Пошук по сайту


Українське видавництво «Добра книжка»

Українське видавництво «Добра книжка»

Сторінка1/11
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
ЗГАДКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ


Василь КОРОЛІВ-СТАРИЙ

Обробка тексту: Vimlut, 2012

Українське видавництво «Добра книжка»

Торонто, 1961
ВІД ВИДАВЦЯ
Книжкою «Згадки про мою смерть» починаємо збірку "Вибраних творів" автора Василя Королева-Старого. Народився він у містечку Падині на Полтавщині. Прадід був старшиною шведської армії, прийшов із королем Карлом XII в Україну. В бої під Полтавою 1709 р. прадід В. Королева був поранений та опісля залишився вже жити в Україні. Батько автора був православним панотцем і одночасно вчителем реальної гімназії в Полтаві. Про молодечі роки Василя прочитаєте саме в отій книжці спогадів, що її тут подаємо. Згадаємо ще хіба, що малий Василько разом із таким же Симоном Петлюрою вступили до духовної бурси, а опісля й до духовної семінарії, щоб учитися на священиків. Але виховання й наука в отій духовній семінарії були такі, що з неї виходили просто безвірні люди. Так пише автор у «Згадках», а потверджують таке й спомини інших сучасників, нпр. дир. Володимира Дорошенка й ін. Таку атмосферу творила безвірна «православна» інтелігенція, а спомагало її ще й неморальне чи матеріалістично-карієровичівське життя не тільки звичайного клиру, але навіть і деяких архиєреїв. То й не диво, що В. Королів не хотів ставати в ряди такого духовенства й волів перейти до харківського ветеринарного інституту, який покінчив із титулом ветеринарного лікаря. Спершу працював у Московщині, а там перейшов в Україну, де став одним із видніших народних діячів. «Воєнні події та переслідування галичан москалями мали переломне значення в його житті: він перейшов на католицьку віру. В 1919 р. уряд УНР вислав д-ра В. Королева до Праги, як члена дипломатичної місії»1. Властиво ж виїхав він туди у видавничих справах. Воєнні події причинилися до того, що В. Королів у Чехії й залишився. Там він і вдруге оженився з Наталеною з Дунін-Борковських, пізнішою відомою українською белетристкою. Жили вони в містечку Мєльнік біля Праги.

Ще в дитячому віці малий Василько порішив був, що стане письменником. Уже в 14-му році життя почав перші письменницькі спроби, а в 16-тім році життя видавав у семінарії часопис «Плахта». В 1896 р. до Диканьки, де тоді батько Василя був парохом, приплентався якийсь дурисвіт-заклинач бліх і мишей. Дідичі та диканська інтелігенція повірили заклиначеві, що дуже обурило молоденького Василя. Він описав цю подію та переслав до найбільше поширеної тоді газети «Син отечества» в Петербурзі. Опис видрукували та запросили малого Королева на постійного співробітника. Від цієї пори він уже не випускав пера зо своїх рук.

Першу українську брошуру написав д-р Королів у 1903 р. Мала вона назву «Як вибирати коня» й вийшла в сімох виданнях. Найбільшого поширення діждалася його праця «Скотолічебник». Хоч це була українська книжка, то на її видання дало гроші царське правительство, бо оцінило її незвичайну вартість для хліборобського господарства. Міністерство домагалося навіть від автора дозволу на переклад на московську мову, одначе автор такого дозволу не дав. У тому часі працював він більш науково в ділянці ветеринарії, але одночасно писав у київській «Раді» та в інших українських часописах; також як театральний критик при театрі М. Садовського. Від 1908 р. був директором київського часопису «Час», виготовляв широко знані календарі «Часу», складав словники. Під час революції був редактором видавництва «Книгаря», провадив видавництво «День», «Відродження», «Сміх». На еміграції написав повість для юнацтва «Чмелик», казки для дітей, чимало сценічних творів для дитячого театру; багато перекладав теж із чеської та словацької мови.

Василь Королів належить до плодовитих письменників. Загалом працював він більш як у 50 часописах, видав поверх 100 книжок і брошур, а статей і новел, то й підрахувати тяжко. В останніх роках життя почав присвячувати більше часу малярству. З більших його малярських праць слід вирізнити малювання церкви оо. Василіян в Імстичеві на Закарпатті, образ у церкві оо. Францисканців у Празі й ще дещо в підкарпатських оо. Василіян.

«Перед багатьма роками мав я честь познайомитися з цією гарною людиною. Вже при першій зустрічі з ним здивувало мене велике багатство його духа. Василь Королів це була направду людина дуже розумна й освічена. Скорий до посвят для загальної справи, з радісним поглядом на світ, любитель молоді, але передовсім і надівсе хрустальний характер і щирий католик».2

Важливіші його белетристичні твори це цікаві й глибокі змістом оповідання з життя православного духовенства. Особливу ж дбалість виявив В. Королів у ділянці літератури для дітей і юнацтва. Хоч не мав дітей, проте до тієї праці привела його мабуть діяльність його як видавця українських книжок: він був у дирекції найбільших українських видавництв за часів нашої відродженої державності. Оповідає про те дуже цікаво автор у своїх споминах, які передав був для видання «Українському Видавництву» в Кракові 1941 p., а які, на жаль, у тому ж видавництві пропали. Видно було з тих споминів, якою рушійною силою для різних наших видавничих підприємств був саме В. Королів. У Празі вийшла його повість для юнацтва «Чмелик»: автор не був нею вдоволений і кілька разів у листах до мене згадував, що хоче її цілком наново переробити. Там же вийшли його різні переклади з ділянки дитячої літератури.
Нам удалось роздобути деякі книжки покійного В. Королева-Старого і хочемо дещо з них дати нашій читаючій публіці. Як перший том даємо тут «Згадки про мою смерть», спогади автора, що вийшли були у націоналістичному видавництві «Пробоєм» за ред. д-ра Ст. Росохи в Празі 1942 р. «Згадки про мою смерть» — належать до типу споминів із виразним нахилом уже до чистої белетристики. Видно в них не тільки незвичайно живу індивідуальність автора, але і його письменницьке вироблене обличчя: чудовий стиль і прекрасну полтавську мову. Ми майже ні в чому не зміняли тексту «Згадок»: так нехай вони послужать і джерелом для мовознавчих студій.

Як другий том «Вибраних творів» появляться деякі оповідання нашого автора, а в третьому томі дамо збірку вибраних творів із ділянки дитячої літератури, частинно ілюстровану самим автором.
ВСТУПНЕ СЛОВО

Книжка В. Королева, «Згадки про мою смерть», мала бути видана як ювілейна згадка. Але виходить уже лише як квітка на гріб покійного Автора, що не дочекався свого ювілею.

Написана вона таки буквально вже «холодіючою рукою» бл. п. В. Королева, бо закінчив він її 9 грудня 1941 p., двома днями перед смертю. Того ж таки вечора, 9.XII.1941, як оповідає його дружина, старанно вичистив і уложив свою машинку до писання, довго дивився на неї — немов прощався з нею — і пішов приготовлятися до від'їзду в Прагу.

Другого дня, в середу перед полуднем, прибув до мене до редакції і передаючи рукопис цієї книжки, сказав:

— Перегляньте! Можливо, що це підійде до вашої видавничої програми. Відчуваю, що довго жити не буду, а хотів би, щоб рукопис знайшовся в певних руках!

Хоч В. Королів прочував свою смерть, про що згадував і наступного дня в четвер, але ми багато говорили про видавничі справи в майбутньому, про його листівки української ноші і широко обговорили план відновлення видавництва «Час» у Києві, якого В. Королів був найбільшим акціонером і головним директором. Із виробленим планом відновлення в-ва «Час» і нашої якнайтіснішої співпраці в редакції журналу «Пробоєм», повернувся з Праги до Мельника 11.XII.41 в 8 год. вечора. Увійшов до передпокою, привітався з дружиною, перехрестився й промовив:

— Ну, слава Богу — і впав мертвий на руки дружині.

Отож сторінки цієї книги писано справді під диктандо смерті. І є в них більш як образ кришталево-чистого серця, яке ніколи не знало ні в чому компромісу. Тому В. Королів мав багато ворогів. Бо кому ж — приємна людина, «не гнучка» і «неуступчива?»

Ця книжка є образом тієї «хресної дороги» емігрантської, якою ішов, іде й іще піде! — не один емігрант на свою Голгофу, щоб бути розп'ятим «со розбійники»...

Це є висвітлення, від чого, чому і як умирають на чужині зацьковані обставинами, злиднями, людьми ті, що дома були поважними громадянами, мали право на почесне життя, на своє мале місце на ясному сонечку. І ще довго продовжували б своє себевідмовлення та любу працю життя, що віддавались їй,— як В. Королів-Старий, до останньої хвилини, — коли б не та «хресна путь» понижеш., незаслужених образ, злиднів, ба навіть голодувань.

Чи ж такі злі люди на еміграції, що можуть лишити брата по крові, людину, без помочі, без духової підтримки? Ще й підштовхують у спину, копи людина йде слабша, — уже старечим кроком над безоднею Невідомого?..

Хочеться вірити, що ні!

Зла лише доля емігрантська. Вона повна такого холоду серця, таких пустинь духа, що в них серце ствердне, висохне, завмре. Воно не відчує навіть ані себе самого: чи ще живе? Здається лишились у ньому тільки почуття, щоб тільки власний біль відчути, як по наркозі...

Нехай же сторінки цієї книжки писаної серцем — не тільки пером, збудять, зігріють ті зльодоватілі серця, вбогі, замучені...

Нехай із закликом Тараса Шевченка — «Схаменіться! будьте люди!» — тихо-тихенько прошепочуть ласкаво:

— Тільки з любов'ю в серці може жити людина — хоч у пустині, за полярним колом, чи на пекучому рівнику. Тільки любов тримає людину, дає їй творчу силу, найвищий дар Всемогутнього, бо ж тільки в творчості — могутній, повній, ясній, — відбивається повністю той «образ Божий», на якому створив Бог людину «по образу і подобію своєму».

Нехай Світло Вічне прийме дух великого Заснулого!

Живим же гляне й з-поза гробу — гукає зі сторінок цієї книги його:

— Горі Серця! —

ЗГАДКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ

— Так от іще раз ти ожив! — усміхнувся до мене фельчер3 Полтавської духовної бурси, типовий український пикник4, червоний, лисий, круглолиций і при всіх умовах по козацькому веселий. Він присунув табуретку до мого ліжка, що в ньому я — малий — утопав під графітно-сірою, як чорноземна стерня, ковдрою.— Ану, піднеси лишень руку: зміряємо тобі теплину5.

— Як то «ще раз ожив?» Хіба ж, Василю Потаповичу, я був мертвий?

— Бач, а воно й не знало! Ні, таки добре сказав отой, що сказав: — «Смерть, Смерть! Не дурно ж ти звешся по латинському «mors», бо, як морснеш кого, той духа Богові віддасть, до тями не прийшовши!» Кажу ж тобі свійською мовою, що ти ожив, та вже оце по-третє. Сьогодні бо по-третє ми з доктором думали, що ти доходиш. І отець смотритель, що приходили на тебе подивитись, сказали: — Defunctus est, скінчений тобто! Казали: битимуть твоєму татові депешу, щоб приїздив на похорон. Аж бач, братухо, смерть знову ушилась. А ти й не видів, яка вона є, кирпата?

— Не видів. А ви бачили, Василю Потаповичу?

— Ой-ой!.. Сто... та десять раз сто її — кручу дочку — бачив! Всі її внади знаю, бо ж вона саме тут, у больниці все й швендяє, хап її фоц!.. Скільки таких пшиків, як ти, перебрала...

— Так то ж — чужу. А свою бачили?

— Тю, на тебе, колего! Хто ж таки свою смерть бачив? Її можна тільки вчути. Та й то мабуть лише тоді, як вона черкне попри тебе, але ж тебе самого не зачепить.

— А це часто буває?

— Хм... Правду кажучи: не знаю. Мабуть — часто, тільки ж ми її не часто помічаємо. Щось цікавіше перешкодить, ха-ха-ха! Здебільша ж бачимо тільки її атрибути... Та ж у тебе, паничу, сливе нормальна теплина. То ж дякуй Богові з веселістю. Випий ось лік та й спи аж до вечері.

— Василю Потаповичу, а що ж то є: «атрибути»?

— На те ще ти босу губу маєш. Багато знатимеш — будеш великорозумний, а це, братухо, хлопцям шкодить! — тріпнув термометром і пішов до інших «палат».

Я випив саліциловий натр6, що його давали всім недужим при всіх немочах, але не заснув: думав. І було мені трохи жаль, що ось тричі Василь Потапович, і доктор, і гугнявий директор бурси, може ще й «больничні матнишки» — всі бачили мою смерть, а от я й не бачив, і навіть не відчув. Ну, вже нехай по-друге...

Було мені тоді десять літ, коли я витримав тяжку заушницю, що її тоді офіціально звали «свинкою». Дарма, що довго мене душила та свинка за обома вухами, — вичуняв я без наслідків, швидко забув про неї і про свою смерть. Одначе — не надовго. Того ж таки року, приїхавши додому на ферії (в Полтавщині тоді говорилось — «на канікули»), я дуже ясно пригадав собі розмову з веселим бурсацьким фельчером.

***

Того часу мій тато був парохом при Троїцькій церкві в селі Диканьці. Був він людиною самотньою, бо моя мама вмерла дуже молодою, а я ріс одинаком. У тій же Диканьці, що тоді мала поверх сімох тисяч мешканців, при другій церкві був парохом мій вуйко, брат мого тата, о. Юхим. Вуйко мав вельми численну родину: тоді семеро живих дітей, що з них старшенькі були мені ровесниками, а менші також пнулись до товаришування. До того ж щоліта на широку вуйкову садибу наїздило чимало тіточчиних кревняків, також переважно з дітьми. Тож у вуйка все було весело, у тата — самотньо. У вуйка було при хаті поверх трьох гектарів чудового овочевого саду; у тата, при «церковнім дімку» — не було й півдесятини. Тож «на тім дворі» — у вуйка було широко й гучно, при Троїцькому ж церковнім домі — тихо й тісно, бо майже ввесь батьків садок заставлено вуликами, між якими гратись було небезпечно.

Натурально, що «на канікулах» я перебував не тільки дні, але ж часто й ночі «на тім дворі», при вуйковій родині. Тато ж, хоча приходив туди також щоденно, конче ввечері повертав додому.

Одної ночі, серед літа, в Троїцькому церковному домі сталась подія, що схвилювала всю Диканьку. Звечора у вуйка були гості. Затримались довго, вечеряли пізно. Моєму татові пізня вечеря здебільше шкодила, тож коли він повернувся по півночі додому, досить довго не міг заснути. Та ще вночі зірвалась громовиця і по бляшаній стрісі торохкотів липневий «полтавський» дощ, при якому звичайно «отверзаються всі хлябії небесні» з чималим гармидером і грюкітнею. Одначе поміж тими небесними звуками татове вухо підловило якийсь непевний звук «земський»: здавалось, що хтось нишпорить у сусідній кімнаті. Тато якусь хвилину наслухував; та ж, не припускаючи нічого лихого в Диканьці, що за Гоголем звичайно звалась «богоспасаємою», — повернувся до стіни й закрив голову ковдрою. Але в хаті була спека, «під ложечку» підпирало, — тож тато все крутився в ліжку. Громовиця затихала, а от же в другім покою таки щось бряжчало. Тато встав із ліжка, засвітив тоненький огарочок воскової, церковної свічечки й пішов подивитися, яка причина тих звуків. Широко відчинив двері, оглянув і третій покій та, нічого незвичайного не помітивши, крім випадково згубленого ключа від дверей, вложив ключ в замок, вернувся до опочивальні, знов закрив голову ковдрою й мирно заснув.

Другого ж дня вранці враз побачив непорядок: розчинені нарозтіж надвірні двері хати, скрізь заболочену підлогу, виламані дверцята в альмарі зі схованою на літо зимовою одежиною, яка зникла; на столах — різні сліди непроханих гостей. Але ж найдужче вразило, що за тими дверима, які тато перші відчинив у ночі, лежала важка, гостра сокира. Тато сказав про неї:

— Ось, атрибути розбишаки!

Після докладного огляду всього мешкання, стало безсумнівним, що, коли тато ходив по покоях із тим сліпим огарочком,— принаймні один із злодіїв стояв із сокирою напоготові за причиненою половиною дверей. Найпевніше: коли б тато був його вглядів, то злодій з переляку рубанув би його по голові сокирою. Та ж тато за двері не заглянув і тим зберіг собі життя.

Всі, хто того дня побував у церковнім Троїцькім дімку, одноголосно констатували «щасливий випадок». Але ввечері, коли вже і я пішов із татом ночувати до нашої хати, тато мені говорив:

— Най буде й «щасливий випадок», але ж для мене нема сумніву, що стався він з волі Божої.

Я любив свого спокійного тата і міцно вірив його авторитетному слову. Тож і ці слова, не менш, як і сама драматична подія, лишили в моїй пам'яті глибоку борозну. Тоді ж я довідався, що означає слово «атрибут», і почав уявляти собі смерть не з косою, як на біблійних ілюстраціях Доре7, що ми — діти — студіювали в дощові дні, але — зі сокирою. Це робило її страшнішою.

Та ж багато з того, що робить глибокий слід у пам'яті людини, згодом засипається порохом з дальшого життєвого шляху так ґрунтовно, що тільки при систематичнім пригадуванні можна оживити в яскравому спомині давноминулу подію. Отож, і нині, коли я надумав пригадати в порядку довгий ретязь таких «щасливих випадків» із явним позначенням милістю Божою, що їх зажив сам за своє некоротке життя, то бачу зі здивуванням, як багато з них цілком вивітрилися з пам'яті. Навіть тих, коли смерть заглядала мені просто в очі, не кажучи вже про — може — й сотки пригод, що загрожували мені каліцтвом чи якимись іншими претяжкими наслідками.

***

На початку літа під високими дерев'яними плотами духовної семінарії разом із появою на прикорнях дерев червоних «гусариків», об'являлись також червоні «мороженщики». Були то своєрідні вулишні постаті в Полтаві: здебільше великі, кремезні москалі, в червоних «кацапських косоворотках» і в білих попередницях. На голові мали вони товстий суконний бублик, на якого становили велику діжку з кригою. В тій кризі було звичайно два гнізда для високих бляшаних пушок, повних «сахарного мороженого» — сніжку, справді чудового смаку. «Мороженщикам» не було дозволено заходити у двір семінарії, а семінаристам не рекомендувалось розтринькувати нужденні кишенькові гроші, що їм давали вбогі батьки при виїзді з дому. Тому «мороженщики» ставали зокола семінарського саду, аж десь іззаду, а ласуни-семінаристи замовляли собі солодощі крізь дірки в дошках плоту. Та що крізь дірки від сучків не можна було пропхати більшу «порцію» мороженого,— «семинари» найчастіш вилазили на пліт. Сидячи на ньому верхи, приймали з рук кацапів морожене й там же його «пожирали».

Одного разу я блаженствував на плоті. Біля «мороженщиків» проходили дві циганки. Одна була цілком молоденька й, порівнявшись зі мною, почала конючити:

— Дай облизати шкляночку.

Я зо сміхом і жартами передав їй шкляночку, де на денці ще була краплина амброзії. Циганочка її майстерно вилизала, подякувала й, замислившись промовила:

— Жаль мені те казати гарному хлопцеві, але ж бачу: помреш ти тоді, як уб'єш свого брата!

— Тю, на тебе, маро! — розгнівавсь я.— Брехня це, бо я не маю братів.

— Я не брешу й не вигадую, кажу тільки те, що бачу! — захитала своїми рясними спідницями циганка й зникла.

Річ видима, що, коли я скочив із плоту, вже й забув про ту Пітію8, бо ж таки всі думки були — про іспити, а всі мрії — про життя на феріях, а не про смерть.

Ферії заповідались дуже весело. Мимо кревняків на вуйковім дворищі, в Диканьці були раз-у-раз нові приятелі, школярі різних середніх шкіл. Цього літа зібралось їх чимало на Кочубеївському дворі — великім маєтку диканського пана, прямого нащадка відомого Мазепиного ворога.

Була вже глуха ніч, коли наші гості почали збиратись додому, ми ж усі вирішили їх урочисто проводити з гітарою, бандурою, співами, дотепами, веселощами. Коли б іще були смолоскипи,— було б те не гірше за проводи тореадора в «Кармен»9. Рушила вся молодь, тільки найменшого вуйкового синка Володю, з огляду на пізній час ми відмовились узяти зі собою, дарма, що він дуже просився. Роздосадований бурсачок — «приготовишка», або по-полтавському — «фара»10 сперся на сінешні двері й із ґанку дивився вслід веселому товариству, що виходило з двору. Та саме хтось із хлопців завважив, що ніч — надто темна, й згадав:

— Треба взяти зі собою рушницю, «на всякий випадок!» — і побіг до сіней, де стало висіли наші мисливські рушниці.

Була там і моя, досить химерна, легесенька рушничка, перероблена на мисливську з військової турецької «магазинки». Поводитись із «туркинею» — треба було деякого вміння, а той, що її вхопив у пітьмі, не знав, як із нею заходити. Та ж найпевніше, що з мого недогляду, на рушниці не був замкнений профілактичний когутик11. Отже, нараз, коли ми всі були за ворітьми садиби,— у сінях торохнув постріл, якого акомпанементом був несамовитий покрик.

Всі ми прожогом метнулись до сіней і зледеніли в жаху: біля дверей ґанку лежав неживий Володя, а другий хлопець тримав рушницю, з якої ще навіть курився легенький димок від клейтуха.

І враз неначе вдарило мене по голові: — «Та ж це з моєї провини вбито Володю, мого вуєчного брата!» — А ту думку вже наздоганяла друга: — «Тож це амінь і йому, й мені!» І раптом почув я такий жах, ніби дійсно мого обличчя діткнулася студена рука смерті. Я підніс очі до неба:

— Господи не допусти! — зітхнула стрільчастою молитвою моя душа.

Саме тепер були б потрібні смолоскипи!.. Та з'явились ліхтарні, лампи. Непритомного хлопійку понесли до колодязя, де лили йому на голову холодну воду, змиваючи кров, що з неї враз на землі створилось ціле озеро (бо ж, розведена водою кров завжди робить враження величезного квантуму12). Та за хвилю від холодної туші Володя прочуняв... Тим часом уже був запряжений кінь, пораненого поклали на віз і кілька хлопців, у тім числі також і я, повезли Володю до лічниці.

Там виявилось, що в голову хлопчині потрапило аж 14 зерен шроту13. Одначе, хоч постріл стався на один крок від його голови, влучили в неї тільки бокові шротини, сковзнули по черепових кістках і майже всі вилетіли крізь шкуру геть. Решту йому вирізав фельчер, зайодував ранки, намотав ґазу й уже другого дня Володя походжав між нами, як ми казали, «кандибобером» — хвастаючи й своїм величезним «турецьким» турбаном, і тим, що його «не бере» ані турецька рушниця. Мало того, ще через день, він пластично демонстрував своєму одноліткові, що прийшов його немічного відвідати, як саме його стріляно, і мало-мало не забив свого спочутливого гостя...

Мене ж цей «щасливий випадок», анонсований глупим циганським дівчатком, імпульсував до висновку, що тримаюсь його і до сьогодні: людям властиві неясні прочуття будучини, але ж циганам більше, ніж комусь іншому. Бо ж це циганча не чекало від мене нагороди за своє «гадання» і з жалем сказало мені те, не чого хотіло, лише те, що йому мимохіть уявилось.

Що ж: вірити в циганські «пророчества?» Ні, але частіш згадувати сказану за дві з половиною тисячі літ перед нами істину Ляо-Ці, потім повторену Сократом і багатьма іншими мудрецями: — «Хто (все) знає, той не є вчений, хто ж учений — той не знає».

***

За рік чи два, знов на феріях поїхало нас п'ять хлопців на роверах у далеку мандрівку. Був один із тих незвичайних днів, що роблять літній час на Полтавщині — «на все хороший» — казково-чарівним і наповнюють серце найглибшою любов'ю до цієї виїмкової землі. Того дня, відпочиваючи на мальовничій галявині невеликої діброви, ми — з природи зовсім не сентиментальні хлопці, в напливі глибоких емоцій, поставали навколюшки, нагнулись до квітчастого килима трави й цілували рідну, теплу землю з такими ж почуттями, як цілують вдячні діти рідну матір.

— Земле наша! Ти — скрізь гарна, але найліпша й найдорожча ти — тут!

— Дай нам на тобі прожити і в тобі лежати по смерті!

— По смерті? Хто згадує про смерть, коли кругом — життя в зеніті? Їдьмо!

Ми — дужі, повні енергії й завзяття, в піднесенім настрої. Ах, хоч притиснути, що є сили, педалі, най залізні коні несуть, мов вихор! Вперед і все вперед!

З імпровізованими співами й вигуками летимо, тільки земля гуде під нами. А перед очима — вже та улюблена, чудова Полтавська панорама: довжелезний спуск із Опішні до замріяної Ворскли в Мійських Млинах. Шлях — широченний, сухий, укочений, із нахилою рівною площиною на півтора або й два кілометри завдовжки. Не їдемо, а — дійсно — летимо додому з прудкістю якихсь п’ятдесятьох кілометрів за годину, аж дихати нема чим, аж один одного ледве бачимо за ніжною пудрою куряви, що її зривають з дороги наші кола.

І зненацька чую, як щось з великою силою штовхнуло мене зісподу й підкинуло високо вгору. Я — в повітрі. Сідла піді мною нема, ноги — без опору, лет вперед — не зменшений... Лише почуваю в руках два гумових держална керма, що їх судорожно стискую з усієї сили. Головою ж тільки пролітає блискавка:

— Це ж — смерть! Господи!..

І в цій миті чую, що я справно вскочив у сідло, ноги вперлись у педалі, а ровер, мов куля гонить з убійчою силою рівною лінією вперед.

Колега, що був мені при плечі, біля річки оповідав:

— Коли я вглядів, як ти вскочив у яму й вилетів над своїм сідлом майже на метр угору, я сам ледве-ледве втримав свого велосипеда в руках, бо вчув, що млію з переляку. Але ж обґрунтованість мого жаху прийшла в той мент, як ти знову влучив у своє сідло. Тоді я збагнув, що було б з тобою, коли б ти хребтом брякнув у шлях поперед свого роверу! Не дурно ти в байраці згадав про смерть: вона летіла з нами.

І в того колеги цокотіли зуби, а руки були, як крига.

Ми всі були з духовної семінарії, тобто з фабрики атеїстів14. І серця наші були порожніми каплицями, що з них украли Бога. А от же, той колега, «що бачив мою смерть», «не мудрствуя лукаво», констатував:

— Ні, це — не «щасливий випадок», але правдиве чудо Боже!

***

Вважається, що непрактичні люди, хоча б мали й велику пам'ять, не пам'ятають чисел і дат. Дарма, що мене свого часу звали в Києві «українським американцем», а з дитинства й поднесь лишаюсь людиною, цілком непрактичною. Тож натурально, що, пам'ятаючи багато з того, що зажив, бачив, чув та читав, тяжко затримую в пам'яті дати. А отже, є кілька, що їх твердо тримає й моя пам'ять.

Такою визначною датою для мене був рік 1896, особливо ж — літо того року. Тоді я вперше закохався. Того ж року зажив тяжку драму першої зради коханої дівчини. В тому ж таки літі я по-перше написав кореспонденцію до газети15. Поважна газета мою кореспонденцію видрукувала, я дістав ласкаве запрошення до співробітництва й це потягло мене на письменницький шлях. Того ж таки року смерть кілька разів гостро пожартувала зі мною, навіть неначе навмисне раз-по-раз мене підловлювала.

Відомо: коли юнака порве перше кохання,— ціле його єство захоплене страшним торнадом. Це неминуче приводить до зриву в багатьох емоціональних відношеннях. Хлопчисько перестає бути дитиною й через ніч з нього стає правдивий юнак. Дитяча нерішучість чи боязливість, шукання в комусь опертя, слухняність старшим, а часто — й коректність до батьків — все раптом зникає. Натомість розцвітає ініціативність, нахил до більшої чи меншої героїчності (в залежності від індивідуальної здібності коронних сердечних артерій (
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Уроку. Теоретичний матеріал для засвоєння
Масол Л. М., Тзов «Видавництво «Світоч», авт. Гайдамака О. В., Тов «Видавництво «Генеза»

«Коротка історія часу»
Книжка трималася у списку бестселерів «Санді таймс» (Sunday Times) понад чотири роки, потрапила до «Списку найпродаваніших книжок»...

План Вступ Українське Лікарське Товариство Північної Америки Світова...
Спілку Українських Лікарів, Українське Лікарське Товариство Північної Америки, Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств...

Вступ
Англіцизм – ідіома чи крилатий вислів – пов’язується у свідомості мовців з англійським джерелом незалежно від способів творення:...

Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво...
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005

Реферат Напрямки підручникотворення в західному зарубіжжі
...

Всеукраїнський студентський архів
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 початку 20 ст. Частина Українське мистецтво

«Добра слава про обдаровану людину живе у віках» (на літературному матеріалі)
Як ви вважаєте, чому від доброго слова світ стає кращим? Чи кожна людина заслуговує добрих слів?

«Індоарійські таємниці України»
У першій своїй книжці автор наголошував, що в цій царині нас очікує багато несподіванок І відкриттів. І нова книжка повністю підтверджує...

Видавництво
Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою. 1-4 класи



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка