Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка» - Сторінка 10

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка10/11
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Щоправда, один із лікарів-чехів говорив:

— Може далося б частинно поліпшити справу, коли б у вас була змога бодай місяць пожити в теплім краю, десь у Південній Франції. Не виїжджаючи з нашої вогкої Чехії, не майте надії.

Та ж при нашім фінансовім тодішнім стані й жартом не можна було помислити про закордонні подорожі та курорти. До того ж, навіть коли б десь і знайшлися гроші, я сам не міг би їхати: мусів би ще платити попутника. Та й ще була перешкода, навіть і не одна. У тій добі щось поговорювали про можливість близької війни, а тому було дуже утруднене здобування закордонних віз. Особливо ж консули нерадо давали візи нашому братові-вигнанцеві, до якого в Європі вже почало вироблюватись недвозначне відношення, як до заброди й цигана. До Італії ж видавали візи тим неохотніше, що тоді сильно впала італійська валюта й вартість ліри майже дорівнювала вартості чеської «качі» — корони.

Одного вогкого дня, коли я стогнав від дикої болісті, приїхав до нас із Праги землячок, інженер Бор-ик. Дуже розчулився, побачивши мене в такім кепськім стані, та стало повторяв:

— Треба щось робити! Так не можна!

— Одно робити можу,— відповідав я,— молитися св. Антонієві, що я таки й роблю.

Бор-ик був мені дечим зобов'язаний, мав добре серце й тоді ще не цілком була зникла приязнь між людьми. Тож він не тільки повболівав біля мого ліжка: за два дні він приїхав знову й урочисто поклав на стіл 500 корон:

— Це гроші на подорож до Провансу. Я їх дістав з умовою, що ви повернете їх, аж коли будете мати змогу.

З цього менту почалось чудо, бо ж звичайно Бор-ик здебільша не міг дістати ані п'яти корон собі на вечерю. А за день-два прийшло мені повідомлення з Подєбрадів: «Сенат Академії ухвалив асигнувати вам 1000 корон на лікування. Одночасно з цим гроші вислано». Було ж двічі дивно: приятелів у Под'єбрадах я не мав, бо йшов проти течії, а тисяча корон була й для Академії «грубим грошем».

Тоді дружина вирішила почати «хожденіє по консулатах». Із місця зробила справний крок, бо ж знала, що в демократіях людиною є той, хто має протекцію. А протекцію вона дістала у майже святого єпископа Р.

Він хоч і не мав по консулатах знайомостей, але ж його високе службове становище важило чимало. До того ж він, як і моя дружина перфектно володів мовами дотичних консулатів. Однак із тими рекомендаційними листами перший крок ніби був нещасливий: до французького консулату дружина того дня спізнилась. Але ж невдача була тільки позірна. Бо ж коли вона прибігла до консулату італійського й подала свою рекомендацію, консул ураз прийняв її особисто, уважно вислухав справу й сказав:

— То ж навіщо вам шукати візи до Франції, а у нас — другої, транзитної, коли я дам вашому чоловікові просто візу до Італії, на місяць чи там два.

— Та ж до Франції ми можемо знайти попутника,— сказала з сумом дружина.

— Пані, та ж нині до Італії на дешеву ліру знайдете їх більше. Спробуйте, а тоді прошу, дам і попутникові, коли буде солідна людина.

Отже, просто без намагання, найтяжче — було в один день зроблено. І, коли дружина з радістю репродукувала мені свій діалог із консулом, почулося клепання в наші ворітця. Був то наш приятель — університетський професор із Праги, В. Щ. Почувши, про що мова, враз ухопився:

— Та ж я буду за попутника! Я вже і там, і там пробував за візи — і безуспішно. Дарма, що чекав по чергах кілька годин та й не один день. Не мусите, пані Наталено, ані сама їздити: дайте ваші документи — я вже ті пороги знаю, і враз сам полагоджу справу.

І таки, дійсно, справу полагодив «ураз». Полагодив за чверть години й того ж таки дня привіз до нас візу мені й свою. А тимчасом мені трохи полегшало, бо встановилась добра погода. Я міг потрохи пересуватись, тільки спираючись на одну палицю. Другого дня погода стала, як кажуть австралійці, «геніальна», а барометр усе далі дрався вгору. Тож ми, не відтягаючи, того ж іще таки тижня, що Бор-ик привіз був свої перші гроші, вже вступили до вагону експресу, який без пересадок помчав із нами з Праги до Венеції. Що ж був уже кінець серпня, у вагоні було настільки вільно, що хвору ногу можна було витягти на лавочці. Так що ми з професором навіть вигідно відпочивали. Без пригод, у повній удачі приїхали ми без спізнення до чарівної Венеції. У Кестро (передостання стація) у наш вагон вскочив хлопчик — камелот із газетами й кожному ще ткнув у руки рекламні листочки. Що ж нам було цікавіше дивитись на Адрійське море та освітлену Венецію, ми ті листочки засунули до кишень, ані на них не глянувши. Коли ж ми без клопоту знайшли собі добре й дешеве мешкання у Венеції, добряче повечеряли накупленими на торзі овочами, Щ-ий і питає:

— А що ж воно нам надавало?

Він знав італійської й почав переглядати плакати.

— А це — вже просто для вас! — сказав він,— Проспект італійських живців. А між ними, дивіться, Абано. Ще ж із-перед Різдва Христового було воно славне своїми гарячими сірчаними джерелами. В числі хвороб, що їх там лікують, на першому місці стоять артрити!

— Добре. Але ж, де те Абано? Може десь під Римом чи Неаполем, а в мене вистачить тільки на те, щоб просидіти місяць десь на березі моря тут, у Ломбардії.

Та ж на другий день нас просто ошарашили сприятливі відомості про Абано. Лежить воно всього за якихсь 20 кілометрів від Венеції. Залізничний квиток коштує щось менш шести лір. Але ж, що було мені найдивовижніше,— в 10-х кілометрах від того славнозвісного живця, лежить Падуа, зв'язана електричним трамваєм! Падуа ж — місце, де поховано тіло св. Антонія, де біля Його гробу кожного року відбувається безліч чудес...

Оглянувши Венецію, ми поїхали в Абано. Виявилось, що в 42-х величезних санаторіях, переповнених ущерть, нема жодного вільного місця. Насилу в одній приобіцяли мені покій за тиждень. Лікар-француз оглянув мене приязно й сказав:

— Ваші приятелі лікарі мабуть знають добре всі немочі. А я знаю тільки одну галузь: хвороби суглобів (артрити). Тож можу вас запевнити, що після 12-ти лазень у цім сезоні та після 12-ти в сезоні прийдешнім, на осінь того року будете дужий. Так прийдіть за тиждень. Аддіо.

З професором ми поїхали з Абано до Падуї. При гробі дель Санто Антоніо зажили ми обоє міцних вражень. Я молився щиро й дякував за самий факт, що довелось мені тут опинитись. Але ж не мав я великої надії, щоб Святий почув моє грішне прохання помогти й з ногою. І ніби, дійсно, мав я рацію, бо щойно ми вийшли з костелу, почав падати дощ. Себто: мені враз погіршає, муситиму лежати у Венеції в ліжку може й увесь той тиждень, що чекатиму на місце в Стабіліменто Морозіні в Абано. До всього ж ніде в готелях ми не могли знайти собі кімнатки. Довго блукали під дощем по мокрих вулицях — і все без наслідку. В Празі при такім довгім ходінню й по сухому я вже не волочив би ноги. Але ж тут — дивина! Ходжу по мокрих хідниках цілком вільно, тільки трохи підпираюсь ціпком. Нарешті найшли й ночівку. Вночі я прокидавсь кілька разів, чув, як порощить дощ, але скільки прислухався до ноги,— вона мала сумління й не озивалась.

З Падуї ми знову повернули до Венеції. Щ-ий поїхав далі — до Фльоренції, до Риму, Неаполю, я пробув п'ять день у Венеції, знову на день вернувся до Падуї, а з Падуї — до Абано.

Читачеві, що не покуштував артретів, не було б цікаво про знаменито впорядковане лікування в Абанських лазнях, де лічничі джерела мають природну теплину води 82° Ц; то ж я тут опускаю деталі. Тільки зазначу, що по п'ятьох ваннах я пішов пішки за десять кілометрів. По десятьох — зовсім відложив свою палицю, а по 11-х щиро подякував лікареві й персоналові Стабіліменто й поїхав дякувати св. Антонієві за повне одужання.

— Якщо маєте змогу, пробудьте у нас ще тижнів зо два. Якщо ж маєте щастя, що за ці два тижні не впаде дощ, стан вашої ноги буде такий, що може — зі мною вже більше взагалі не побачитесь,— попрощав мене милий лікар.

Я перебув у Італії ще два тижні. При чому чудо ще доповнилось тим, що мені туди прислала аванс одна з наших убогих емігрантських редакцій. Та за той час не тільки не впало жодної крапки дощу в Італії, але ж, коли я приїхав у Чехію, то й тут іще повних 25 днів була чудова, суха погода. Мені не тільки вистачало грошей на всі витрати в подорожі та в живці, але ж я привіз додому такий лишок, що відразу повернув половину Бор-икові та враз купив собі другого (вживаного) але ще ліпшого велосипеда, як був той, що я перед двома місяцями продав, І десять повних років не згадував я, що мене колись так безнадійно боліла нога.

Заношу сюди цю згадку, хоч вона й не має нібито безпосереднього зв'язку з моїми «зустрічами зі смертю». Однак вона вельми потверджує моє переконання, що в світі нема випадків, але є перманентна милість Божа до тих, бодай і найгірших грішників, що у Нього та Його Святителів тієї милості шукають. З другого боку, коли б і справді була це туберкульоза костей, як це виглядало цілком непохибно (навіть по туберкулінації), то напевне сьогодні я вже не записував би отих своїх спогадів про подію, про яку свого часу я докладніше подав був до італійського Антоніанського часопису.

Але ж треба тут додати й маленьку деталь із доби мого перебування в Абано.

Одного, дуже паркого дня, я сидів по обіді в санаторіальнім саду та грів на сонці коліно. Лавочка була низесенька й стояла між кущами й квітками та травою. Я читав і не дивився довкола.

Коли це раптом хтось мене смикнув за плече, а жіночий голос дзвінко закричав: — Серпенто!..

Я шмагом відсунувся на другий кінець довгої лавки, а там, де я щойно сидів, швидко повзла велетенська, метрів на півтора, злотиста гадюка.

Старша пані, що врятувала мене від небезпеки (видима річ, гадюка не мусіла мене конче вкусити!) — була з єгипетської Олександрії й потім дуже зі мною поприятелювала. Що ж було найдивніше,— вона досить добре була поінформована ще тоді, в 1925 році! — про Україну й про українську справу.

***

З того часу почали й наші матеріальні справи ліпшати. Бігом одного року видано кілька моїх книжок, прийшли цілком несподівані літературні гонорарі,— і ми поплатили всі борги. Навіть почала набиратись і готівка. Тоді ми вирішили продати незвичайно незручну нашу хатинку в Увалах, яку, говорячи з чеська, справедливо звали «псі буда» себто песька будка. Та ж найдеться купець і на дірявий горнець. Найшовся на нашу «бовду», а ми собі купили більшу садибку в Мельнику.

З Мельника до Праги залізницею — 54 кілометри, при чому два кілометри треба йти до двірця. А по соші від нашої хати — тільки 30 кілометрів, при тому дорога зручна й гарна, особливо назад — додолу, що має велике значення для втомлених ніг. По дорозі — кожних 2–3 кілометри — селища й величезний рух удень і вночі. Тож із Мельника, коли на дорогах не лежав сніг, звичайно я їхав на велосипеді.

Одного разу на соші з лівого боку (тоді їздилось ліворуч) було накидано багато кам'яної товчі (щебню), приправленої на поправу дороги. То ж я їхав по обочені (по «банкетові») дороги з боку правого. Нараз бачу: зустрічне авто притримало біг і їде просто на мене. Як воно вже було на пів метра від мене, я кинувся в канаву. А з авта висунулась червона пика шофера, що мені кричав по чеському:

— Я маю право тебе вбити, бо їдеш не по належній стороні!

Дійсно, не дурно таки співав наш Франко: — «Люди, люди... Я — ваш брат!» хоч, щоправда, не додав, чи вони також відповідали те саме...

Не було це першим випадком, щоб я мав змогу переконатись, що люди з культурної Європи, вміли користати з «свого права»... Та на цей раз рівчак був не дуже глибокий, а я впав щасливо, без шкоди для себе й для велосипеда.

***

Іншим разом їхав я до Праги проти великого вітру. На соші було мало авт. Аж ось нагонить мене вантажний віз. Їде дуже помалу. А саме починається довший підйом. Ах, яка ж спокуса взятись рукою за дошку авта та «на шармачка» виїхати на гору й трохи відпочинути, не витрачаючи часу. Вхопився. Всі думки — на тім авті, за яке я тримаюся з правого боку, бо ж знаю, що зустрічні поїдуть зліва. Аж у цій хвилі вітром пролітає великий особовий автомобіль, перегоняючи вантажника. Пролетіло те авто біля мене буквально на якихсь п'ять центиметрів, аж кров у мене разом відплила з обличчя й перед очима закрутились жовті кола...

***

Ще одна пам'ятна подорож до Праги.

Треба було скористати зі щасливої нагоди: продавалась велика нумізматична збірка, а в ній я побачив випадково монетку з Кападокії. Що ж до святого Василя Великого свого часу в Цезарії Кападокійській лились потоки пожертв на заініціовані ним харитативні доми, звані потім базиліками,— міг отой динарій бути і в руках Святого. Якби ж таки такої монетки не мав музей отців Василіан, що саме почав закладатись на Чернечій горі, в одному з найстаріших наших монастирів під Мукачевом? Дійсно, оо. Василіани на моє повідомлення попросили мене ту монетку купити.

Було це в початку листопаду. Ще зима не почалась. Віяв попутний вітер, а барометр не йшов на дощ чи сніг, хоча й небо було захмарене. «Но я, гляди на сеє,— собі на умі!» — як каже Возний у «Наталці», мовляв Куприянове «якось то буде», проскочу. І вискочив на ровер та й гайда до Праги. Та ж у перелеті, де одно селище — найдальше від другого, а при дорозі нема дерев і дорога ступає вгору, вдарила на мене така злива, що мені промокла спина й від паса додолу — ноги. З туристичних черевиків я навіть мусів був як дощ перестав, виливати воду, як із горнят.

Переривати подорож — не було як: бо ж я вже був в останній третині дороги. Поки доїхав до Праги,— трохи продряг, а що їхав швидко,— не змерз.

Але ж у Празі мене ще кілька разів промочило. Я швидко поробив, що мав, купив того цінного «Василіянського» динарія й чимдужче поспішив додому.

Але по дорозі заскочив до костьолу й попрохав помочі у св. Василя.

Коли я виїхав із Праги на гостинець, зійшло сонце. Але ж дуже похолоділо й проти мене почав дути чималий вітер. Від нього я охолоджувався й висихав спереду, але ззаду був перегрітий від намагання й залитий потом.

Вже на півдорозі почало мені покручувати в щоці й трохи в ногах. Згадав я й про те місце в боці, де в мене був тричі «Тамбовський» плеврит, що повторився ще й потім в Україні. І дуже мені неспокійно стало на серці: виглядало так, що я — майже шістдесятилітній дід заплачу за ту монетку дорожче, як сподівався. А певне! Бо ж ось знову впала злива.

Цього разу була студена й витривала. То ж, коли я під'їздив до дому, ані в кишенях у мене не було сухого місця. І тут я згадав страшну річ: по обіді дружина конче мусіла йти до знайомих, що жили далеко за містом, я ж не взяв із собою ключа від хати! Тобто муситиму тепер від дому їхати по ключ у дружини. В хаті буде студено. Поки зварю собі чай,— буду цілком готовий до подорожі на цвинтар! Щоб швидше, хотів був навіть не спинятись біля своїх дверей, а їхати повз них далі. Та ж коли доїхав до своєї хати,— вихідні двері враз відчинились, а в них дружина:

— Ну, слава ж Богу, що ти — вже дома! Я чекала на тебе біля вікна, бо ж неначе хтось не пускав мене з дому. Біжи швидше: в хаті напалено, ліжко й суха білизна приправлені, мерщій лягай: в цій хвилині принесу гарячого чаю...

Я ще раз подякував св. Василеві.

Вранці встав цілком дужий.

***

Та ж згодом поміч св. Василя Великого була далеко більшою й тривала довший час перманентно. Тому й оповідання про це буде довше.

Лукава річ — еміграція.

Вигнанець чи втікач, що опинився поза небезпекою, в чужому краю на початку нового життя має повну свідомість свого становища: він щиро вірить сам собі, навіть узнаючи за справедливе, що до повороту домів чи й до самої смерті в чужині, він проживе деградований. Ніби ж натурально: за життя, що буде збережене, варт заплатити маєтком, громадським поставленням, амбіцією і т. д., коротко — всім. Та ж ясно кожному: «ліпше бути живим псом, як мертвим левом».

У дійсності ж, це перший симптом грізної немочі,— яку назвім — «тімор віте» — тобто страх життя.

Минають помалу смутні дні вигнанця в чужому і — при всіх умовинах — студеному оточенні. Але вигнанець помалу вправляється в ті нові умови чужого життя. Повільно, хоч і без юридично обґрунтованого підкладу, стає й у чужім оточенню, коли й не «свій», то все ж таки не такий чужий, як на початку, бодай «добре знайомий». Робить, працює, не сахається жодної чесної праці (доктор — із лопатою на гостинці, інженер — нічний вартівець на фабриці,— дома генерал, тут камелот38 і т. д.). Одначе, як не намагається натиснути на всі свої чесноти, констатує, що довкола життя всім аборигенам більш чи менш усміхається, а на нього все дивиться вовком, дарма, що він, помимо своїх принесених із дому чеснот, тут із необхідності вигадливіший, рухливіший і сміливіший за багатьох аборигенів. Це пече, особливо, коли в безсонні ночі згадує, чим був і чим став чи стає. Нарешті приходить день перших конфліктів із чужою владою. Вже сама різниця в характері національної ментальності є причиною, що такий конфлікт неминуче мусить прийти, і тоді емігрант збагне, що хоч він, цілком однаково, як усі довколишні аборигени несе повністю, або й із надвишкою, всі обов'язки,— в дійсності має далеко менше прав. Ба, ні: власне не має прав жодних. Його ж існування, всі дрібні, мозільною працею досягнені здобутки, базуються майже виключно на самій беневоленції тубільців. І те, що вчора йому було надано, як його право, сьогодні без жодних підстав і попереджень відбирається. Лишаються оті окрушини жебракові Лазареві, що падають зі стола багача. Загалом же емігрант розуміє, що він ні за що, ні про що є людиною «меншевартою», менше, як «пів-громадянин», підлюдина.

Тоді приходить другий пароксизм грізної недуги: перед свідомістю емігранта встає на ввесь зріст підсунене дияволом питання:

— Та ж за що? (В дійсності мало б бути друге: Чому?).

— За що мене — людину чесну, працьовиту, невибагливу, патріотичну, долею пригнічену от так принижують? Та ще й ті, кого я вважаю нижчим за себе!

У серці накипає чорна злість і закриває, як те шумовиння в киплячому горшку все те добре, що вариться під піною: первісні безмежні почуття радощів (від уникнення смертельної небезпеки) та первісної безмежної вдячності (за дозвіл зберегти тут життя).

Коли ж виникли такі почування, автоматично зникає приязнь довкілля. Доброчинець рад би чути безнастанні й прогресивні вирази вдячності, а попечена емігрантська психе починає творити субстрат для вирощування нижчих людських почувань. Це — смуток, безсила злість, заздрість і помалу — ненависть. Все це наростає спершу в відношенні до чужих, що до них спочатку серце було переповнене прихильністю й вдячністю. Та ж, що більшає прикрощів і невдач, що більше в буденних відносинах виявляється різниця ментальності поміж тубільцями й приходьками, то більш отрута дужче й дужче загніжджується в тому попеченому серці й серце помалу заростає богилою. Тоді злі почування переносяться й на своїх. Спочатку на тих земляків, яким «повезло», потім і на всіх інших товаришів у нещасті, бо ж у них серце стало шорстке, а страх життя витворив гострий егоїзм.

У засміченій душі, як у неполотому огороді, виростають усе нові й нові полови. І може найстрашнішим поміж ними будяком еміграційної психи стає резиґнація. Переважно вона формулюється як дуже злісне переконання: Коли вдома були ми «славні бубни», а тут стали тільки звичайною «собачою шкурою»,— то й нехай! Коли мене, людину, таку достойну, тут уважають за щось меншевартісне, нижче, здібне до всіх чинів злих,— так і чорт же їх всіх бери! — не маю чого оглядатись на всякі засади та приписи етики. Відтепер — моя віра — дарвіністична: свідомий зоологічний егоїзм, що знає тільки боротьбу за існування. Зубами й нігтями мушу пробивати собі дорогу й виборювати собі життя (справніше б сказати: прожиток!) за всяку ціну. За всяку ціну!..

І це є те місце, з якого емігрант «пускається берега». На цій точці, коли він до неї приходить, фактично його життя закінчується. Потім уже маєте труп живої ще людини, яка,— коли залишиться на вигнанні аж до смерті, вже ніколи не повернеться до товариства людей, яких у нас у некрологах часто звуть «криштальними». Ні, такий емігрант уже на все лишиться — «лисом підшитий та псом підбитий». Бо ж той, хто дійшов до такої популярної філософії, той має «все дозволене». А тоді вже не тяжко дійти до того артизму, що «хоч і з стоячого підошву випоре».

З цієї стадії формування емігрантської душі для багатьох вигнанців починається на еміграції доба економічного розцвіту, що в наших матеріалістичних часах, приносить одночасно і пошану загалу, компліменти, дифірамби й п'єдестал. На цій підставі здибаємо в емігрантській пресі гучні «ювілейні» похвали патентованим злодіям і шахраям.

Але ж це ті, яких у польській еміграції (по 1863-му році) шарахався Міцкевіч («пльвайом на себе і жром єдні друґіх»...). Це такі типи, як «авґустєйшій» вуйко царя Миколи — московський архикнязь Олександр Михайлович, що продав американським жидівським часописам за добрі гроші скандальні спогади про життя царя та його родини. До цієї ж групи — на мій особисто превеликий жаль,— належить і наш, такий талановитий письменник, перший прем'єр-міністр і перший державний директор відродженої України, В. Винниченко.

Та інші «сватки», яким довелося б складати предовгий синодик, що в ньому опинилися б і деякі заслужені імена. Бо ж саме з цих мотивів виходячи, якось один із наших визначних діячів, умучений чужими, ображений своїми, в розпуці сказав мені по приятельському, від серця:

— Ні, вже годі бути мені дурним! Всі довкола живуть шахрайством і брехнею,— тож цілком свідомо ступаю і я на цей шлях. Бо ж все одно ніхто з туземців мене на еміграції за порядну людину не поважатиме, лише — за «нержада» (то є — сволоч!).— І вступив...

Тож чи диво, що майже кожен із нас чував від чужинців про того чи іншого нашого земляка, або ж — певніше — і про того, і про іншого такі слова:

— Знаєте, хоч він і емігрант, але ж досить «слушна людина».— Чисто так, як в Україні говорилось:

— «Хоч він і жид — як це не дивно — не «жулік!»

Що ж сказане не вигадка й не теорія, незвичайно яскраво говорить такий факт, якому є свідки.

В березні 1941-го р. помер у с. Черновчику наш предобрий чоловік, доктор Микола Малінський-Ціпцюра. Коли я з нашим панотцем і дружиною під'їздили до села, що стоїть на горбку, буквально по всіх радіальних доріжках у полі було повно чеських людей, що спішили на похорон. А шофер-чех сказав:

— Нема й дива, такого доброго доктора ніколи не було і не буде в цілім цім краю.

Одначе, коли ми йшли за труною в проводі, ми на власні вуха двічі чули ту саму фразу: — «Був він знаєте, дуже добрий чоловік, дарма що емігрант». І по-друге: — «Був це предобрий доктор, дарма що був українець».

Отже саме поставлення емігранта в чуже-національній і чуже-державній стихії має вести природно до існування без прав, без надії на завтрашній день, на переважно животіння з ласки й «милості» (з мене особисто було тричі перебрано очевидно неправством перебрані з мене податі, але ж при повороті по довгій волокиті, підкреслювалось урядово, що робиться те «з милості!»). Існування без довір'я загалу, в сталому підозріванні в усьому можливому, і на підставі того — явне понижування (у вічі: «Ви — цигани»,— а поза очі — «емігранти-пси!»). Та ж від цього й найдобріший чоловік мусить наливатись жовчю проти власної волі й стає «попечений», «нарваний» чи й просто «скажений». Коротко кажучи, немічний.

І знаменито сказав мені про це один із наших землячків, не з високих інтелігентів, коли розповідав про свої родинні відносини:

— Моя жінка — мені чужинка, мої діти — також для мене чужинці. А отже вони — повноправні й дужі, вимагають від мене, щоб я — безправний — їх виживлював, як нормальна людина. Бо ж, що я нікого не кусаю й одверто ніколи не скаженію, вони пересвідчені, що я — чоловік, душевно здоровий. А тим часом, я ж — емігрант, себто дуже давно вже — очевидний псих і таким уже до смерті залишуся.

Зачіплена трагічна тема вимагає докладних студій. І то не тільки з огляду на теоретичний інтерес, але ж і з практичних мотивів. Бо ж, як бачимо еміграція, це явище перманентне. І, коли б такі студії були в нашому письменстві, скільки людей на еміграції, усвідомивши вчас свою поставу, зберегли б на користь нації свою «криштальність!» Тут же я побіжно діткнувся цього болючого питання. Лише на те, щоб зробити вступ до нижчеподаного та гадаючи, що для читачів, які на еміграції не побували, мати деякі відомості про емігрантську психе, не пошкодить.

У другому періоді нашого еміграційного тривання, коли по нас безпощадно хльоснула економічна світова криза, партійно-озлоблені, повні ненависті, заздрощів та помсти деякі землячки, що їх назву в іншому місці, втративши надію притягти дружину й мене до своєї політичної акції, вирішили нас «зліквідувати». Може й не йшло про такий спосіб, яким було зведено порахунки, наприклад, із полковником Коновальцем, бо ми ж не були людьми великими і чоловими, але нам принаймні мали «показати», що це означає поставитись проти таких сильних, чи може навіть за тих часів — «найсильніших в Європі» українців та ще сильніших їхніх (як вони часто повторяли) «англійських друзів», що мали якусь працю між нашою вбогою еміграцією. Тоді, видима річ, було те для нас, які ніколи попереду «в таких пєрєделках» не бували, і несподіване, і незрозуміле. І тільки аж тепер, читаючи в чеських газетах, про методи боротьби в колишній Чехословаччині, збагнув я, що було поведено наступ способом, на якім стояв штамп «Мейд ін Чехословакія»39.

Отже було зроблено, коли й не все можливе, то аж надто, щоб нам цілком отруїти життя. Мене здеградовано і, як громадського робітника, і службово. Навіть мені закидалось, (по тих часах було це вельми дивно) моє надмірне «германофільство», виявлене в «Чмелику!» Дружину ославлено релігійною маніячкою. Різними неймовірними наклепами проти нас узброєно всіх значніших людей українських, що були на еміграції нашими приятелями. Без найменшої причини з нашого боку через ніч наші друзі ставали отвертими нашими ворогами. В академії мене стали ігнорувати, понижувати й публично уражати. Щоб забити нашу сталу приязнь збоку галичан, яких ми все вважали за одинокі конструктивні елементи української дійсності, випущено кілька брошурок проти Галичини і проти націоналістів зокрема під моїм прастарим псевдонімом — В. Старий, а на одній навіть було написано, що це — моє видання! Було вжито натиску на польонофільські елементи в Подєбрадах і Парижі, щоб належне мені утримання з академії, якщо не відібрати зовсім, то принаймні зменшити на половину. І академія це зробила на загальних професорських зборах одноголосно (прецікаво, що ті мої загорйовані сотики розподілено «на всю братію й на вся православния колеґи» — з професорського складу).

Було тяжко, та ми таки ще тримались.

Тоді вжито сильніших методів. Послано спеціальних шпигів у Мельник. Що вони мали були виконати,— не відомо. Однак двічі люди, що справно говорили по українському, коли я за службовими обов'язками не був дома, пробували насиллям влізти в нашу хату. Однак до цього не дійшло, бо ж дружина вже була попереджена: сусіди чехи, бачачи, що якісь непевні люди все нас пантрують та й ближчих сусідів про нас випитують, були напоготові й щоразу нас попереджали про небезпеку. Нарешті натиснено на чеських урядових чинників у міністерствах і навіть по Мельницьких урядах. Нас почали тиснути чехи, як «відомих Германофілів». Дійшло до того, що навіть асекураційний агент, вибираючи гроші за асекурацію хати, говорив нам у вічі, що ми — «гірші за мадярів», що ми «екзистуємо за германські марки». Потім почали кружляти чутки (коли урядовий курс став позірно неприязним до більшовиків), ніби ми дістаємо стале утримання від комуністів. Коли ж курс до комунізму став знову прихильний,— пішли чутки, що нас утримує Римський Престіл.

Нарешті — пізніше — мені вкрали всі видання (коло півтора вагона книжок, карток, образів, оригіналів, клішів, матриць і т. д.) — добро, зароблене мною на початку еміграції з метою реставрувати ним зруйновані наші визначні видавництва «Час», «День» та інші, що при них у Києві була скупчена інтелектуальна еліта моєї доби в Східній Україні.

Мстиве завзяття тієї англійсько-більшовицької організації було настільки подиву гідне, що коли я,— потім — довший час працював, як маляр, на Підкарпатті в оо. Василіан, то й туди приїхали з Праги агенти, а в хвилині моєї відсутності навіть побували в келії, де я перебував. Також зроблено все можливе, щоб дискредитувати мене в Буковині, де одного часу місцеві люди чомусь виказували мені незаслужену мною шану.

І хоч я намагався тим не пишатись, все ж таки згадував слова св. Апостола Павла: — «Щоб не величався, дано мені жало в тіло, та ангела сатани, щоб мене бив у лице, аби я не величався».

Таким чином, ситуація наша в тій добі була надміру тяжка, бо ж економічна криза доходила свого апогею, а наші нерви було просто оголено сталими припіканнями. Найгірше ж було те, що ми довго не могли пізнати, відкіль саме валяться на нашу голову всі ті біди й нещастя. Нарешті, занедужала дружина. Та ж ми не здавались. З упертістю миші, що без упину гризе тверді клепки в бочці, до якої її кинено, ми намагались видратись із наших злиднів, але виправдуватись не пробували. Тільки палко прохали в Господа чуда й помочі. Бо ж істину сказав Тома Кемпійський: «Кому Бог зволить допомогти, нічия злоба тому не зашкодить». Отже ми прохали чуда. І воно сталось.

Усамперед було воно в тім, що — знов таки за словами ап. Павла,— хоч були ми «у всьому пригнічені, та до крайності не доведені; у клопотах, та не тратимо надії; переслідувані, та не опущені; повалені, та не погублені», дарма що тоді пущено на нас струю знищення із всесвітнього масонського апарату. Отже, тепер можна було сказати, що довелось мені по-друге вступити в боротьбу з державою: за студентських часів — з Миколою ІІ-м, де я був в офензиві, а тепер — з англо-большевиками, що самі на нас наступали. Дійсно ж було те, що ми фактично й не боронились, лише намагались не впасти. Таки ж правду говорить і наша приказка, що «кому Господь має що дати, то дасть і в хаті». Так воно й сталось, при чому згодом те Боже чудо, що визволило нас із пастки, оформилось, стало ясним і конкретним.

Як і здебільшого буває, прийшов той порятунок від видющої смерті цілком не відтіль, відкіль ми могли сподіватись.

Того часу в Мельницькій лікарні доживала старесенька дружина одного з наших велегласних учених. Була самотня, безпомічна, ледве рухалась. Одного часу спіткав нас місцевий капуцин і спитав: — Чи знаєте, що там є немічна українка? Може б ви її — самітну — відвідали?

Стара вже прочувала смерть і прохала нас, щоб ми виписали їй сповідника грецького обряду. Повелось це: до Мельника приїхав предобрий священик, походженням підкарпатець. Зробив що слід у старої, відвідав нашу хату, побачив нашу біду, поставився до нас вельми прихильно й порадив: — Киньте ви тут усе та перенесіться до нас, на Підкарпаття. Там є багато праці, буде й хліб, бодай з тенгериці (кукурудзи).

Та ж у пісні співається:

— Легко сказати, а тяжко зробити!

Перш треба подумать, в голові подлубать!

Тяжко було цю раду виконати тим більше, що в тій добі чехи викидали з Підкарпаття й тих наших земляків, проти яких не було висунено таких «праків» чи «пороків» збоку «найсильніших» наших ворогів, які «На Градє» Празькому почувались, як удома. Та ж треба було дійсно й у голові подлубать відносно нашої хатини, на якій тяжів чималий борг.

А добрий парох радить:

— Запропонуйте оо. Василіанам вашу хату на виміну. Вони хочуть мати щось близько Праги. То ви їм — свій дімок, а вони може дадуть вам працю при своїх монастирях. Дозвіл вони здобудуть.

Дуже була нам симпатична та думка. Замість того, щоб жити в чужому морі й працювати за шматок хліба на чужих,— дожити віку в рідній народній стихії та ще й роблячи працю любу для української культури. Отці бо Василіани в Ужгороді мали видавництво й друкарню, а в кількох їхніх монастирях мусіла бути бодай коли-не-коли малярська праця.

Послухав я панотцевої ради й «загнав листа» до о. Протоігумена, в Ужгород. Швидко відтіль наспіла відповідь і обіцянка незабаром відвідати нас у Мельнику.

Та ж «нестатки гонять з хатки». В Мельнику, крім хліба та цибулі, ми вже не могли ні на що дуфати, то ж я перебрався до Праги, в надії виробити бодай якусь корону. Думалося, що у великому місті — більше можливостей прикласти до чогось охочі працювати руки. Та ж правду наша приказка говорить: — «Де люди — там і лихо». Землячок, що мав я з ним «утворити спілку», тільки в спілку доїдав мої останні лишки й хоч потім «добре» оженився, ще й доднесь не повернув мені свого боргу. Добре ще було, що дружина, сидячи в Мельнику, не терпіла біди. Бо ж треба тут зазначити, що правдиве «чеське серце» проявило себе відносно неї з найліпшого боку. Побачивши наш тісний стан, приятелі з чехів почали приносити те та інше, кликали «на гусу», коротко: просто підгодовували. Ми ж умовляли один одного тільки — «витримать!»

Одного раннього ранку, коли ще Прага майже спала, біг я на далеке передмістя: затримувати робітників, що їхали на працю на велосипедах і пропонувати їм патентований держачок на бриля при їзді на ровері. Був це манісінький щипок, що насаджувався на держално ровера й дуже дотепно тримав скиненого з голови бриля. З кожного проданого вішачка мав я дістати пів корони. Отже протягом дня треба було продати бодай двадцять, щоб проіснувати на хлібі, сирі й зеленині. Коли я вже добігав до одного з двірців, наскочив просто очі в очі на тодішнього члена чеського парламенту, потім — першого українського правного президента, монсіньора Августина Волошина. Намучений довгою дорогою в потягу, він хотів трохи пройтись. Завернув і я з ним, розповів йому про наше смутне становище. А добрий отець Августин, давній мій знайомий, і каже:

— Міністр зі мною дуже добрий. Напишу йому докладного листа й дам вам, виясніть йому все особисто, напевне справи ваші будуть полагоджені.— Того ж таки дня дістав я обіцяного листа, а ще в додаток і рекомендацію до впливового посла п. Мисливця, особистого приятеля отця Августина.

Це вже було так, ніби після темної ночі починається світанок.

Побіг я раз-два до Мисливця, впіймав його й зацікавив своєю справою. Коли я прийшов до нього по-друге, посол мені сказав:

— Ваша справа на добрій дорозі. Я виєднав вам у міністра аудієнцію й сам піду з вами. Зустрінемось у парламенті точно у вісім ранку. Але, на всякий випадок, може б ви найшли якусь протекцію в когось із сенаторів. То буде ліпше. Прецінь розумієте, протекція...— І назвав мені одну сенаторку, що тоді була українофілкою.

Я знав, що та сенаторка в добрих відносинах із сенаторкою до польського сенату, п. О. Кисілевською, з якою ми все були в приязних відносинах. Пишу листа пані Кисілевській до Коломиї й біжу на пошту, щоб негайно послати експрес-поручено. Кажуть: буде коштувати десять корон, вісімдесят гелерів. У мене ж — усього майна коло дев'ятьох корон. Гоню, щоб у когось позичити бодай зо дві корони. У Празі ж — далекі кінці, а українці — живуть на далеких окраїнах, найнижче — на четвертому поверсі. Пролітав я до вечора: жодного нема вдома. Вже ледве волік ноги, аж назустріч — трохи знайомий чоловічок. Так і так — позичив я в нього п'ять корон. Прискочив до трафіки, щоб наліпивши поштові марки, без розписки кинути в скриньку: може ще сьогодні відійде. В одній трафіці — нема стільки поштових значків. Підбіг я до другої — при мені замкнулась. З останніх сил лечу на двірець. Таки ж лист пішов іще сьогодні, в суботу. Очевидно пані сенаторка мені відпише негайно, і можу отримати експресну відповідь ще вранці у вівторок.

Однак у вівторок експресу від пані Кисілевської не було. Ну, якось то буде й без цього шансу. Коби вже побачитись раз із тим міністром, може ж дозволить прийти ще раз. Лечу до парламенту, а підбігаючи звертаю увагу, що на щоглі має велетенський чорний прапор. Якби я був забобонний щось би в тім вичитав: чи удачу, чи фіаско.

— Є вже тут пан посланець Мисливець? — скромно запитую імпозантного придверника. А той «Зевс, як кріль усами» моргає й вирячив на мене круглі очі:

— Чей же ви бачили на нашім фасаді смутковий прапор?

— Бачив. То що?

— А те, що коли б ви читали газети, то знали б, що то — на Мисливцеву честь.

— ?

— Сьогодні вдосвіта помер на розрив серця. Вже це надруковано.

От воно що! Сказано: куди не оберни — все дірка зверху!

Та ж переді мною нема нічого, крім надії! Покладаю надію на сенаторок. Та ж від пані Кисілевської немає відповіді й увечері. Немає її і на другий вівторок. Зате пише мені до Праги дружина про те, про інше... «а між іншим, прийшла нам ласкава вітальна карточка від п. Кисілевської з Канарських островів»...

А я шукаю вітра в полі. Треба витривать!

Таки за два тижні прийшов, нарешті, бажаний лист до сенаторки чеської. Тільки ж у тім заковика: сенаторки ніколи не можна застати вдома. Та ж, нарешті, і тут було точно умовлено, коли можемо поговорити. Навіть сенаторка сама згадала, що моя дружина колись подавала її життєпис у чужій пресі.

То ж буде ліпше, коли з нею поговорить сама дружина. Пишу їй: приїдь тоді а тоді, таким то потягом, зустрічаю там то, адреса сенаторки така то. Одно слово узяв на увагу всі можливості. Крім однак тієї, що вночі, коли дружина має рано встати, стане в неї будильник.

Отож біжить моя дружина до станції (два кілометри), а за пів кілометра до двірця нагонить її потяг, що ним мусить їхати. Пропало? Та ж ні: спробую доганяти потяг, може встигну! На перший погляд — явна дурниця. Але: Поможи, Боже! — і, хвора на серце, з куфриком, повним важких книг, біжить підтоптана вже моя дружина, аж курява за нею звивається. Біжить при потягу, не тратючи надії. Бо ж таки правду той грек казав:

— «Надія — найліпша філософія».

Прибігла на двірець, а їй назустріч наш знайомий касир із квитком в руці:

— До Праги? Потяг чекає на вас. Ось квиток, заплатите на звороті.

«Чеське серце!»...

У вагоні притримує двері кондуктор. Підсадив дружину касир, а у вагоні підхопив незнайомий старший пан і гукнув кондукторові:

— Їдем!

А до дружини:

— Моє поважання, пані! Я — контролер потягів. Побачив з вікна, що старша дама з таким тяжким виразом і таким тяжким куфром спізняється, затримав потяг. На неповних три хвилини. До слідуючої станції доженемо. Добре, що ви не зразились. Мабуть пильно треба...

Це все — чужинці. Але ж наша ціла драма — від своїх...

Таки чеську сенаторку впіймали.

— Залюбки зроблю, що тільки буде можна! Поговорю з міністром особисто. Але аж за тиждень, авто на мене вже чекає: їду туди а туди...

Надія росте! Таки не пропала гонитва за потягом і вартість квитка до Праги й назад. Тобто, що не встиг Мисливець, сенаторка напевне зробить не гірше!

А за три дні в газетах:

— «Міністерська криза. Повна зміна кабінету міністрів»...

Я доїв останній «олумовцький сиречек» — і вернувся додому... Не встиг іще й поохати аж перед нами — стрункий, гарний чернець — Отець Протоігумен з Ужгороду. Милий, приязний, охочий. Тільки... наша садиба їм ні до чого не надається. То ж відсуваємо цю справу на бік. Однак може бути, що якась малярська праця в монастирях знайдеться. І вирішуємо, що я маю приїхати до Ужгороду, побачити на місці, що та як, а там — буде видко.

Все дуже добре, тільки ж — видима річ, не можу я сказати отцеві протоігуменові:

— Як же я, дорогий отче, до вас поїду, коли ж дорога до Ужгороду тільки в один кінець коштує коло 150 корон. А ми по першому дістанемо всього 320 на цілий місяць, і винні в кількох крамницях?

Але десь сказала наша поетка:

— «І лиху, і гніву людському є край»...

Вирішили ми продати жінчин перстень: де вже там красуватись! Та перед умовленим часом моєї подорожі приїздить до нас один добрий сваток, що колись за часи Увальської удачі я йому позичав, а він, як то звичайно буває, після того кілька років до нас не голосився. А тепер:

— Вибачте! Я був забув та й, правду кажучи, не було з чого й вертати. Тепер трохи підробив «прахів», і от — з подякою вам ваші двісті качок.

— Дуже добре, кажу до нього.— Головне, що саме вчас. Мовляв, так і так.

— А ви ж знижку маєте? — питає досвідчений пражак, що вже перейшов «огонь, воду й мідяні рури».

— Яку?

— Та ж на залізницю! Коли зробити так і так, то ж убогому емігрантові дадуть на Підкарпаття аж 50 відсотків «злеви». Коли їдете?

— За три дні!

— Славно,— каже землячок.— Протягом цих трьох днів напевне дістану вам тую «злеву» просто з міністерства. Це вам буде від мене замість відсотків на позику. В такій то годині здибаю вас на двірці. Де саме, кажіть?

— Та ж де? Най буде, як у «Сто тисячах» Карпенка-Карого: «Гдє для мужчин — для женщин».

І дійсно, хоч це й неймовірно, двоє українців зустрінулись точно, в певний час, у певному місці й один приніс другому те, що пообіцяв. Подав я міністерський листочок до каси, а «воно» дало мені квиток туди і назад, чинний аж на три місяці за 148 корон.

Це вже почалось чудо св. Василя, мого Патрона!

Отці Василіани прийняли мене, немов рідного. Аж я, вже призвичаєний до упослідження, просто не знав на яку ступити і як їм за всі ласкавості, що їх у них таки рішуче нічим не заслужив, дякувати. Тим часом о. Протоігумен наняв авто і в один день провіз мене майже по цілому Підкарпаттю та по всіх Василіанських монастирях. В одному, де церква не була оправлювана вже більш як півсотні років, треба було помалювати стіни, поробити образи, перемалювати іконостас.

Чи я це зроблю?... Зітхнув я тяжко, бо ж бачу: коли за цю соломинку не вхоплюся — втону! Але ж: як я буду обіцяти, коли ж мушу по щирості признатись: вже майже двадцять літ не малюю, а капітального малювання — на стінах не робив ніколи. Та, де! — викладаю всю правду: — ніколи й не видав, і ні від кого не чував, як те робиться. Як же я можу за таку річ братись, коли ось щойно сам бачив сьогодні, що у двох монастирських церквах, які знаменито помалював маляр-знавець і які коштували грубі тисячі, за рік малювання позповзало з стін, облупилось? А о. Протоігумен, мабуть бачить мою розпуку, й говорить:

— Щоправда, це річ досить заплутана. Та ж як буде бажання та милість Божа, то може й докажете не гірше за «відомих знавців». Спробуєте?

— Радо б спробував. А як не поведеться, що тоді?

— То, знаєте, що: зробім маленьку спробу. Ось є образ Пресвятої Діви. Це сам Папа Римський подарував його нам у Мукачів. Образ привезений із Царгороду, мальований року 1453-го, може й українським малярем. Коротко — річ вельми цінна, що ж всі ми під Богом ходимо, давно вже ми думали зробити з нього точну копію. Таку точну, щоб не можна було пізнати оригіналу від копії. В разі небезпеки, копію лишимо, а оригінал сховаємо. Зробіть нам цю копію.

— Спробую.

Була це тяжка спроба. Але не хочу розтягувати оповідання. Скажу тільки, що я все прохав у Матері Божої чуда. Зрештою, взявшись вперше до копіювання старих образів, я несподівано для самого себе працю зробив справно. Спроба перейшла цілком щасливо.

— Так в цім році будемо помалу приправлятись, а з літа почнемо,— сказав мені при прощанні старий о. ігумен того монастиря, де я мав малювати церкву.— Не бійтесь, професоре, та ми ж таки хлопці!

А о. Протоігумен і свого докидає:

— От і добре, що порозумілись. А поки що, на конто образу Матері Божої оце,— і кладе мені кілька папірців із портретом Масарика.— Нехай це буде аванс...

Купили на той аванс топлива. Обложивсь я книжками — теоретичними й підручниками, нав'язав знайомості з чеськими малярами, продавцями фарб, із найліпшою фабрикою того матеріалу, з майстрами: вітражу, мозаїки, майоліки, золочення, цементних та сграфітових праць. Побував на фабриці кавстичних барв, де мені дали повні інструкції й відкрили навіть деякі таємства. Від рана й до ночі цілий рік робив шкіци, проектував, компонував, експериментував з різним матеріалом. І за юних літ мало коли віддававсь я з таким запалом студіям, як нині, в 54 роки. Бо ж таки була це галузь, в якій все мріялось працювати, то ж, як казав наш поет,—

«По роках жорстоких і суворих

Серце знов зробилось молодим»...

А на весні пише мені о. ігумен з Імстичева (сама назва села, яка прекрасно-архаїчна): — Так що ж, Вуйку, зачнем?

Відповідаю: — Гасіть вапно, зачнемо. Те а те вже приправлено.

Приїхав я до милого Імстичева. Монастир — на середині високої гори. Довкола — також блакитні гори. Скромна стара обитель. Тепло в хатах, тепло й на душі. Сади цвітуть, а з усіх боків — оксамитові зозулині стукання.

Дали мені двох предобрих братів, що мали велике бажання працювати, але жодного вміння. Я ж, хоч уже й чимало знав теоретично, також не мав найменшої рутини. «Откуду ж зачну плакати?» — І почали ми з пресвітерії, тобто з найпоказнішого місця. І, дійсно: на початку мало-мало не «плакав я гірко», бо ж «алія рес плектра, алія ж рес фарба електра», як сказав би нам старчик Сковорода. Що не зроблю — все не так, як думалось і хотілось. Бачу: банкрутую. Перестав я спати і нарешті, прийшов до висновку, що мушу резигнувати.

А старий, веселий ігумен мені й каже:

— Не гарячіться, Вуйку. Як прийшли були в Галичину москалі, то від них я чув добру річ. Казали вони: «Поспєшность хараша только при ловлє блох». То ж працюйте ще та будемо молитись: молитва багато зможе, а «добриї діла трудом сніскаваються».

І молились ми всі, хто був у монастирі. Молились св. Василієві, і св. апостолові Луці-маляреві, та св. маляреві лаврському Аліпієві.

Та й ніби повторилася в Імстичеві стара лаврська легенда Києво-Печерська! Спочатку ніби від нашої завзятої праці не було нічого, аж нараз усе зійшлось докупи, і коли ми зняли риштування, то й самі собі не повірили, що такої доп'яли. Щоправда, хотів би я ліпшого. Але ж усі замовники були такі задоволені. Аж і одного дня появився сусідній парох, що його церкву в тій околиці вважали за найкраще помальовану. Подивився, розглянувся й промовив незадоволено:

— Тож бачу, хочете зробити ліпше, як зроблено в мене!

А наш дотепний о. ігумен йому на те: — Так, отче! Напевне вас переклюкаємо!

На пресвітерії іспит закінчився. Далі пішло наше малювання, як у найвправленіших майстрів-професіоналів. Ніде — жодної цятки, раз покладеної — не треба було перероблювати. Праця йшла з подиву гідною швидкістю. Наприклад образ у плафоні (на стелі), який я вперше в житті робив, напівлежачи на спині, дарма, що був той образ чотири з половиною на чотири з половиною метрів,— олійними барвами був намальований за неповних п'ять днів!

І мої помічники — брати, яких я навчав тієї чи іншої праці, сам перед тим ніколи її не робивши, відразу виходили зі свого завдання з найліпшим вислідом.

Отже Святі наші Протектори помагали нам цілком явно. Та й не тільки помагали в праці,— вони охороняли нас від небезпек, бо ж, як це й не дивно, при малюванні церкви є чимало сталих небезпек. Що ж я й мої помічники віддавались нашій праці з незвичайною загарою, то часто й зовсім забували про ті небезпеки. А що запал наш, справді, був великий, говорило вже те, що ми починали працю враз по шостій ранку, а закінчували її при свічках аж по десятій увечері. Навіть о. ігумен монастиря мусів був у дечому змінити регулямін монастирського життя й раз-у-раз робити нам пробачення наших «кульп», коли ми, захоплені працею, не чули дзвінків і на все спізнялись. Тож коли восени приїхав брат-«інженер», що навесні приправляв нам стіни, він — людина досвідчена — рішуче заявив, що ми з ним жартуємо, запевняючи, що ми три доказали за цей короткий час перевести такенну колосальну працю, тим більше, що ми ж — людці без практики й рутини. Для нього й для нас (бо ж і я, хоч живу й у новітній добі, але сучасником її не став), було це очевидним чудом, однак, мовляв, такого спеціального порядку, що сторонні люди не могли бачити й збагнути його очевидності. Але ж побіч із тим раз-у-раз були чудеса наглядніші.

Кожного тижня той чи інший із нас більш або менш небезпечно зривався з риштування, летів згори додолу з дошками, зсувався над порожнечею з драбини. Бо всі ті приладження, з огляду на конечність економії для бідного монастиря, були зроблені примітивно, з невідповідного матеріалу й принагідними не фаховими людьми. Однак рішуче ніколи не дійшло до найменшого поранення. Тобто, говорячи ляїцькою мовою, нам «завжди везло».

Нарешті, коли вже було закінчено другу третину стелі й ми мали вже пересувати апаш (риштування) до третьої третини церкви, сталась подія, що всіх приявних, а також декого з селян, що брали живу участь у малюванні церкви, просто струснула жахом і дивиною.

Теслі вже почали розбирати дошки на риштуванні, повитягали з них гвіздя й зісунули всі дошки на один бік. Тепер можна було з долини оглянути зроблену нами працю. І от, бачу я, що брат забув оправити на однім з янголів авреолю.

— Почекайте рушити! — сказав я майстрам.— І швидко поліз нагору.

Знову поклали кілька дощок до належної стіни, поставили на них столик, що на ньому був асортимент горняток із розведеними, рідкими красками. Я наложив, скільки було треба, на палету, швидко зробив три-чотири тяги й відступився задки, щоб поглянути здаля. В той мент почув, що піді мною зникла опора, побачив іще, що наді мною феєрверком летять горщечки з красками. Далі почув гуркіт, брязкіт, крики з долини й отямився, коли вже сидів верхи, мов на коні, на поперечині-балці, до якої раніш були прибиті дошки, що тепер позлітали додолу. В одній моїй руці я тримав палету, в другій — пензля. Тепер уже зрозумів, що був ступив на край дощок, уже не прибитих цвяхами, що ті дошки під вагою мого тіла звелись угору, стали цапки, як на орелях, столик із фарбами підлетів під стелю й шугнув понад моєю головою на кам'яну підлогу, що була під риштуванням приблизно на шість із половиною метрів! Полетів туди ж і мій цвікер (пенсне) зо спеціальними склами, яких без сумніву на Підкарпатті замінити не було б можна.

Поки мені подали драбину, я пильно оглядав плафони й частину вже закінчених стін. Був певен, що наша праця попсована потоками й бризками фарб.

Та ж, де! Не було ні одної цяточки, дарма, що піді мною, на долівці вилискувались різнобарвні озерця. Коли ж я зліз додолу й почав поміж розбитим череп'ям, по якому вже так довго метушились брати й теслярі,— розшукувати скалки моїх окулярів,— загальне здивування не знало меж: мій цвікер був цілісінький, лише залитий фарбами.

Що сталось надприродне чудо Боже, тепер уже ні в кого не було найменшого сумніву, як не було ж — також — сумніву й у тому, що, коли б я був злетів на кам'яні плити з вишини майже сімох метрів, напевне живий не лишився б. Коли б же тільки розбились скла на моїм пенсне, довелось би спиняти працю принаймні на якийсь тиждень, чи — певніше — на два, а тоді план робіт на даний рік не був би виконаний.

Восени другого року всі праці закінчено. Лишились тільки деякі колюмни40, що мали бути побарвлені так, як уже для взірця було зроблено дві-три.

Я мусів від'їздити: був останній день мого «дешевого» залізничного квитка. Та ж саме в останній хвилині брат щось мене запитав, як має бути на капітелі колюмни. Вже у верхній подорожній одежі, я швиденько виліз на драбинку з пензлем у руці, мазнув де було треба,— і раптом драбинка нараз уся розвалилась піді мною. Отець ігумен та брати, що стояли довкола, підхопили мене на лету, і я не дістав ані шкрябнуття. А тимчасом була це та драбинка, що ми всі один по одному протягом повних чотирьох місяців день-у-день, буквально висіли на ній над пропастю, одним кінцем упираючи її в стіну над порожнявою, що була між риштуванням і стіною. Отже, кожної хвилини хтось із нас трьох міг злетіти з тієї драбинки на кам'яну долівку щонайменше з семиметрової височини, ще й злетіти без можливості за щось ухопитись, бо обидві руки були не порожні.

Тоді ж був це явний оказ опіки Божої: тепер, коли вже праця була закінчена, було нам ясніше ясного показано, в якій смертельній небезпеці ми перебували постійно.

***

Праця в Імстичівській церкві навернула мене знову до палети, що її за попередніх 20 літ я був цілком «загубив». Тепер же малярство починало давати нам заробіток і можливість утриматись на поверхні. Цікаво тут зазначити, що я — річ видима — третьорядний маляр, особливо ж тоді, ще невправлений, дарма, що я і не гонив за працею, дарма, що в Чехах є сотки видатних техніків-малярів, а між ними таки багато й зовсім першорядних,— протягом усього дальшого часу все в мене була та чи інша малярська праця. Найдивніше ж було те, що мої праці потрапили до видатних конгрегацій, що за них я отримував цілком незаслужені восхваленія, що — нарешті, репродукції моїх праць друкувалися в чеській пресі, де ніколи не були репродуковані й цілком видатних чеських малярів. Нарешті, скільки разів я платив замість грошей, що їх не мав, своїми образочками. За речі виживлення, за праці дослідні, слюсарські, за різні предмети, навіть за лікарську поміч, або за справу зубів.

Було ще й те дивовижне, що деякі мої етюдики, які я сам ніяк не вважав за щось ліпшого, доводилось мені повторювати по п'ять і більше разів.

І так було мені жаль, що вперше, я свого часу не віддався цілком малярству, бо — можливо — що на цьому полі зробив би щось корисного і для України. Бо ж мистецтво всамперед потребує не школи, а рутини. Макарта, Бекліна, Ґабріеля Маха, викинули з малярських шкіл. Автор Полтавського земського дому — Василь Кричевський не був у жодній малярській школі. Світознаний наш різьбар А. Архипенко ходив до малярської школи місяць. Петро Холодний (батько) лише взимку ходив до приватної «іконописної» майстерні. Наш Доре — Іван Іжакевич сам покинув малярську академію... і т. д. Отже мабуть правду сказав професор Празької малярської академії Прайслер: — «Мистецька академія є, власне, річ зайва, бо ж мистецтва навчитись не можна».

А з другого боку також великою правдою звучить признання геніального Веласкеса, який сказав, намалювавши 3 000 портретів: — «Тепер я вже можу намалювати голову».

Я позволив собі тут відхилитись від теми, бо ж хотілось мені молодим читачам цієї книжки кинути побіжно одну приятельську раду: вчіться мистецтва. Власне, вчіться ремесла даного мистецтва (найліпше малярства та різьбарства), бо ніщо не дає такої радості людині, навіть у найтяжчі хвилини її життя, як уміння в якійсь мистецькій галузі. Але ж не забувайте на Веласкеса чи на геніального японського маляра Гоку-Сая, котрий був мав надію, що тільки тоді дасть досконалий твір, якщо доживе принаймні до 110 років. Отже — в мистецтві важна рутина, бо ж, повторюючи слова геніального винахідника Едісона, «геній складається з 2 відсотків таланту та 98 відсотків поту».

Але ж і тому я спинивсь тут на цьому факті, що моє маленьке мистецтво вможливило мені й дружині не загинути з голоду. Бо ж таки в цій добі це для нас не було тільки «риторичною фігурою». І коли я перебував вперше в Імстичові, дружина ж лишилась у Мельнику,— виживлювалась вона переважно житньою «кавою». Одного дня мала крім кави на обід шматок хліба й пару огірків. Але заспокоїла себе думкою — «Та ж Асизький Павперелльо — св. Франциск певне дуже часто не мав іншого». Та й не докінчила своєї думки: хтось подзвонив із вулиці. На дверях стояв старший, незнайомий жебрак. Мав милий вираз обличчя й, усміхаючись, мовчав. Дружина йому сказала:

— Пане мій, грошей я не маю. Але в цій хвилині хотіла пити каву. Ідіть, вип'єте зі мною скляночку.

Жебрак дуже зрадів. Напився кави, дуже її похвалюючи, а виходячи, тепло подякував і впевнено додав: — Далі вам буде ліпше.

Таки й справді з того часу наші справи почали ліпшати, а невдачі зменшувались. Але ж треба тут зазначити, що коли ввечері того дня дружина зривала листочок календаря, побачила, що був це день, у який згадувалось св. Франциска з Асизі. (17.IX день стигматизації св. Франциска).

І через поміч багатьох інших Святих зажили ми й заживаємо багато чудес. І багато їх перейшло саме через Василіанські монастирі та через ласкаву охоту багатьох оо. Василіан і чесних Сестер Василіанок.

***

Таким чином, проминула та найгірша доба. Дружина могла перестати з пранням білизни та миттям підліг, що було їй тяжко робити, з огляду на обидві поранені у війні руки. Отже могла вернутись до писального стола й працювати в літературі. Я переважно працював у малярстві. Та ж часами було трохи прикро працювати на чужих, коли й на наших нивах така сила порожнеч. До того ж почали мене давити немочі, що не могли зникнути у вогкім чеськім підсонні.

І одної ночі, коли нам не спалось, почали ми мріяти: що, якби була така милість Божа, щоб пощастило нам перенестись до тепліших країн, де живуть українці. Ясна річ, що про таке можна було тільки мріяти, бо ж мріяти нікому не заборонено і мрія оздоблює життя. До того ж, як каже Ростан:

...
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка