Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 2

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка2/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
arteris cerrotis16) дужче чи менше звужуватись. Сліпо вперше закоханий юнак мусить на всіх полях «доходити слави» заради дами свого серця. В ім'я свого палкого кохання він піде на будь-який одчайдушний чин, не спиниться перед жодною небезпекою, завжди готов ризикувати життям. Бо ж у коханні неминуче

«Щастя і біль сплелись заодно»

а в менти найвищого духового піднесення приходить бажання стати офірою, цілком ясно оформлюється туга за смертю. Бо ж той солодкий виліт у високості над усім буденним стає найсолодшим саме тоді, коли тебе підтримує за лікоть смерть. Що ж я був молодим у добі, коли ще кохання було правдивим і високим мистецтвом і злети душі цілком прибивали приземну фізіологію, то порив до лицарсько-героїчних чинів був цілком природним. Було природним також шукати нагоди, щоб себе належно показати перед своєю вибраною. Хто ж шукає, той знаходить. І того літа мені небезпек не бракувало.

Одного теплого дня наше велике, молоде товариство вирішило податись веселою юрбою до Брусії. Це — мальовничий, типовий куточок Полтавщини, лежить при річці Ворсклі, у віддалі коло сімох кілометрів від Диканьки. Дорога — левадами, лісом, байраками, оболонями, по яких один-за-одним скачуть легенькі містки над прозорими биндами потічків, окрайкованих болотяними квітами. Гаряче сонце на прогалинах, вогка прохолода затінків, повна ласкавості природа, здоров'я, молодість і п'янюча любов, любов — понад усе інспірували мене до найрізноманітніших вигадок та показів. І хоч всі ми дуріли, як цуценята,— однак я намагався бути все на першому місці, все — на видноті. Коли ми зривались бігти навипередки, першим добігти до мети мусів я; коли розгублювались у лісі й перегукувались, найдужче гукав я; коли дрались на дерева, найвище видиравсь я. І, коли, нарешті, ми кинулись у річку, найшвидше переплив її я.

Але — що то є: раз переплисти річку? Не виступаючи на беріг, я враз вернувся назад, плив знову вперед, і знову назад, вибираючи собі шлях тими місцями, що вважались за найглибші й найнебезпечніші. Коли вже — може по-десяте — я знов припливав до протилежного берега, всі інші хлопці відстали. Лише молодший за мене семінаристик Льоня, наш випадковий гість, премилий хлопчина родом десь із-над Псла, тобто вправний і вмілий плавець, не давав наплювати собі в кашу. Та ж і я не міг піддатися, щоб мене хтось «переклюкав», тим більше, що я бачив, як Льоня вже помалу відстає. Та, коли я знову наближавсь до берега, мій суперник коротко скрикнув. Я оглянувся й побачив, що він ковтає воду: потопає.

Всі товариші — на другім боці річки, а Льоня топиться на самім чорторию, тобто в найглибшій «ямі», до якої ми не поринали, знаючи, що там на дні лежать «корчі» — великі «мочені дуби», що в них дехто заплутувався. Але ж і мені цілком доходив дух. Одначе, який би я був «лицар», коли б у нещасті покидав напризволяще товариша? Та й чи ж міг я промарнувати таку красну нагоду вчинити правдивий «героїчний скуток»?..

Не роздумуючи довго, я повернув до потопаючого й за миг ока вже був над ним. Що ж він остаточно йшов до дна, не було вже коли скласти метод порятунку. Та й наш гість, як і всі ми на літній час був «гиря-макотиря» — мав низько пострижену голову й ухопити його — гирявого — за волосся не було як. Тому — з біди — вхопив я його за руку. Хлопець ще не остаточно втратив свідомість і, відчувши опертя, кинувся на мене, підобгав під себе, ще й судорожно затис мені рукою рота. Я рвонувся раз-два, та від надмірного руху перевтомлену ногу вхопили корчі,— і я також пішов під воду. Там, над самими дубами таки вирвався з Льоніних рук і ще раз виплив на поверхню. Не запевнятиму, що крикнув я надто голосно:

— Хлопці! Рятуйте... Ради Бога...— і знов пішов на дно.

Здавалось мені — в підводне «жовте королівство», з пагорками, усипаними довгастими блискучими зірочками. Між ними світить тьмяно-жовте, тепле сонце. Воно манить мене, хоч я й знаю, що мушу перед ним здавати звіт за своє пусте життя. Дійсно пусте! Бо ж що я зробив доброго? Ось, хотів порятувати хлопця,— і не доказав. А тим часом буде мені взято за зле ще й те, що ж таки сам я й призвів товариша, ще й гостя, до фатального знесилення. Добре ж, що хоч у цій хвилині я плачу свою провину переходом із світла надземного до світла підземного. Але ж я знаю, що там я був вільний, вільний, як вітер, а тут стану покірливим слугою того, що втопився через мене. Ах, як тяжко! Як тяжко на серці! Як душить у грудях!..

Потім я довідався: дарма, що хлопці галасували, граючись у воді на протилежнім березі, все ж таки один почув мій тихий розпучливий покрик, а власне ті слова: — «Ради Бога». Бога ж ми «не призивали всує». То всі кинулись до нас. Нуркуючи, повитягали з корчів наші, посинілі вже трупи, і догадались за вказівками, що колись читали в календарі, робити нам штучне дихання. Що я був під водою короткий час,— та швидше й привернули мене до життя. З Льонею було мороки більше, а все ж таки, на наше щастя, ожив і наш гість...

Був це перший припад зі мною, щоб я вмирав через утоплення. Перед самим фактом неминучої смерті не відчув я найменшого страху. Але на все життя лишилось враження, яке при кожній згадці про цю подію, бачу перед очима: тепле, жовте світло, спомин про неймовірну тягість у грудях та про могутні струї води, що виливались із мого шлунка нібито чисто так, як на малюнках викидає їх з себе велериба.

***

Швидко по цій події, наші дівчатка цілим «хором» поїхали в справі своєї «жіночої хімії» в Полтаву. Ми ж — хлопці чого б же самі товклися вдома?

— Гайда на рибу!

Враз накопали хробаків, наловили мух, забрали вудки та сачки, з певним запасом їжі, про що подбала люба тіточка (тоді — вже вдова), і майнули на Ворсклу. Між Багачкою і Чернечим Яром лагідна Ворскла дуже ласкава. Ми всім серцем любили цю нашу «річку-невеличку», ніжно оспівану ще Котляревським, не тільки «дуже славну війною», але ж і своєю напрочуд чистою, прозорою водою при винятково тихому її бігу.

Щойно встигли ми викупатись та закинути вудки, як зненацька з-за лісу насунула чорно-сива хмара з підпеченим черевом, вітер пригнув до землі верби й осокори, а з неба загучало грізне попередження:

— Ого-го-го... Вже йду!

— Іди!.. Під громовицю ж клює рибка!

За хвилину розгулялась, однак, просто тропічна хуртовина. Наші манатки мусіли ми прив'язати до дерева, бо вітер свистів, як бичі, грім глушив раз-за-разом, а дощ падав із неба, як із-під потоків. Кажуть: голому дощ не страшний. А все ж таки, хоч ми були й голісінькі, щільненько притулились, присівши під копичкою сіна, що була найближче до води. Сиділи на почіпках, дивлячись на фіалкові блискавки, що шаліли біля нас, аж ставало справді моторошно. І бачу я: одна з моїх вудок вирвалася з піску й упала на воду. Я метнувся до неї. Що ж була порожня та з цілим хробаком,— швидко закинув гака в воду, держално вткнув у пісок і зробив буквально один крок до копички, як саме на вудку впала величезна фіалкова вогняна куля. Біля ж мене вирвався вгору такий водяний обеліск, що аж річка безсоромно оголила своє дно. Мене хтось попхнув у спину — мабуть — повітря, і я з усієї сили гуцнув головою в копицю, що саме в тій миті звелась угору та й перекинулась назад — від води на беріг. То ошарашені грізним ударом грому просто перед їхніми носами, три моїх товариші розпружились із почіпок на рівні ноги й спинами перекинули копицю, що й сіно в ній під фіалковим світлом побіліло з переляку.

Кілько разів потім був я у великій небезпеці впасти офірою блискавки, однак ніколи потім я ні так близько, ні такої страшної та феєрично-красної вогненної бомби, що впала мені під самі ноги, я не бачив.

***

У тім віці ми не потребували від життя багато, бо ж усе, що було довкола нас, могло бути причиною нашої радості. Але ж нічого не було нам радіснішого, як сам сміх. І він лунав від пробудження до сну в обійсті тіточки, чи мого тата, що також радо товаришили нам — молодим, і ніколи не марнували нагоди посміятись на повні легені вкупі з нами.

А все ж таки ніде не можна було так досхочу насміятись, як на пасіці в отця Гермогена. Той предобрий панотець-самотар ніколи не видав з уст звуку, без дотепу й жарту, хіба що за винятком хвилин, коли щиро молився. Поза тим не лише приказка, цитата, мотто, афоризм та інші «льоці коммунес»17 гаптували його барвисту мову, але ж той веселий удовець, піп-запорожець, умів так майстерно перекручувати слова, що вони в тім спотворенім вигляді кружляли по цілій єпархії, як і чимало всяких інших його дотепів, часом і подостатком намащених.

Отець Гермоген любив усе на світі. Але ж найдужче: «Божу муху» — бджолу медну, свого папугу «Какадура», студентську молодь та «домашнє мудрословіє». Тому на кожних феріях, бодай раз улітку цілий наш виводок — студенти, семиніри, єпархіялки, курсистки — робив до нього «вилет». Там, у славнозвісній «поповій пасіці», під кріслатою грушкою споживали ми гори мосяжних барвних «щільників». А біля нас на «пеньку» — тобто на переверненім маленькім вуличку сидів цілком лисий господар і майстерно «грав» якийсь із своїх фарсів-імпровізацій, що часом не вступилось би й перед грою геніального коміка — Саксаганського.

Цього разу ми застали в отця Гермогена ще його небожа Гришу, студента духовної академії, великого аматора і меду, і мудрословія.

— Ой, лінива громадонько,— підбадьорював нас господар,— їли б ви медок «поскорєїча», бо ж самі бачите: мій Гришуня — «самоєд»: ні братам, ні сестрам нічого не лишить, все з'їсть сам.

— Але, дядю! Хіба ж ви не знаєте, що я — вередливий халдей: на «підкладні» не охочий! — парував Гришуня жарт, бо не був «косоязичний».

— А в чім же ви вередливий? — не зрозуміла відразу жарту одна з дівчат.

— Найбільш у варениках, панночко,— з дуже серйозною міною відказав Гришуня,— бо одні мені подобаються, а других ненавиджу.

— Які ж ви любите? — спитала господарна панночка.

— Тільки самі великі, малі ж просто мене злостять! А тепер то я так у вуйка запанів, що вже мені пизи стали смачніші за немащену бараболю.

— А не так пизи як курятина,— додав о. Гермоген.

— Дядю, це — вже перехід до зоології. А ви ж знаєте, що в зоології не в тім суть, що кури суть, що несуть, чи суть телята, що ссуть, а в тім суть, що всі парохіяни щось живе вуйкові в хату несуть.

— Ха-ха-ха! — заливались ми хоровим сміхом.

— Та-та-та! — махав рукою о. Гермоген.— Минулися, халдейчику, роки, що розпирало попові боки! Моя теперішня парахвія — чистісінька «голотурія»: найчастіше двоє кумів із бабою приносять лише десяток голодних бліх.

— Та ж у впорядкованому господарстві,— впадали й ми в тон,— і блоха придасться, коли її взяти на добрий випас. Буде не менша, як та блощиця.

— Особливо та — мійська, блощиця плюсква! — підхопив Гришуня.

— Е ні, тієї пені ще ніхто не наволік мені. Та satis de hoc (досить про це) несмачне звірство, ліпше devertere via (збочити з дороги) до чогось кращого. Он, бачу, суне вже моя гитриха-мниха Ганна-кухариха: наварила нам кацапської юшки. Хочете під каштанами, чи на веранді?

— Та ж ми — не голодні! — відмовлялись ми.

— Бо ж працювали тільки язиками.

— І то — праця, бодай для адвокатів! — відказав Гришуня.

— А «вся праця людини — для її рота» — сказав мудрий Еклезіяст,— підкинув отець Гермоген святого текста, беручи під руки двох дівчаток.

— Ой, отченьку! — озвався наш колега-вчитель, званий за свою боязливість застудитись «калошним»: — «Сонце низенько» та й припікає дуженько. Нам — уже є tempus navernendi додому, бо ж як захопить у дорозі хуртовина та злива, то наші паняночки...

— Хуртовина? Дощ? — заспокоював Гришуня.— Та ж мусимо вірити старому Вірґілієві, котрий сказав...

— А що тобі сказав Вірґілій, Гришуню?

— Що «без попередження ніколи не приходить громовиця»...

І зненацька сливе в цей мент немов би піддашки парафіяльного дому, де ми саме розсідались при столі, розломилися з неймовірним грюкотом. Я відкинувся на дерев'яні поручні, що тяглись над палісадничком між двома високими ґанками. Стілець піді мною тріснув, тріснули й поручні — і я, Гришуня та одна з дівчат полетіли сторчголов між троянди в квітник. За нами летіли склянки й тарілки, що їх потягла за собою на настільникові панночка. Та ж не встигли ми прийти до свідомості, що саме діється з нами, як новий білосяйний зигзаг-клес з оглушливим гомеричним грюкотом розсадив одного з дерев'яних ґанків, що саме біля нього я був скотився з веранди.

Кілька відірваних дощок навхрест накрили мені груди, але не зачепили обличчя. А що широкі очі має жах, то і я вибалушив свої на світлосяйного гада, що пробіг по стіні дому й, уломившись під простим кутом, шугнув біля моєї голови у м'яку полтавську чорноземлю. Ще якусь мить я лежав, мов спаралізований, сподіваючись, що ось-ось побачу вогонь і дим з будови. Але нічого не запалилось.

Хлопці відкинули з мене «Андріївський хрест» із дощок, витягли панночку з куща троянди й помогли Гришуневі. Всі ми вив'язли без погроми, та ж, під враженням несподіваної блискавки, що впала між нас, мовчки переводили очі з поруйнованого ґанку й покресленого гнідою рисою небесного «Пакелена»18 дерев'яної стіни піддашок на блакитну, аж дзвінку чистою своєю синню небесну мису, по якій спішно пересувалась невеличка, одинока цинова хмаринка.

Отець Гермоген широко перехрестився. Почувши, що нам нічого не сталось, прибрав лукавого виразу і втупив погляд у Гришуню, на щоці якого від трояндової шпички зависла рубінова краплинка крови:

— Дорогий мій небоже! Чи ти й завжди мав довір'я до слів Вірґілія?

— Завжди, вуйку! А тепер вже й поготів: бо ж попередженням громовиці була злива ваших дотепів на пасіці. Ще бо Сократ...

— Про Сократа промовч: всі бо ми знаємо його слова й віримо, що дійсно — «Після борщу буває грім». А все ж таки, паничику, здається смерть хотіла погладити вас? — звернувся отець Гермоген до мене.— Ніби ж і хреста вже над вами поставила...

— Ще й свічку в головах! — докинув Гришуня.

— Але, отче, не вірте їй, так само, як і Вірґілієві. Вона часто жартує зі мною,— відбивався я.

— А все ж таки, це — трохи неприємна «хомилярність» з її боку! Щоправда, старі бабусі люблять чіплятись до молодих хлопців...

Ганна з панночками визбирали в садочку начиння, машталір Свирид постягав розкидані з ґанку дошки, а ми знову розсаджувались довкола стола, де при великому самоварі «суть кури, що несуть» вилискується улюблена в Полтавщині срібна чехоня та непорівняльний полтавський «спотикач» і Гришунина декламація:

— «Уже і п'є, і їсть чабан,

чого не пив, не їв ізроду:

Сік з винограду мав за воду,

щербу, оладдя і махан»...

Від отця Гермогена повертали ми додому через невелику річку Говтву, що пробігає біля Диканьки кілометрів за три з половиною з боку, протилежного Ворсклі. Купатись у тій болотяній і повній «кінських» п'явок річці не можна, та ж зате в її заростях, густих очеретах та осоках, у широких плесах та драглистих берегових луках — бувало чимало перістих обивателів. Тож ми часто ходили сюди на полювання.

Моє стале товариство, що я його перелічував по найменнях у «Чмелику», було досвідчене в стрілянню, бо всі ми були учнями мого тата, що в добі свого вчителювання був стрільцем а-ля Вільгельм Тель. Та ж у нашім краю мисливців було багато, а річечка — маленька, тож хоч дичини й не було обмаль, була вона вся перелякана. І в цій ділянці належало мені бути на першому місці, бо ж який би я був Німрод19, щоб повертати додому з порожніми тороками й соромитись перед своєю пасією, що — до речі — вельми любила диких качок?! Тому я напружував усю свою винахідливість, пускався на всякі хитрі вигадки й, нарешті, догадався виорендувати за малий гріш у діда Дерев'янки його вербового човничка, званого один день — «каяком», другого дня — «пірогою», «кеню», «душогубкою» аж по «дуба» включно. На тім вербовім «дубі» запливав я глибоко в очерети до найширшого плеса, куди інакше не можна було дістатись, і там, нещадно обкусаний комарвою, цілими годинами терпеливо чекав, упиваючи в себе рідні барви й звуки, придивлявся й прислухався, відкіль, нарешті, випливуть чи надлетять на плесо качки.

Був тихий серпневий вечір. По світло-блакитному небу Великий Маляр протяг широким пензлем кілька золотих смуг, що з кожною хвилиною розпалювались на жар. Видко пензель був гойно намочений, бо ж чимало золотих краплин розбризкались по обрію і тепер запалювалися в червоні піони. Рум'яним орнаментом радості й миру сміялись до порожевілого сонця мітелки очеретів. Десь на березі, мабуть в дуже затіненій ямці, затихав одинокий цвіркунчик, немов блимав догоряючий малесенький вогник на тлі музичної пряжі комариних тонісіньких струн. Зненацька з луки, викликаючи своїх наречених, задрали два деркачі, загасили вогничок малого цвіркуна й подали сигнал жабству. Жаби враз почали епіталами, великим оркестром многострунних арф і цимбалів, немов розпочали концерт на цілу ніч. Однак несподівано змовкли, а натомість на Дерев'янчиній луці жалісно, як старенький дідусь, закашлявся куріпчин півничок. Той кашель роздратував кількох цвіркунів і вони спросонок кинули жменю шроту на срібну миску, неначе по кавалірському скинули пригорщу монет жебракові...

Гарно співає Говтва тихим вечером, та ж усе те не були ті звуки, що їх тужно ловило моє вухо...

Сьогодні заповідався знаменитий «перелет» — вечірня прогульна качок над річкою, власне, їхній поворот із піль до своїх вод. Я вже просидів чимало часу. Вже мені й очі почали запухати від комариних ін'єкцій, а все дарма: сьогодні щастя не маю. Щоправда, я бачив, як літали табунці качок, але ж високо й далеко. Перелітали, як шалені, навіть не кружили над плесом, а втікали подовж річки далі й далі. Це — провина моїх колег, що сиділи довкола плеса по берегах: вони всі були надмірні оптимісти й без витримки стріляли на кожного птаха, не брали на увагу його віддаленості й передчасно лякали дичину, що вже здалеку чула густу канонаду.

Починало поночіти. Згасли червоні стежки й піони хмар, бо ж сонце вже давно погасило свій ватран. Небо всмоктало зелень лук і, дрімаючи, спускало над землею свою сиваву голову. Гасли й мої надії на влов. Але ж і
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка