Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 11

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка11/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
C'est la nuit qu'il est beau de croire a la Lumiere... (Це саме ніч, у яку добре вірити в світло!) — докинула дружина.

І не минуло довго, як одного дня приніс нам листоноша листа з Бразилії. Писав мені відомий український бразильський діяч, п. Пилип Бак, що з ним я був у добрих взаєминах ще в Києві, десь у 1900-х роках. Тепер же він зрідка листувався зі мною. Отже ніби він чув, що наша ситуація дуже погіршала й нема виглядів на прийдешній час. Тож він порадився з іншими впливовими земляками, а потім говорив із представниками бразильської влади, і тепер умовляє нас продати за будь-що нашу хатину, щоб тільки вистачило нам на корабельні карти та їхати до нього. З другого дня — гарантує він — державну службу мені й дружині в Сан-Паулу чи в Ріо-де-Жанейро.

Було це, немов у казці. Та ж... тоді вже гонило мені на шостий десяток. Тим часом відомо, що в теплій Бразилії не можуть акліматизуватись європейці, старші за 35–40 літ. То ж їхати за тридев'ять земель на те, щоб незабаром померти за «дідовою річкою», та ще може від якогось глупого «бічо» (так звуть вельми шкідливих паразитів),— видалось нам немудрим. Тим-то ми щиро подякували приятелеві за його милі клопоти й лишились на старому смітничку.

Та ж не минуло й пів року, як газети принесли звістку, що в Бразилії стався державний переворот. Були бої, суди, розстріли. Стара влада злетіла, старих урядовців повикидали, натомість — скрізь сторонники нової влади. Дуже ми занепокоїлись долею наших бразильських приятелів. А одночасно захвилювались, хоч і постфактум, тим, що ж робили б нині ми — новачки, виключно залежні від бувшої влади. Тоді почав я писати листа за листом до п. Бака, щоб довідатись, як викрутився він із халепи. Але мої листи немов тонули в морі. Нарешті, аж по чотирьох роках дістав я від п. Бака коротке повідомлення, що він «якось» перетерпів завірюху й помалу починає ставати на ноги. Вже до своїх Аркадій нас більше не кликав...

А тим часом середню Європу напали студені зими. Ми дуже терпіли від холоду. І знов, коли закрутить нам свердлами в кістках, знову виникають мрії: — «Ех, коли б це у якійсь теплій країні!».

Саме ж тоді напались на дружину в пресі масончики. І затужила дружина за рідними романськими країнами. Там бо залишилось багато пам'яток її роду, там були й кревняки на високих становищах, а тут доводили, як 2×2=4, що її праця для українців непотрібна, ба, навіть шкідлива. Але — не випадало вбогій емігрантці шукати підтримки у «високопоставлених осіб», що самі її не шукали.

Того часу один наш знайомий посилав нам з Праги регулярно часопис Nouvelles Litteraires, у якому дружина залюбки вичитувала новинки про літературну творчість романських майстрів. Одного разу прочитала вельми хвалебні рецензії на останню книжку свого вуйка, графа де Кастро, що тоді був ректором єдиного португальського університету в Коїмбрі, та не витримала спокуси: написала на адресу французького видавництва листа стрийкові; мовляв, дуже б радо прочитала його новий розхвалений твір, де й мова про її кревняків.

Незабаром прийшла книжка й преласкавий лист. Вуйко, як тоді виявилось, прем'єр-міністр португальської влади, дуже зрадів, що знайшлась його небіжка. Пише далі, що він вельми постарів, що занадто переобтяжений державними й науковими працями, що він — самітний, має ж при собі тільки одну маленьку внучку, на виховання якої нема ні хвилини часу. Отож запитує: чи не могла б Наталена перенестись до Коїмбри? Там не тільки все готове для її вигідного життя, але ж усе буде забезпечене й до самої смерті.

Дуже ми зраділи такій несподіваній пригоді й пропозиціям. Почалось листування: яка буде праця, як подорожувати і всякі інші деталі. Аж тим часом у Португалії стався... знов державний переворот. Вуйко цілком зник з обрію й до сьогодні не повелось довідатись, чи пережив він той несподіваний струс.

Але дуже швидко потому дістали ми обширного листа від одного нашого приятеля, видавця чеха. Писав він дружині таке:

— Я вирішив остаточно поселитись в Іспанії. Знаючи, що Вас в'яжуть з цією землею родинні зв'язки,— дозволяю собі запропонувати Вам співпрацю. Я куплю велику садибу з помаранчевим гаєм, яку вже намітив, будемо влітку всі троє (я та Вас двоє) господарити, а взимку — також усі троє писатимемо. Ліпших за вас компаньйонів не бачу. То ж не тільки не жадаю від Вас жадного вкладу в підприємство, прибутки з якого ділитимемо відповідно до праці, але отримавши Вашу згоду, зворотною поштою пошлю Вам гроші на дорогу. Ви ж своє майно в Мельнику, коли не можете відразу продати, просто комусь подаруйте. Є ж там якісь доброчинні установи. З собою ж візьміть тільки найнеобхідніше».

Я тоді був на Підкарпатті, коли мені дружина переслала наведеного вгорі листа. Спочатку я зрадів неймовірно, як і вона. Було бо це далеко ліпше за вуйкову пропозицію, ми ж ставали тут на рівну ногу з нашим приятелем. Але ж, знаючи запальну слов'янську вдачу нашого прийдешнього компаньйона, що часто після високого піднесення впадав у депресію,— захотів я, щоб уникнути в прийдешньому якихсь несподіваних непорозумінь, докладно оформити наші евентуальні взаємини. Зачалось із того приводу листування, яке й не закінчилось. Знову прочитали ми в газетах про абдикацію короля Альфонса ХIII-го, про іспанську революцію, про інвазію комуністів і всі зв'язані з тим жахи.

Ледве-ледве сам наш приятель — «буржуй», не встигши купити облюбованого помаранчевого гаю, встиг утекти, мавши великі матеріальні страти, спочатку до Марокко, а — нарешті, об'явився й у нас, у Мельнику. Тут дуже він радів, що ми не зробили так, як він нам згарячу пропонував: нагло все кинути й негайно летіти до «раю».

— Як би ж я сьогодні почував себе перед вами?!

***

На цім припинились наші мрії про переселення до теплих країн.

Однак мої щорічні відвідини Підкарпаття, щодалі — то більше притягували мене до цього клаптя української землі. Навіть прилинув я до нього всім серцем, може навіть дужче, як до рідної Полтавщини. Притягала мене й чудова природа, і милі, сердечні люди в селах, і ті приязні зв'язки, що утворились у мене з усім чесним орденом Василіанським.

Уже мені зробили й пропозиції, правда ще не деталізовані, від монастиря Ужгородського й монастиря Мукачівського перенестись на Підкарпаття на стало. Мав я там обняти й посаду професора. Та ж на перешкоді стояла затримка з державним громадянством.

Тим часом прийшла до нас неочікувана пропозиція від матері ігумені Сестер Василіанок з Ужгороду. Мати ігуменя Магдалина повідомляла нас, що вона сама і її чесні Сестри, знаючи наше незавидне становище, яке мусить негативно відбиватися на літературній продукції всамперед моєї дружини, вирішили в інтересах католицької української літератури та церковного українського малярства, запросити нас до Ужгороду. Що ж вони знають наше протиурбаністичне наставлення, то пропонують нам на повне самостійне вживання гарненьку подаровану їм садибу в селі Мінаї. Мінаї лежить у чотирьох кілометрах від Ужгороду, саме при станції залізниці, що є першою припинкою від міста. Окрім помешкання, з якого можемо користати, як схочемо, до самої смерті, також доживотньо нам пропонується повне утримання, послугу і навіть спосіб комунікації з Ужгородом. Що ж торкається нашого майна в Мельнику й наших евентуальних заробітків,— все те лишається виключно до нашої диспозиції. Жодних зобов'язань від нас не береться й рішуче нічим не зв'язується нашої волі. Якби ж ми все-таки хотіли ту пропозицію зі свого боку якось реваншувати, нам дається можливість заповідати по нашій смерті монастиреві, які будемо хотіти наші речі: рукописи чи образи, книги і т. д. Останнє пропонується на те, щоб ми не почували себе, ніби живемо на ласкавому хлібі.

Сталось це в добі, коли ми існували на 20 чеських корон денно. Коли дружина і я мусили витрачати силу часу на фізичні господарські праці. Коли нас обоє мучили недуги, проти яких ми не могли ні купити ліків, лише лікувались травами, що самі собі сіяли в садочку або вишукували на полях. Коли навіть замість чаю, що я до нього призвичаївся ще з Московщини, ми вже протягом кількох років уживали сушених пелюсток із троянд.

Очевидно, що така пропозиція була королівським жестом збоку чесних сестер.

Я поїхав до Ужгороду, щоб їм подякувати й особисто подивитись на запропоновану нам садибу. Також треба було вияснити чимало дрібних питань, зв'язаних із переїздом.

Сестри були незвичайно врадувані, що ми їхній княжий дар приймаємо.

— Але,— сказала з жалем одна,— трохи нас огірчує мала несподіванка: перед кількома днями залізнична управа перенесла стаційку, що була майже в сусідстві з нашим дімком, кілометрів зо два, далі від Ужгороду. Та й тому якось зарадимо. Можемо дати вам маленьке авто. Навчитесь керувати — і буде ще ліпше.

— Та керувати автом я вмію. Навіть маю й чеський «вудчі ліст» (шоферський пас).

Отже все було навіть ліпше, як гадалось нам у Мельнику. Та не хотіли ми й сідати на шию милим сестрам. Коли б ми продали в Мельнику хату, що все ж таки помалу звільнялась від боргів,— можна було б за пропонований «бегінаж» дати бодай якийсь грошевий реверс. Крім того дружина працювала над великим романом, що вимагав випозичування друків із більших празьких книгозбірень, а також і вишукування наукового матеріалу.

Сестри ж тим часом мали привести до порядку наше майбутнє житло. Таким чином, було умовлено, що на весні року 1939-го ми остаточно оселимось під крилом Василіанського Чину на Підкарпатті.

Але вже з осені року 1938-го почались знані події. В березні вже не було й Чехословаччини, не кажучи вже про її сучастку — Підкарпатську Україну. Самі бідні сестри побували вже й в Хусті, і на Словаччині, і в Відні, і — нарешті, опинилися самі на еміграції в Празі. Навіть був момент, коли ми самі хотіли були кілька сестер прийняти до своєї мельницької хатки, але ж і того не дозволили обставини.

Так скінчилось і з цим проектованим переселенням.

Та ж усі ті переселенські проекти з метою дальшого спокійного нашого існування, мали одну спільну рису: нам показано, що Господь може в кожній хвилині сповнити всі тужби людини, але ж усякі людські розрахунки все робляться «наосліп» і можуть, замість сподіваної радості та щастя, привести до смутку, біди або й смерті. Без сумніву смерть загрожувала нам однаково і в Сан-Паулу, і в Коїмбрі, і в Барселоні, і в тім маленькім Мінаї, де було переважно мадярське, пригороднє населення.

Тому то ці спогади й занесено до цього тому.

***

Коли я докінчив ці спогади, щиро здивувався й сам, скільки затрималось у пам'яті випадків смертельної небезпеки в перебігу життя однієї, презвичайної, середньої людини! Та ж я прожив першу частину життя в свідомому й чесному XIX-му столітті, а далі проіснував цілком упорядковано в модерній добі, що все так хвалиться своєю культурністю. А тим часом повторюю, я ще свідомо опустив десятки нагод, що загрожували мені не явною смертю, але тільки меншим-більшим каліцтвом, довшою-коротшою стратою працездатносте, або, нарешті, просто тимчасовим стражданням. Я, наприклад, не згадував про те, кілько разів мені дали в аптеці не той, що було слід, лік; що раз дали мені такий лік, від якого цілком розм'якли мені очі (рогівка); що двічі помилково я дістав замість ліку — отруту; що колись мене вкусила за язик оса, прихована в соковитій грушці, то ж розпухлий язик мало-мало мене не задушив. Не згадав я й про те, як на пасіці мене до спотворення пожалив рій, як власний мисливський пес прокусив мені литку. Не зазначив і не міг би зазначити всіх тих випадків більшого поранення всяким струментом — столярським, мулярським, різьбарським і подібним, що, здавалося, я вмів із ним дуже добре заходити. Коли — многократно з розгону торохкався головою об низький одвірок, коли шматки розпеченого вугілля летіли з багаття, чи печі просто у вічі; коли на мене перекидались посудини з кип'ячим олієм, окропом чи юшками, в руках запалювався у пляшці спирт, у найближчій близькості падали зі стін цегли, із дахів черепиці чи величезні льодяні смоктуни, коли зривався з драбин, падав у різні ями, коли й на рівному доводилось упасти з розгону дуже небезпечним способом, коли доводилось залитись питвом, поперхнутись їжею, проковтнути риб’ячу кістку і т. д., і т. д., без кінця.

Отож Ангел Хоронитель мав зі мною аж надто клопоту.

Але ж, напевне більш-менш того самого зажила всяка старша людина, що прожила рухливіше життя. Однак більшість із нас ані не усвідомили собі, якою небезпечною стежкою перебігло їхнє життя. Видима річ, що тут мова мовиться не про людину, що з самої своєї професії стало заграє з небезпекою, скажім лікарі на епідеміях, експериментатори та рентгенологи, робітники на фабриках вибухових і отруйних предметів, нарешті кожен, хто часом і кілька літ уряд (кілька літ!) перебував на фронті у війні, де стояв день у день очі в очі перед смертю, яка могла його забити найрізноманітнішими способами модерної війни?

Здивувало мене й ще одне помічення, коли я дописав ці спогади. Заграючи зі мною тим чи іншим манером, смерть здебільшого незабаром його повторювала в малій модифікації, немов би я викликав її на «біс». Чи є це якийсь, незнаний нам «закон природи», чи це прояв милості Божої, щоб людина, перейшовши ту саму небезпеку двічі, мала уже досвід, як від неї вискусовувати.

А, зрештою, як справедливо говорить Тома Кемпійський: — «Нічого не повинна так стерегтись людина, як самої себе». Бо ж тільки через власні нерозважні вчинки можемо ми втратити милість Божу, а тоді вже нам не поможе жодна обережність. Бо ж ніхто інший, як Бог керує життям і безмежно великого космосу, і безмежно малого мікрокосму, всередині поміж якими стоїть безмірно обмежена, але ж і безмірно зарозуміла людина.

9.XII.1941.

1 о. І. Назарко ЧСВВ в передмові до книжки «Зухклаповух». З тієї передмови та з передмови д-ра П. Ісаєва до книжки оповідань В. Королева п. н. «Милосердний самарянин», Львів, 1938, ми й беремо дані до нашого вступного слова.

2 о. І. Назарко, як вище.

3 Фельдшер.

4 Пикник — приналежний будовою тіла до типу пикничного, якому відповідає т. зв. сангвінічний темперамент.

5 Температуру.

6 Аспірину.

7 Ґустав Доре (1832–1883), славний французький маляр-графік, ілюстратор Біблії.

8 Віщунка.

9 Опера Ж. Бізе, в якій виступають тореадори.

10 З підготовчого класу бурси.

11 Забезпечник.

12 Кількості

13 Дробу

14 У тодішніх часах православні духовні семінарії справді виводили атеїстів, така в них ішла агітація соціалістів, ось наприклад і Сталін теж був із духовної семінарії.

15 В 1896 р. до Диканьки, де тоді батько Василя був парохом, приплентався якийсь дурисвіт-заклинач бліх і мишей. Дідичі та диканська інтелігенція повірили заклиначеві, що дуже обурило молоденького Василя. Він описав цю подію та переслав до найбільше поширеної тоді газети «Син отечества» в Петербурзі. Опис видрукували та запросили малого Королева на постійного співробітника.

16 Автор був ветеринарним лікарем, звідси ж у нього багацько лікарських висловів.

17 Загальновживані вислови-оповідки.

18 Апарат для випалювання, вигаданий Пакеленом.

19 Німрод був «великий мисливець» (Книга Битія 10 і дд.).

20 Товаришів.

21 Аркадійська молодь. Аркадія була зразком ніби весело-безбоязної країни.

22 Секстус Проперціус, римський поет (50-15 пер. Хр.), автор пристрасних, сильних елегій.

23 Гра слів: замість «до апогею» (до верчика).

24 «Життя за царя» — назва ультрапатріотичної московської опери композитора Глінки.

25 Глікоген (полісахарид) — рід цукру, в який перемінюються в людському чи тваринному організмі білковини (мука, цукор). Глікоген збирається в печінці й м'язах, даючи їм джерело енергії.

26 Ольга Сербиновська, перша дружина В. Королева.

27 Зовнішні звірячі насікомі.

28 У скрутних (трудних) речах.

29 Драматичний талант (артистки).

30 Рукопис цих споминів (які трактували головно про діячів нашого театру), запропастило «Українське Видавництво» в Кракові.

31 Колись у Греції назва міфічної країни на півночі; сьогодні в розумінні найбільш на північ посунені країни Азії й Америки.

32 Запалення олегочної.

33 Флагеланти — була секта «бичівників», які себе під час процесій прилюдно бичували.

34 Лікарські терміни: анамнез — пригадки передісторії недуги; діагноз — ствердження, яка це недуга.

35 Егоцентрик — це людина, яка все зводить до свого власного «я».

36 У повісті Н. Королевої «Предок».

37 Жур-фікс — прийняття, звичайно вечором. Згаданий далі проф. П. Рорбах, протестантський богослов, пропагував порозуміння між Україною й Німеччиною.

38 Вуличний продавець часописів.

39 Вечірнє «Чеське Слово», з 5. XI., 1941 (ч. 288) пише таке: «Бенеш інтригує в еміграції (чеській в Лондоні) точно тими ж методами, якими вже в Празі всіх людей, котрі йому не придавались, або ж відставив, або ж товариські руйнував».

40 Колони

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка