у воду з головою. Ноги не хотіли слухатись. Наближався неупростний кінець, бо ж коли колеги не знайдуть враз човна, то дістануться до мене тоді, коли вже мене знайти не буде можна...

І здалось мені, ніби якесь світелко розсвітилось на воді, під очеретами... Оце ж мабуть таки бачу я свою смерть!..

І тоді я згадав про Бога та про свого Янгола-Охоронця. Тієї ж миті вчув я під одною ногою якусь перепону. Сперся — тримає! Сперся другою ногою — держить, аж я піднісся над водою по діафрагму. Певне піді мною була деревина чи коріння старої верби, що де-не-де стирчали поміж очеретами.

Молодість швидко віддихує. За кілька хвилин був і я знову повний сил. Устромив весло в свою опору, щоб не згубити місця порятунку, ще раз гукнув товаришам, голоси яких уже було чути, напруживсь, як кінь, і плигнув повним розгоном до човна. Але розгін був замалий: багно прецінь тримало пів мого тіла. Одчайдушно напружився ще раз і таки вхопив у воді ретязь, що на ньому Дерев'янка замикав при березі до пакола свого човника. Човен сильно гуцнув мене під груди, забив мені дух, аж зелені кола закрутились у мене в очах, і я впав грудьми в човен. Ані не знав, що той стусан «під ложечку» викликав шок нерва, званого френікус, і що в тій прекумедній поставі — тілом у човні, а ногами у воді, обняла мене млість.

Коли я прийшов до тями, мене вже витягували з води товариші, а дід Дерев'янка врочисто тримав у руці справді велетенських крижняків, і своїм тоненьким голосочком з невимовним захопленням виголошував:

— Заміча-а-тельні!.. Най скажу правду: це не вутки, а чистії підсвинки!

Але колеги не дивились на качок, вислухали моє оповідання й голосно раділи. Узнали, що сталось явне Боже чудо, наче ще й підкреслене тим, що мені «було показано» мою смерть. Не менш дивувала й друга деталь: моя рушниця зачепилась перев'яззю за лавочку й плила за човничком. Коли була б упала в воду,— найти її в тій твані могли б хіба що археологи через кілька тисяч літ.

***

Після візити розбишак тато взяв собі служку. Перед тим довго міркував і радився з вуйком Юхимом: взяти молодицю, чи бабу? Вся рація була за молодицю, та ж не минеш поговору. Тому найняв стару просту бабусю — «тай не мав користі». Коли щось і було зроблено, то не вчас, а здебільша нічого не було зроблено, бо ж і при найліпшій волі, баба Оришка все забувала. А щоб зачути появу злодіїв уночі, коли й за дня її не можна було догукатись, бо ж наша Оришка, як і Гюїсманова madame Bavoil,— чула тільки «голоси Божі»,— було безнадійно. Тато потримав її до весни, щоб бабуся перебула зиму в теплі, але жартував, що говорить з нею лише шість днів у тижні, а в день сьомий — суботу відпочиває, бо ж коли б говорив і в суботу, то вже в неділю не мав би голосу для Служби Божої.

Та ж, видать, злодіям не дуже сподобалось відвідувати церковний троїцький дімок: таки вони й — не листоноша, що приходив з газетами денно. То ж тато зрезигнував від думки тримати такого охоронця, додав до мого Париса (якого всі звали Борисом) ще одного пса, що тоді був названий — повірте мені, що говорю правду,— Чемберленом, із передполудня лишав їх господарити вдома, а сам ішов «на той двір». Там обідав і вечеряв. Тільки вночі та добу передобідню перебував дома, свої ж заробітки віддавав тіточці, бо їх якраз вистачало заплатити свою виживу та мою, коли я приїздив на канікули.

То ж моєю родиною стала фактично премила родина тіточчина. Там була незмінна «згода в сімействі, і мир, і тишина», а в тій душевній погоді інтерес до матерій, що не були приземними, все був нагорі. Особливо ж любили там книгу й мистецтва. Була добра книгозбірня. Майже кожний член родини діставав якийсь часопис, відповідно до свого віку та зацікавлення. Щоправда, влітку було мало часу на читання, бо ж, говорячи по-теперішньому, молодь, головне — хлоп'яча, жагуче віддавалася «спортові», хоч і не знала того слова. Та ж увечері чи в сльоту всі ми дуже любили послухати добру музику (дівчата — на роялі, тато — на скрипці), непогано щовечора співали хором, часами ж у нас співали й співаки-професіонали, наші колеги й земляки — члени Київської й Тифліської опер. А все ж таки найбільше любили ми книгу. Бо ж помимо іншого, між нами вже було троє, писання яких щораз більше з'являлись у друку. З любов'ю до літератури в'язалась і любов до театру, який ми провадили більш, ніж непогано, маючи до диспозиції першорядних своїх і випадкових акторів. Про мене йшла поголоска, що я — добрий декламатор. Рецитації я, дійсно, любив, учився «мистецтва читання» не тільки з підручника Леґуве, а й у живого ще тоді, славного декламатора Бефані.

Отож, коли я приїздив у Диканьку, вже з першого вечора всі сестри чіплялись:

— Прочитай нам щось, а ми тихесенько шитимем.

Часами на мої «літературні вечорі» приходили й сусіди, а найчастіше один млинар — Петя Гуденко, що також друкувався в кількох газетах. Жив він за широким майданом, майже серед поля на гарненькому хуторі з добрячим садом.

Саме в цій добі, що про неї мова, мав я нагоду придбати для своєї книгозбірні, що перебувала в Диканьці, повне видання творів Грицька Мачтета. Мачтет був спробував писати по-українському, та одна особиста справа відштовхнула його від української трибуни. Одначе, хоч писав він по-московському, найліпші його речі тематикою — українські. Деякі фрагменти його «Блудного сина» чи «Білої Панни», чи нордицька легенда «Бідна Едда» — були незвичайно гарні й вельми надавалися до читання вголос. Що ж я пообіцяв увечері познайомити нашу авдиторію з цими речами, то по обіді непомітно витратився з дому й опинився у Петі, де в його безлюднім садку міг спокійно приправити заповіджену лектуру. Та ж на досаду прийшов не вчас; у Петі були якісь невідомі мені його знайомі. Я не затримавсь, а пішов до млинів, що стояли в полі, за цариною села. Там сів у затінку під великим вітряком і заглибивсь у читання.

Та за якийсь час зірвався несподіваний вітер. Мабуть у вітряка був кепсько загальмований вал, або закрутка попустила, бо ж млин без мірошника ні з того, ні з цього махнув своїми велетенськими лапами та й пішов за вітром. Враз вилетіла мені з рук моя книжка, а я почав підноситись на крилі, як на ярмарковій каруселі. Тільки ж крило якимсь гаком вхопило мене ззаду за шкіряний пас, і було моїм щастям, що пряжка пасу не була розрахована на такі випадки. То ж я піднісся на якісь два метри — і на тім скінчилась моя авіація: пряжка не витримала і я потерпів щасливу аварію. При падінні, щоправда, друге крило таки мене нагнало й трохи погладило своїм ріжком по спині, але за те заплатили тільки моя блуза та сорочка, шкура ж на спині не потерпіла.

Пошматований упав я на всі чотири й здивовано дивився на край ворожого мені крила, що тепер із флегматичним рипом уже піднеслось до своєї кульмінації, найменш метрів 8–10 над землею. Якби був витримав мій пас, то я мав би бути офірою «нещасливого випадку», бо ж річ видима, впасти з височини бодай і восьми метрів — не обійшлося б без ґрунтовного ефекту. Та ж так не сталось. Одначе мої авіатичні вправи на цім ще не скінчились, хоча лаври Ікара не спокутували мене ні тоді, ні потім.

***

Із приводу храмового свята, що збіглося з днем іменин мого тата, відбувся превеликий фестин. На нього прибули колеги мої та моїх кровних із кількох диканських околиць. Веселощам не було кінця. Грали в свинки, в клюка, в скраклі, робили перегони на велосипедах, пародували джигітовку на конях, танцювали, бігали «в горілого дуба», впорядили феєрверк. А по вечері гуртом проводили мого тата до його житла. На повороті зайшли на церковний цвинтар. На Полтавщині цвинтарем звуть не кладовище, а лише те подвір'я, звичайно обнесене огорожею, що на нім стоїть церква.

Старовинна, мурована в кучерявім бароко Троїцька церква була височенна. Свіжою, щойно покладеною біллю вона чітко вимальовувалась на темно-синім, зорянім небі. При ній — чимала заввишки дзвіниця. Хоч при дзвіниці стояли шаплики з вапном, забруднені шеритвасами відра та валялось чимало риштування, ніхто не побоявся замазатись, і ми вибігли на дзвіницю. З верхнього вікна, де висіли дзвони, аж до землі звисав міцний мотуз.

— Панове! Хто спуститься додолу по мотузу? — запитався один із хлопців.

Ми всі подивились у чорну глибінь, спробували мотуз, але охочого не знайшлось: таки небезпека була надто очевидна.

— Дивно, що нема охотника до сильніших переживань. Невже ж ані ти, Василю, не спробуєш?

Це сказав Кость, що сьогодні аж надто виразно крутився біля «моєї» Лідочки.

— Якби «дехто» схотів, напевне він би спустився,— вщипнула мою амбіцію з другого боку Женя, Лідина конкурентка.

— Хіба що на вашу честь, дорога Женечко! — галантно відповів я й узявся за мотуз.

Але схвильована Ліда вхопила мене за руку:

— Не варто! — промовила з робленим спокоєм.— Ходімо вже, панове, додому: пізно, а тета на нас чекає.

— Ха-ха! Злякалась наша Лідочка,— сміялася Женя.— Та ж хіба ти не знаєш його м'язів?

— І щастя? — додав єхидно Кость, мовляв: — «Нате й мою мазничку на дьоготь!..»

— Колю, Володю, Якове,— просив я,— побіжіть додолу: на випадок, що зірвусь — підхопите мене. Але ж: дурниця — з маком паляниця!

І, хоч усі дівчата й частина хлопців мене відмовляли, я розкуражився, як правдивий «аркадіюс ювентус»21, вискочив на лутки люнети, вхопився за товстий канат і повис над темною безоднею. Побачив великі, як море, і зелені, як море глибокі очі моєї Цинтії і, повний радощами, що мій шлях у темряву освітлюють ті чарівні очі, почав швидко переміщувати руку за рукою. Та ж вага мого тіла аж надто тягла мене додолу, руки сковзались по гладкій линві, що не була долі ув'язана й гойдалась на всі боки, тим сильно обтяжуючи моє завдання. Нараз руки шморгнулись і враз запарились долоні. Неймовірно запекло, бо шкура з них враз посходила. А я ж був не більш, як на півдорозі. Тобто додолу лишалось найменше яких сім-вісім метрів. Та ж я чув, що вмліваю. Ще мить: я розгойдався на мотузі й розтулив руки...

Я гадав, що впав на корону дерева й свідомо вхопив ув обійми галузини. Прислухався: гострого болю не почувалось ніде, крім у долонях. Ноги, руки рухались, ані в крижах, ані в ребрах болісті не було. Та вже мене витягнули в світ мої товариші, бо впав я не на живе дерево, а на купу зрубаних дерев, що надто тісно стояли були під дзвіницею й були мулярами порубані. Дома ми побачили, що в кількох місцях я мав пошкрябане обличчя та трохи порвану одежу. Женя, побачивши мої закривавлені руки, розплакалась. Ліда сказала, що вона має завтра від'їхати додому, в Полтаву...

А я за свій кураж цього разу заплатив досить дорого. На лівій долоні утворилась флегмона. Перейшло в затруєння крові. Не то що на хотілося «з маком паляниці», але — «нема смаку й до часнику»! Тоді ще в Диканьці лікаря не було, але був досвідчений фельдчер. Без жодних наркозів звичайними ножицями він розпоров мені руку. Сказано бо: «Терпи, тіло: маєш, що хотіло». Перетерпів я тяжкі муки. Та ж мав і велику нагороду. Другого дня по тій події від'їхала Женя, а Ліда лишилась аж до кінця ферій. Виявляла до мене велике співчуття й милосердя, а коли якось нам пощастило лишитись тільки вдвох і без свідків піти на прогулянку,— палко мене поцілувала. Щоправда, на мою велику тугу, був то її перший і останній поцілунок.

Ліда й усі, хто мусів до школи, від'їхали наприкінці серпня, мені ж, з огляду на мою неміч, продовжено ферії на два тижні.

***

Вперше я побачив Диканську осінь.

За тих часів моє любе село, що його поважав я за рідне, було майже зі всіх боків оточене, щоправда невеликими, але ж гарними, кучерявими лісами. Все я їх бачив або вкритими темною зеленню влітку, чи з нависами снігу й іскристою намороззю на Різдвяних святах та чорні й досить непривітні на святах великодніх. Але тепер, коли Диканьку оточували широкі золоті, брунатні й срібні пояси лісів, коли повітря було напоєне медом, спокоєм-задоволенням, коли виснажена врожаєм благословенна земля відпочивала на повні свої чорні груди, а на стернях і межниках лежали ще товстющі, ліниві перепели, аж Самзнай міг їх брати зубами без мого вистрілу, коли ввечері — після цілоденного блукання полями — було так приємно сісти за книжку в тепло натопленій соломою хаті,— моє серце кричало дужче, як перед тим кричала моя порізана рука. Минав день за днем, денно я посилав Ліді на умовлену адресу палкого листа, як Сірано де Бержерак своїй Роксані, денно бігав за два кілометри на пошту, діставав газети й різну кореспонденцію, але того, чого так жагуче потребував — не було. Ліда не писала. Тільки в перші два дні по її від'їзді прийшли від неї листи, а далі — неначе вона від'їхала в Австралію.

Краса осені для мене померкла. Увечері я мало розумів з тих книг, що тримав їх перед своїми очима. Числив журбою дні й години. Ні в полях, ані в лісах не знаходив собі спокою, а — головне — відповіді на питання: що ж, власне, сталось? Може тяжко занедужала? Може необережно десь згубила мій лист і він потрапив на очі її тата? Може їй «підложила якусь свиню» Женя? І щодня народжувались у моїй голові сотки нових чорних питань, що кружили в мозку, як он кружить уже галич понад бронзовою щіткою пшеничної стерні. Але довідатись не було можна: нізащо не хотів я прозрадити не так свою, як у першу чергу, Лідоччину таємницю. Треба було ще терпеливо витримати яких п'ять днів, а там...

***

Але ж і протягом тих п'ятьох днів моя смерть ще раз нагадала про себе.

Рука вже майже цілком загоїлась. У всякім разі можна було зовсім певно тримати рушницю-туркиню. Я клав до ловецької торби їжу, оперезувався чересом із патронами, свистів на псів та зникав на цілі дні, щоб блукати в позолочених лісах, по стернях та поміж вируділими очеретами, що шелестіли мені сумної пісеньки про зраду коханої, повторюючи за Проперцієм:22

«...На всякі немочі людські є ліки,

На рани ж від кохання й досі не залишилось нічого!..»

Так, не було нічого, крім одного: терпіти! І кому яка користь із того терпіння, що так гойно культивується на нашій планеті? Що додасться до плюсів життя на ній хоча б із того, що от і я, щойно потерпівши дикі муки фізичні, тепер терплю ще гірші духові?.. А може вони на те, щоб людина мала хвильку подумати про мету свого життя, чого за перманентними радощами не помічає? Може через терпіння в цьому світі, що сам є самим контрастом, потім ще дужче опоюватимешся радістю...

Та ж і філософія була безсила допомогти, особливо в цій порі, коли до обіду — ще літо, а пополудні — вже осінь, і коли взагалі сумно на світі самотньому творові. Тож із кожним новим днем моя розпука доростала, як говорив отець Гермоген, до «сапогея»,23 я вже не міг більше зносити самітності й запрошував на влови ближчих мені селянських хлопців.

У переддень мого від'їзду до Полтави, зайшли ми дуже далеко по течії Говтви. І дарма, що не взяли з собою собак, полювання було дуже щасливе. Саме тому ми довго затримались на перелеті. Коли ж, навантажені качками й маючи на плечах два тяжких зайці, вже затемна вирушили додому, враз огорнула нас сліпа осіння ніч. Осліпла ж вона, бо почало мрячити. Ще трохи — і дрібна мжичка потроху перетворилась на докучний осінній дощ. За півкроку поперед нас посувалась чорна, важка запона, що з кожним нашим спотиканням на розмоклих межниках ще більше чорніла від наших нарікань. За годину ходи навмання ми переконались, що не лише збилися з пильної доріжки, але ж і взагалі втратили орієнтацію. Я вже давніше знав, що, коли людина зблудить, то все завертає праворуч, бо майже в усіх людей права нога — трохи коротша за ліву. Тож на мою думку — ми сковзались по в'язких ріллях, ніби «ходили навприсядки» — праворуч. Але ж один із товаришів усе «був при своїй думці» — протилежній. Можливо, що була це рідкість з коротшою лівою ногою, мовляв — шульга на ногу. Він цілком збивав усі мої вирахування. Не лишалось нічого, як пустити наперед того кремезного, кованого парубійку.

Та ж сказано в святім Письмі: «Коли сліпий поведе сліпого, оба впадуть у яму». І не тривало довго, коли ми, задні, зненацька вчули близько спереду незрозумілий шум, потім за шустотом — віддалений уже гуп! І відкілясь здолу — голосний стогін. Наш провідник злетів із кручі в провалля й тяжко стогнав із чорної глибини.

Для сьогочасних читачів треба додати, що за тієї доби ще не існувала ні сама навіть ідея електричних кишенькових світилень чи запалювачів. І хоч я в своїй мисливській торбині мав пуделко сірничків, воно, витягнене мокрими руками під дощем, «не робило служби». Що ж я квапився, чуючи стогнання в проваллі, черкнув незручно — і сірнички полетіли тією ж дорогою, що й наш шульга. Не було вибору: ми полізли з кручі додолу напомацки.

Глеєві стрімкі стіни прірви пливли з нами додолу, не раз доводилося покотитись кілька кроків у багні, раз я вгруз просто обличчям у несподіваний розмоклий виступ глею. Це замість Лідочки поцілувало мене мокре провалля! А в голові крутилася на всі боки цитата з «Енеїди»:

«Дідона ж мала раз роботу, як з ним побігла на охоту».

Нарешті, ми знайшли свого камрата. Він вже отямився, сидів у болоті й стогнав, лише обмацував свої крицеві кінчини. Всі були цілі — такі ж бо витримають усе! Але нарікав, що дуже болить у ребрах, бо впав він грудьми на свою рушницю — важку «пістонку».

— Та дяка Богові,— сказав я.— Все ж таки не так зле, як могло б бути, коли б ми тут заспівали: «Поломив, потрощив ребра й кості»!

Товариші хотіли йти далі. Та я запротестував: куди вже там іти? Щоб таки напевне зломити в'язи коли не в цім, то в другім проваллі? Знайдім навпомацки в стіні якийсь виступ, щоб не лило цівкою на голови, попритулюємось один до одного й пересидимо так до світанку.

На тому й стали. Знайшли кут і під ним, як зайці, просиділи ніч, що була досить тепла, але безконечна.

А світанок приніс нам чимале здивування: ми сиділи на виступі крутого берега. Він урвиськом навис над болотяною Говтвою, що срібним меандром обшивала наш гнідий глиняний вибіжок. Зробили б ми найбільше зо три кроки вперед (назад — не було й можна!),— злетіли б стрімголов у воду, що була тут, на закруті підмитого берега, досить глибока.

Та ж мана хоч і довго водила нас, таки до неминучого загину не довела. Заплатили ж ми за нашу нерозважність досить дешево: стратили качок і зайців, подрали одіж, понабивали собі садна на колінах і ліктях, промокли до кісток та вивалялись у глею так, що потім за ціле життя ще тільки раз довелось мені вмазатись не менше. Можливо, однак, що з того «щасливого випадку» було в моїх суглобах заложено перші підвалини артритів, які по кількох десятиліттях примусили мене дуже докладно згадувати про цю пригоду над Говтвою. Сказано ж: «Кожна пригода — до розуму нагода».

***

Справедливо, що життя є боротьба. Та ж не кожен собі усвідомлює що в першу чергу є це боротьба з небезпеками. Тільки ж тисяч небезпек ми й не помічаємо. В самому нашому організмі заложено безліч охоронних приладів — фізичних, хімічних і механічних. І студіюючи природничі науки, дивувавсь я сильно, коли довідувався про хімію ензимів, про механіку серця, про фізику ока. Не спинятимусь на цім дивовижнім для ляїка питанні, хоча й кортить у двох реченнях сказати для тих, що природознавства глибше не студіювали, бодай про так званий Майснерів спліт. Це — сіточка ніжних нервових волоконців, заложена під слизовою оболонкою наших кишок. Існує він на те, щоб упіймати, коли в наші кишки втрапить якийсь гостряк (а скільки ми їх ковтаємо, не помічаючи!), який може не в одному місці пошкодити кишкову слизівку, а те може причинитися до затяжної немочі або й викликати смерть. А механіка того уловлення така. Їжа пересувається в кишках від шлунка до виходу. Вона посуває з собою й гостряк, скажім шпичку (з троянди, чи кісточку з риби). І от, щойно гостряк легенько діткнеться слизниці,— вона враз стиснеться й захопить гостряк, притримає його, аж маса дальшої їжі, що просувається додолу, не поверне його тупим кінцем і тим тупим кінцем віднесе його далі. Та ж кишки хитаються сюди-туди, в них їжа обертається (щоб усі її частини прийшли в дотик із слизовою оболонкою, що висмоктує поживину) і той самий гостряк знову починає йти вперед шпичкою. І знову, щойно діткнеться слизниці, буде нею вхоплений, а нова їжа оберне його тупим кінцем наперед. Отже, поки така шпичка перейде наш довгий кишковий шлях, вона одна могла б стократ ушкодити наші кишки, якби не той охоронний прилад. А ми, ївши дрібну рибу, могли за один раз проковтнути й сотку маленьких, прегострих кісточок. Тобто протягом якихсь шести годин, що ними з'їджена нами рибка та її кісточки пересунуться через наш кишковий шлях, ми десять тисяч разів підлягали небезпеці!

Мабуть цього прикладу вистачить, щоб усвідомити собі, «како опасно ходите» по цій дивній планеті, де на кожнім кроці «з журбою радість обнялась». І коли б кожний, найспокійніший старший чоловік, що тихо-мирно просидів своє життя на однім місці, в якомусь глухому селі, потім пригадав от так, як ось я намагаюсь тут пригадати небезпеки, що загрожували моєму життю чи бодай здоров'ю,— то був би аж здивований. Що ж я був дуже непосидючий та небезпеками нехтував, то їх дійсно було аж досить на моїй довгій життєвій дорозі. Поминаючи тут усякі, часами дуже драматичні пригоди, що однак просто не загрожували моєму життю, було дуже багато й тих випадків, коли смерть явно простягала по мене студену руку. Що ж обставини вільного руху влітку, на феріях давали мені багато нагод потрапити чи й навмисне ув'язнути в більші або менші пригоди, то переважно такі нагоди приходили саме в літі.

***

Закінчивши чотирьохрічну бурсу та шістьохлітню духовну семінарію, де я бачив стільки негативних виявів недовірства, блюзнірства й аморальності, я, як і звичайно те буває, відносив прикрі ті факти на рахунок не грішних людей, а на рахунок самої релігії. Отже, вийшов я з духовної школи, що приправляла хлопців до попівства, тобто на поширення у людей віри в Бога,— повним «атеєм» — безбожником. То ж саме через оте проживання канікул в освіченій етичній родині в товаристві побожного тата й не менш побожної тіточки, люблячи добру, чесну книгу та маючи достойних приятелів, я вважав за нечесне клякати й кадити перед образами Святих, чеснотам яких я не надавав ваги, а чудесам не вірив.

Тому ще в семінарії я остаточно вирішив, що не буду «живитись від скинії», вийду з моєї родової стихії — з «коліна Левітова», а щоб бути корисним темному нашому селянству,— буду вчитись на ветеринара.

Та ж саме в тій добі, з огляду на масову втечу духовної молоді від парафії та церкви, на вимогу російського Синоду, влада заборонила юнакам з освітою духовних семінарій вступати до вищих світських шкіл. Що робити? Переді мною ніби намічалась дорога в літературу. Але ж — у чужу. Та й та стежечка була вузенька. Йти служити в «акциз» (державний «фіск») чи пробувати пролізти в урядники й відмовитись і від волі і від якоїсь ідейності в праці? Про заложення того чи іншого власного підприємства за моїх часів у голові інтелігента не могло постати ні гадки. Була ще одна евентуальна дорога: вступити до академії мистецтв і затриматись на малярському шляху.

Але ж була й малісінька щілина до світської високої школи: я міг (говорячи теоретично), дістати персональний дозвіл міністра народної освіти, мовляв, «у ході винятку». Але: як? Писати прохання до Петербургу, а потім чекати на шиї в тата може й кілька літ, поки бюрократичний міністерський віз докотиться аж до прохань, посланих якимсь жовтодзьобим «фруктом» із «Богоспасаємої» Гоголівської Диканьки? Хіба ж ми не знали, що то є «московський місяць»? І чого ради міністр заочно зробить мені виняток з розказу, коли ж я не маю в «Пітєрє» ані якогось Хлестакова! От, коли б поїхати самому й особисто попросити міністра, тоді буде змога обґрунтувати своє прохання. До того ж можна поінформуватись і в мистецькій академії. Одне слово: втік — не втік, а побігти можна!

На ці теми я й почав виводити всякі узори, прибувши до Диканьки.

Як? До самого мі-ні-стра?.. До царського мі-ні-стра в Петербурзі?

На ті часи для глухої й приголомшеної української провінції це була аж надто сенсаційна авантура. Однак мій тато пристав на неї досить легко.

Якому ж хлопцеві не пахнуть мандри? А подивитись на Петербург — кому ж це пошкодить?

Того ж дня полетів мій лист до колеги Сашка Чаковського, що також хотів просунутись у ветеринарний інститут. Взагалі Сашко був, як кажуть «з одного мішка зі мною». Вже на третій день він був у Диканьці, а ще через день ми й рушили до «Пітєра» з побожним татовим благословінням.

Їхалось нам напрочуд щасливо. Доїхали без пригод, а в міністерстві перша людина, що ми до неї озвались, був наш земляк — воротар. З його поміччю без затримки ми достукались до самого міністра, дуже добре пописались, аж на здивування міністерських урядовців виграли враз свою справу без умовин, затримок і комплікацій. Та ж, коли верталися щасливі домів, бракувало рівно одного центиметра, щоб я віддав був Богові свою душу.

На одній із великих станцій наш швидкий потяг затримався значно довше, як мав стояти за розкладом їзди. Виявилось, що чекаємо, поки проїде тут царський потяг: у ньому їде цар із родиною в Крим на свої літовиська в Лівадії. Кому ж не цікаво побачити коли не самого царя, то бодай його потяг?.. Та ж він щось не їде й не їде, а тимчасом наш уже почав помалу сопти й розкочуватись. На станції між коліями — сила всяких залізних стовпів: ліхтарні, приймачі пошти, семафори. Кожному пасажирові відомо, що вихилятись із вікна вагону на станціях — небезпечно. Річ видима, і я те все знав. Та ж коли ми вже минали станційні забудування і я, розчарований, вступив у свій переділ,— саме хтось гукнув: — Царський потяг!

Я, стоявши на площині, не знав, що у вагонах звелено було позачиняти вікна. Отож, почувши вигук, всією силою мотнув головою до вікна. Встиг углядіти, як промигнув біля мене той зустрічний потяг, але роздивитись його не міг,— бо впав назад. Переділ був повен скалок віконного товстого скла, а мого студентського кашкета зірвало стовпом семафору. Коли б вікно не було зачинене, вкупі з кашкетом зірвало б мені й пів черепа. І довелося б стратити «Жизнь за царя»24 ні за каналову душу. А тим часом тепер я вив'яз із тієї смертельної небезпеки навіть без поранення. Правду бо говорить наша приказка, що «Отцева молитва зо дна моря виносить».

***

Щасливі були ми з Сашком у подорожі, але ще мабуть щасливіші повернулись у Диканьку повноправними студентами, бо в Харкові по дорозі ми вписались до інституту. Тепер же треба було поділитись силою вражень із ближчими околишніми товаришами й приятелями. Тож коли вже дома ми розповіли все, взяли ми рушнички, вивели зі стайні коней, що їх у нас двоє ходили під сідлом, щоб майнути до Опішні саме на сезон отих, оспіваних Котляревським, опішнянських слив.

А тато міркував: — Чи не було б вам ліпше піти пішки: таки ж саме тепер у полі повно дичини. Коні ж наші потомлені возовицею й ще мають багато спішної праці.

Та ж у нас уже був розроблений план: майнути на конях, перебути в Опішні тільки сьогодні — в суботу, а в неділю на обід вернутися додому.

Коней же там і нагодують, і доглянуть, як належиться.

Та ж вийшло трохи не так, як ми сподівались. Вже по дорозі в Опішню, хоч їхали ми й битим шляхом, сталась маленька прикрість, що про неї тут не було б варт і згадувати, коли б не довелось нам дуже докладно її згадувати на другий день. Посеред дороги між Диканькою й Опішнею є глибоченька балка з не зовсім слушним найменням — «С... Балка». Коли ми доїхали до її споду, з великим здивуванням побачили на високих осокорах силу, просто — отари вивірок. По наших сторонах взагалі вивірок мало-коли й углядиш, бо в тій частині Полтавщини борів чи взагалі шпилькових лісів нема. Що ж нам трапилось таке диво в С... Балці, то ми махом спішились і кинулись до осокорів: та ж таки наловимо вивірок! Бігали, кидались на землю, дрались на вершки дерев, але звірята були спритніші за нас: літали мов руде клоччя з дерева на дерево й цілими табунами втікали вподовж тихого потічка, що сріблився в зеленій долинці мокляка. Наш газард привів тільки до того, що ми потріпали на локшину свою легку літню одежинку, аж незручно було проїздити потім великими містечком, що за тих часів начислювало щось коло 23 000 мешканців та виглядало, як повітове місто.

Та ж наша мисливська жага страшенно розпалилась. В Опішні, дискутуючи з приводу тієї події в Балці, ми гуртом із приятелями прийшли на думку, що треба було бити вивірок прутами. Отож вертаючись у неділю домів, ми мали з собою довгі галузини, як козацькі списи, бо ж вирішили пошукати мандрівних вивірок. Подалися Балкою, понад потоком далеко вбік дороги. Проїхали може з десяток кілометрів,— ані слідочку вивірчиного не знайшли і, жаліючи коней, вирішили припинити шукання та вертатися додому, як обіцяли. Але ж вертатися знову до великого шляху — була далеч. Чи ж не простіше перебрести потік і тоді шкварити навпростець? Чом не думка! Цілком типова слов'янська імпровізація.

Гарнесенька долина в Балці вкрита соковитою, шовковою зеленою травою-осокою. Та й досить широченька. Де не ткнемось до потоку — коні з місця починають глибоко вгрузати у твань. А що, як розігнати коні й спробувати перескочити потік?

— Господи благослови! — гукнув я й хльоснув стеком свою, дуже нервову кобилу, що була незвичайно висока на зріст і мала незвичайне наймення, якого жоден земляк не міг висловити: «Люїза Пойнтдекстер» — на честь одної Майн-Рідової героїні. Кобила, не призвичаєна до такого єднання, дійсно рвонула, як дракон, зробила величезний скік і цілим тягарем важкого тіла вгрузла в мочарі. Задні ноги аж по хвіст — у болоті, передніми шалено гребе по мілкому багні. Я миттю скочив у дряговину, заглибився по пас, але з найбільшим запалом та напруженням усіх сил підпомагав Люїзі. Перелякана кобила напнулась іще раз, ще раз і, нарешті, вирвалась на бережок.

Аж тоді я оглянувся позад себе. А там іще кроків на два далі від берега, вгрузши по шию та кульбаку, в повній резиґнації лежав вороний кінь. Біля нього,— немов на столі зеленого сукна видко було — білу, як крейда, Сашкову голову, поляпану чорним болотом.

У мент розстібнув я свого ремінного пояса й кинув колезі, тягнучи його на берег до себе. За коротку хвилю Чаковський уже був у безпеці. Але ж четвертий наш товариш «Ворон»?! Кінь був у явній резиґнації: ані не пробував вириватись з обіймів смерті. Потоне!.. Таки ж ми бачимо, що його зад уже зовсім пірнув у багно і, здається, менше й менше його спини видко над осокою. Тим часом Люїза вже обтрусилась і, тремтячи всім тілом, з виразним жахом дивилась на свого товариша.

— Сашку! Скидай швидше Люїзі сідло, витягай попругу, а мені давай свій пояс! — гукав я, мов у маточину, і швидко зв'язував ремені в довшу линву.

Тоді ми накинули одну петлю на шию Воронові, другу — Люїзі. Як не тріснуть ремені,— Люїза свого друга витягне. Хіба що задушимо коня.

Не своїми голосами кричав наш жах і, мабуть, це передавалось і нашим коням: обоє напружувались з останніх сил. Ремені були добрі, одначе Ворон усе був ніби в тім самім стані. Нарешті, на півкроку наблизивсь до нас. Тепер ми вже могли вхопити його за гриву, потім і за вуха. Були то неймовірні зусилля й певне за ті чверть години, що ми бабрались у тім багні, в наших чотирьох печінках згорів увесь запас глікогену25. Фу! Таки вже й чорний кінь — на бережку!

І, коли вже ми вивели коней на суходіл, зі мною сталось щось зовсім неймовірне: я — здоровий парубійка — заридав уголос, так як дитина, і впав на землю. Колега з ляку кинувся до води, щоб бодай кашкетом її зачепити для мене,— та ж тільки знов зав'яз у багні. Добре, що ремінь ще мав у руці — і з його поміччю виліз на сухе. Але поки він вовтузився, я вже заспокоївся й несподівано для себе враз заснув, бо ж, здається, ніколи потім не почував я такої безмежної втоми. Тимчасом Сашко намагався привести до порядку свою одіж та бідних наших коней. Чистив чоботи та сідла віхтями мокрої осоки чи рогозу, але ж, коли я незабаром прокинувся, мене знову вхопив жах: таких марюк побачив я перед собою!

До смерку ще було досить часу, їхати ж у такому вигляді Диканькою та й такими чортяками об'явитись дома,— не було можливо. І ми повели коней пішки на поводах. Ішли помалу стернями та ріллями, змучені, млілі, аж кілометрів за три перед Диканькою вгляділи під вербами хуторок. Там стирчав біля колодязя журавель, а під ним сиділа нестара жінка з дітьми. Йти просто до неї було б гріхом: не то що дітей, а і її саму могли б ми злякати на смерть. То ж колега оддалік тримав коні, а я подався на переправи.

— Ой, леле! — вигукнула молодиця! — Та ж це ви вгрузли в С..... Балці! — і вона перехрестилась широким хрестом.

— Перескочили на конях,— пояснив я.— Ледь-ледь виборсались. Дозвольте, тітко, помитися біля криниці.

— Перескочили? З другого боку? — жінка плеснула в долоні й ураз почала нас оплакувати, як мерців.— Маєте ж ви милість Божу,— сказала, нарешті, заспокоївшись.— Та ж із цієї зрадливої дрогви без чуда Божого вилізти не можна!

Вимили ми коней і себе. Напились молока, коням дали трохи вівса. Аж затемна повернулись додому. Крадькома завели коней до стайні, самі непомітно перебрались і, не знаючи, що буде з кіньми завтра,— міцно прикусили собі язики. Аж на Різдвяних феріях розповів я домашнім, як

«Вилітало потя з лісу,

Та й сіло на млачку»,

згадавши підкарпатську пісеньку.

— Оттак ми полювали за виверицею! — закінчив я своє оповідання.

А тато похитав головою:

— Дуже подібна історія сталась була й із нашим старим дяком. Був він під чаркою, мжа мжила, зблудив. Тай скінчилось йому гірше, як вам: так таки й задушилась його кобильчина в тім мокляку.

— Та ж якби й ми не були два...— почав я, а тато лиш усміхнувся:

— Як богослов, мусиш знати, що сказав Еклезіаст:

«Молодий дурень — ліпше за дурня старого»... То ж не хочу бути старим дурнем і дорікати молодому за те, що вже давно та й щасливо минулось.

***

У високій школі вакації довші, як у середній. Натурально: є й більше часу на всякі пригоди. А що я, враз як опинився в Харкові, почав слушно заробляти пером у місцевій і петербурзькій пресі, а почасти підробляв і пензлем,— був я заможний, як «кум короля». Були мені приступні й узимі, і тим більше влітку далекі мандрівки. Та ж саме в мандрах і живуть пригоди. І надибав я їх на силу. Та ж таких, що загрожували смертю, нині пригадую лише три.

Влітку пекло, як на Суматрі чи, як говорив Гришуня в о. Гермогена, «як на тропику козлорака». В таку спеку добре бути близько біля річки. Майну я на кілька день до Лубен, де при Сулі живе мій близький друзяка. Так: — Бувайте! Бувайте! — і вже я в Лубнах, найкращому місті на Полтавщині, повному історичних і географічних згадок.

Спіткав я там велике й за винятком славнозвісного потім Юди — Анатоля Савенка — премиле товариство. Колеги на честь мого приїзду впорядили «пікнік» чи «Венеціанську ніч» на Сулі. Ще й увечері було так парко, ніби в печі, з якої щойно вийняли хліб.

— Вертатися додому, коли вже ось-ось благословиться на новий день? Чого? Подрімаймо тут, а вернемось на обід!

Пропозиція всім сподобалась. Ще трохи поспівали, ще трохи посміялись, але ж в головах джмелі гудуть і очі самі собою злипаються. Поділились ми на два гурти: під одним стогом — «жіноче кодло», під другим — козацтво. І певне тільки простяглись на теплій, як живе тіло землі, вже янголи й накрили нас своїми крильми. Та ж незабаром я прокинувсь: щось дуже неприємно мазало мене по обличчі. Я прудко тернув рукою, глянув — і підскочив: на руці був величезний роздушений тарантул. У тій хвилині я почув, що й поза коміром лізе по мені такий же павучище. Метко зірвав із себе сорочку — і знайшов брата задушеного. Поки я його посилав за попереднім, почув рухи на нозі. Затанцював я «тарантелу», не штучну й не навчену — і стягав штани. Мабуть кричав, бо ж дехто з колег прокинувся. Почали прокидатись і «на жіночій половині».

Я сховався за стіжком, оголився до Адамового стану, перетрусив одіж і білизну й підрахував свої влови: прийшло мене відвідати четверо чисторасових, випасених тарантуляк. Кажуть, що в теплій порі року, вистачає двох укусів нараз, щоб людина вже не очуняла. Якщо то правда, то оті чотири тарантульські розігріті багатирі, напевне, без намагання привели б мене простісінько до раю.

По огляді терену виявилось, що я ліг на кілька тарантулових норок, а це видимо тим милим тваринкам перешкоджало робити їхню вранішню прогульку. Зі всіх колег ще тільки один скинув із себе одного поганенького тарантула.

***

Та важливіші пригоди стались при зустрічі з собаками.

Одного дня, як ми, молодеча, гуртом ходили до близького лісу «Рогу» по квіти, ягоди, гриби,— побачив я там красну полянку, вщерть залиту соковитою червоною смолкою. Тоді не було при мені красок, то ж другого дня узяв я пуделко акварелей і альбомчик та пішов змалювати отой червоний килимок.

Кликав із собою братів, та ж кожен мав щось ліпше на програмі й ніхто мені не товаришив. За якусь годину-півтори я був готов і поспішав додому обідать.

Сонце смажило з ідеально блакитного неба, кидаючи на сріблясту дорогу темні глибоко-сині, аж чорні тіні від високих плотів тіточчиного саду, що охоплював один бік широкого майдану й царини. На майдані — ні духа, лише кілька курей блаженствували в пухкому поросі дороги. Я вже мав повертати в суточки, що вели до воріт нашої садиби й щойно вступив у затінок, аж із-за бурти, може всього кроків на тридцять переді мною, появився величезний пес, що гнав просто на мене. Пес на селі — звичайна річ і ми все посміхались над тими, хто лякався пса, співаючи:

— Запорозький козак,

А боїться собак!

Та ж пес, що летів на мене, міг би злякати й неозброєного запорожця. Велика голова з роззявленою пащею спущена низько додолу, з язика — волочиться нитками піна; зачучвірена, розкуйовджена шерсть, спущений додолу товстий хвіст. Не треба бути ветеринаром, щоб із першого погляду запідозрити скаженюку.

Тікати, чи дратись на пліт, що мав широкі острішки,— вже не було часу. Пішов по мені мороз. Серце вдарило на страшну тривогу. Так заклепало на ґвалт, як стукає замкнена в хаті при пожежі дитина.

— Господи порятуй! — встигла блимнути сама собою в голові стрільчаста молитва, а я притулився до плоту. Нагодою був не в світлій, як звичайно буває влітку, одежі, але в темно-синій.

Скажений пес пробіг біля мене у віддалі двох кроків. А, коли віддалився кроків на двадцять, почав крутитись на місці, а потім став розривати собі м'ясо на нозі, очевидно в місці вкусу тим псом, що передав йому заразу. Мені стало щіткою волосся на голові, немов би аж піднеслась легенька, літня шапочка. Я ще стояв, не рухаючись і не дихаючи, поки собака вирівняв своє велике тіло й подався далі, не повернувши до мене.

Чвалом я дременув додому: ані моя цибата Люїза тоді б мене не догнала! Всі хлопці враз ухопили за рушниці й майнули наздоганяти скаженюку. Але по потворі вже не було сліду. Та ж над вечір вже оповідали, що скажений пес «покачав» чимало собак, покусав поросят, качок та інших тварин, але — на щастя — не було жодної людської офіри.

Хоч і нема в мені заячої крови й хоч потім ще багато разів у житті довелось відчувати жах, однак ця зустріч з великанською скаженюкою, якої б я голіруч побороти не зміг, належить до згадок про найстрашніше, що я зажив до сьогодні. Дійсно, цілковиту правду сказав відомий шведський лікар Аксель Мунте: «Жах перед сказом є зовсім такий же страшний, як і сам сказ».

***

Одного вечора відвідав мого тата невеличкий дідич із Жуків, п. Данько. Цей чоловік придбав собі чималу популярність широко довкола й часто його звали турком. А це за те, що якийсь час мав він маєточок у Туреччині, що було майже неймовірним, бо ж Туреччина була одною з двох країн, де чужинець не смів купувати землі на власність. Але ж наш беручкий землячок таки умудрився, хоч «турок похитрєй усіх»,— обкрутити кругом пальця й турчина тай мав власну посілість в чудовім краю, біля Ризе. Не менш був знаменитий Данько й тим, що писав — листи й документи — виключно на жовтому папері й синім атраментом. А за тих часів було мало таких досвідчених, що розуміли б значення того, як говорили довкола, «дивацтва». Коли ж потім хтось написав був у старій Київській «Раді», за мого секретарювання, статтю про московську жандармерію, що мала синю уніформу з жовтими пружками (кантами) й дав тій статті іронічний наголовок «Жовто-сині»,— Данько прислав до редакції грізного листа, лаяв усіх нас за зневаження наших святих барв і відмовився надалі отримувати таку ганебну газету. Але ж за часів моїх перших зустрічей із Даньком, був він знаменитий іще й тим, що мав славу одинокого на цілу Полтавщину великого виробця овочевих вин.

Почувши, що всі ми говоримо між собою по українському, а наші панночки, як побачив здивований гість, ще й в українській ноші, Данько не відступився, поки не отримав від нас обіцянки, що ми відвідаємо його в найближчім часі на його «хуторі-зимовику».

На ровері яких 20 кілометрів ще й тепер для мене — жодна віддаль. А за тих часів ми могли б туди й назад проїхати може й п'ять разів за добу.

Тож невдовзі чималим товариством — хлопці й дівчата — майнули ми з візитою до славного турецького винороба, співаючи по дорозі:

«Дай Боже, щоб козаки наші пили-гуляли,

Хорошії мислі мали».

Зимовик та й сам запорожець вельми нас зацікавив. У хаті були цінні збірки старовини, а сама хата стояла у величезному, гектарів на 10–12 овочевому саду. Глибокі й довжелезні льохи з рядами бочок, наповнених усякими овочевими «мальвазіями» — «Мадейрою», «портвайном», «барзаком» і навіть «шампанами», що ми їх мусіли коштувати, зробили нашу ретурну подорож зовсім не такою виграшкою, як вона була з Диканьки в Жуки. В цій поворотній дорозі вперше я бачив, як велосипеди колег писали «мисліте», сталось кілька менших «аварій» і — чого у нас «не було й у заводі» — п'яна сварка. Досадно було й те, що одна з панночок забула на гостиннім хуторі свою туалетну торбиночку та інші речі. Вертатись було запізно, а їхати знову — ніби ще раз напрошуватись на вино. Та ж «для вас, красуні, моє серце б'ється стало, без змін»... і не було як відмовити й нашій гості, коли вона попрохала мене їй ті речі привезти.

Я та молодший син моєї тіточки другого дня сіли на коней і подалися знову до Данька. Виїжджаючи, я по звичці поклав у задню кишеню невеликий револьвер.

«Запорожець» зрадів нами ще дужче, як учора, бо ж ми були «без бабського насіння».

— «Молоді ліси ростуть для будуччини» — сказав один відомий чеський маляр,— розважав нас за чарками милий господар.— А я й собі також міркую, що і я живу тільки для будуччини, для будуччини нашої України. Отже ми — колеги, і можемо тут повторити сцену з «Вія»: дуже мені хотілося б до школи, до високої школи. Та ж до якої, коли ж тут — усі «академії» — кацапські?! — відводив свою самотню душу «запорожець».

А на столі все виростали нові пляшки з слив'яними портвейнами, з анґрештовими малагами. І коли ми вилізли на коней, нам точилася голова дужче, як попереднього вечора на роверах.

— Та не їдьте по дорозі! — научував нас Данько.— Чого ходити утертими шляхами, коли ж ось так манівцем ближче й ліпше. Всі козаки їздили просто.— На конях бо — сама радість їхати степом. А це ж — наш «малий степ».

Ми й поїхали тим степом, де були розлогі пасовиська Кочубеєвих овечих отар. Їхали вируділими травами помалу, куняючи на сідлах. Побачили дуже здалека великі отари й помітили, як від них відділюється кілька сірих цапок, що прудко несуться до нас, прорізуючи, як сказав би наш поет, «бур'ян незайманих степів». Здалося нам, що до нас долітають і людські голоси. Вже потім ми довідались, що то були попереджаючи вигуки вівчарів, людей таких же примітивних, як і наші старовинні «овчухи». Зненацька з-під ніг наших коней пурхнув табун куріпок і своїм фурчанням злякав мою Люїзу. Вона хвицнула задом, а я з несподіванки сів їй на шию.

І добре, що так: цей рух зігнав з мене й мого брата дрімоту. Не впав же я додолу, бо ж таки був добре вправлений триматись у сідлі, хоч і сонний. Та ж і моя кобила, і «Ворон» під братом, раптом захропли й блискавкою зірвались до чвалу: близько за нами, мов кулі на кармелюкові, шалено котились з десяток величезних сірих вівчарок, ущерть зарослих довгими кудлами. Ми нахилились до грив і притисли коням боки стременами. Я все намагався витягти з кишені револьвера, але мої спроби були безнадійні: коні несли з такою прудкістю, що нам забивало дух і треба було відвертати голову набік, щоб дихнути. Де вже там маніпуляції в задній кишені, коби втриматись у сідлі! А вівчарки все гнали в нас у п'ятах, на віддаль якихсь двадцятьох кроків.

Були ми свідомі того, що якби якийсь з наших коней спіткнувся й упав чи скинув когось із нас із сідла, по тому лишилось би тільки закривавлене місце. Навіть другий не міг би спробувати рятувати, бо ж не спинив би ошалілого коня. Тож, обнявши мовчки витягнені кінські шиї, ми злились із своїми кіньми, давши їм волю робити, що самі знають.

Пробігши кілометрів зо три, собаки відстали. Коні зменшили біг, але їхня шкура під білою піною тремтіла, як при гарячці. Я глянув на брата й здивувався: його запалене сонцем та розігріте вином, завжди червоне обличчя, було неначе з сірого, зеленавого паперу, тільки іскрами горіли широкі зіниці.

— А... ти... зн-а-єш,— загикуючись спитав він,— що ти б-б-білий, як крейда?

— Певне, що знаю: бачу ж себе в тобі! Але ж ті цуцики без сумніву б нас почервонили...

***

Щоб уже не вертатися до коней, собак та вина, згадаю ще три дрібненькі, хронологічно непов'язані пригоди, що могли б бути матеріалом і для гумористичного фільму.

У жнива на селі дорога кожна, навіть ліва рука. Тому й ми всі, що провадили канікули в тіточчиному господарстві, щоліта бували в праці. Хлопці возили снопи, складали скирти, подавали й «настилали» на молотарці й пописувались своєю силою. Дівчата помагали в'язати, гребти, а потім метушились біля кабиці, щоб нагодувати якихсь чотири десятки робітників та поверх двох десятків нас — господарів і гостей. Очевидно, що дівчата пописувались своєю зручністю, грацією та куховарським мистецтвом.

Після молочення, що тривало зо три дні, перша думка була — на річку! А виїзд на річку взагалі був одною з найулюбленіших наших розваг. У ній залюбки брали участь і наші старенькі. Звичайно з виїздом на купання була зв'язана й польова вечеря на березі річки, звана «пікнічок». Неодмінними його інгредієнтами були: тараня, огірки, куліш із качками та чай із самовару. Тепер же один із наших кревняків, хімік із господарського інституту, схотів сконкурувати з виноробом Даньком і приправив овочеве вино з вишень. Було воно ще трохи молоде, але дуже добре на смак. То ж із великої скляної сулії, що була поємна літрів на 35, ми вже висмоктали зо дві третини. Тепер же, коли ми їхали на вимощених свіжою соломою гарбах раптом хтось згадав аж за селом:

— Панове! Та ж ми забули про
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка