Пошук по сайту


План Антропоцентричний характер філософії Відродження. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм та неоплатонізм Натурфілософія Відродження І нове природознавство

План Антропоцентричний характер філософії Відродження. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм та неоплатонізм Натурфілософія Відродження І нове природознавство

Лекція № 5. Філософія Відродження



План


1. Антропоцентричний характер філософії Відродження.

2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм та неоплатонізм

3. Натурфілософія Відродження і нове природознавство

4. Поняття «Відродження» та характерні риси духовного життя цієї доби

5. Філософські ідеї пізнього Відродження




Поняття «Відродження» та характерні риси духовного життя цієї доби


Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зру­шень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані * зі зро­станням значення та авторитету міст, * збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяль­ності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки форму­вання нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироб­лявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких лю­дина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної дог­матики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці про­цеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реаль­ну цінність природи і земного життя людини.

Світобачення в епоху Відродження:

– Природа і земне життя людини мають реальну цінність

– Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога

– Найвище творіння Бога людина

– Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії

Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвер­татися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилу­читися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище тво­ріння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її мож­ливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості яку спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також, мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була дове­сти свою людську гідність.

Подібні розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розу­міти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відрод­ження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна «загнати» у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й ін­коли просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовияв­лення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів по­зитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський — продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух — дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне — стає символом європейського духу.
Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, неоплатонізм, натурфілософія

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей ранньо­го гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — поча­ток XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV— середина ХУ ст.

платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — пер­ша третина XVI ст.;

натурфілософський період: друга половина XVI — початок XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265—1321). Міркування Данте спрямовані на обгрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, корінь людського буття полягає у свобода волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини про­довжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гор­довито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану «Studia humanitatis», тобто комплекс учень і роздумів про лю­дину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення ан­тичністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331—1406), Поджо Браччоліні (13 70—1459), Лоренцо Валла (1406—1457). Джаноццо Манетті (1396—1459) у своєму творі «Про гідність і вищість людини» прославляє її як вище творіння Бога. Саме че­рез це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злаго­дженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише про­довжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини –пізнавати й діяти.


Паджо

Браччоліні

• що притаманно «природі, те не можна засуджувати

• у земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти, насолоди

Джаноццо

Манетті

• гідність людини - вона є вище творіння Бога

• людське тіло наділене гармонією і красою

* вище від нього стоїть злагодженість і гармо­нія розуму

Лоренцо

Валда

• високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним

• реальне буття належить лише окремим реальним речам

Калюччо

Салютаті

• за допомогою розуму людина завершує процес божественного творіння

• призначення люди­ни: – пізнавати і діяти


Отже, гуманізм Відродження мав Яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

– обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

– піднесення гідності людини;

– прирівняння її у чомусь до Бога.

З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обгрунтування. Треба також відзначити, що канонізо­ваному Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження проти­ставляли Платона — у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філо­софія Платана була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епо­хи був платонізм.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401 —1464), син селянина з м.Куза біля Трира.

Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максиму­му та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає приро­ду як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б лю­дина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум скла­дається з: *відчуття, *уяви, *міркувань, *мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити суджен­ня, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсуджу розум утво­рює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини при­близно так, як багатокутник наближається до кола.

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433— 1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесанс­ного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську плагонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.
Погляди Марселіно Фічіно на Всесвіт:

– Світ є ієрархією форм буття

– Бог як буття пронизує усю світову, ієрархію, вбирає у себе все ("не Бог у щ речах, а все у Богові")

– У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв'язком світу

– Душа постає в єдності єдиного і мно­жинного

– Життя пронизує увесь Всесвіт, влаш­товує його гармонію

– Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг

– Любов — найбільша сила світу
Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увін­чує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування.

Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Ціка­вою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом «усезагальної релігії», вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Пікоделла Мірандола (1463—1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність — це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, дони­зу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.

Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе мо­гутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманіс­тичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворе­не) і навіть гілозоїзму (вся матерія — жива).

Натурфілософія Відродження і нове природознавство


Нарешті, ще один напрям ренесансної фі­лософії — натурфілософія, тобто філософст­вування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзна­чено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відроджен­ня був відомий універсальний митець Лео­нардо да Вінчі (1452—1519)—архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель.

Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі мо­менти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на «підмісячний» і «надмісячний» світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.

Філософські міркування Леонардо да Вінчі:

– Світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника

– Завдання людини полягає у пізнанні природи

– Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим є зір

– На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами

– Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення

Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'яв­ляється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.

Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473—1543). Його твір «Про кругообіг небесних сфер» започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід зай­матися не схоластичними сперечаннями, а пізнаван­ням світу.

Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких, якДжіроламо Кардана, Андреа Везалія, Мітель Сервет, Андреа Чезальпіно.

На зламі XV—XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну. Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469— 1536), Томас Мор (1478—1535), П'єр де ля Рамус (1518—1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вва­жав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої «філософії Христа». Тут на пер­шому плані — етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа — мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина ося­гає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469—1527), якого вважають, з од­ного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого - фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що; доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. І Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи із таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монарху) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін) оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.

Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми спів­відношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відрод­ження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, кон­центрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприй­нятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пан­теїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.

Філософські ідеї пізнього Відродження


У XVI ст. у філософській думці Відродження починають від­чутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і немож­ливості для неї переламати хід власного життя.

Зазначені моменти яскраво виявились у творі «Зодіак життя», надруко­ваному у Венеції 1534 р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стел-лата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Про­світництва. В ньому, зокрема, зазначалось: «Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини. Бог лише владний над нею; крім нього, у світі нічого ні вище, ні краще природи».

Філософські ідеї П'єра Анджело Мандзоллі:

– світ є нескінченним, оскільки невичерпною" є енергія Бога.

– світ існує вічно, твориться Богом з недбхідністю

– необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу речей

– всюди у світі присутня душа, що його животворить

– Бог творить світ не для нас, а для себе

– Найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань

Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескін­ченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, — Бог творить світ не для нас, а для себе.

Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого, панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, — тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді «перевернуте життя». Що ж протиставляє цьому автор «Зодіаку життя»? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди проти­стоїть «черні», цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпер­шим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мис­тецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.

Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (153З—1592). У центрі уваги його «Досвідів» перебуває звичай­на людина.

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозре­чення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різнома­нітне і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. «Краще наше творіння — життя у згоді з розумом». Іноді Монтень вважає селян взірцями людсь­кого життя — життя у злагоді з природою, але частіше прославляє інди­відуалізм і самозаглиблення.

Оцінка становища та сутності людини у Мішеля Монтеня:

– Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів. Кожна людина є представникам людського роду

– Всі релігії мають принципову єдність і базуються на зви­чаях

– Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків

– Кожна людина є представником людського роду

– Шлях до пізнання лежить через самоаналіз

– У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву

– Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою

Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначили­ся на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілосо­фія. Серед представників цього напряму треба відзначити насам­перед, Бернардіно Телезіо (1509—1598). Основний твір філософа має характерну назву: «Про природу згідно з її власними печат­ками» (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спира­тися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, «зіркою першої величи­ни» натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548—1600). Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існу­вання:

– Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежно­стей.

– Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю мож­ливості та дійсності, суцільною актуальністю.

– У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

– Розгорнута матерія втілюється у мінімумі — атомі, що має потенції максимуму.

– Активність матерії спричиняється світовою душею – загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.

– Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

– Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність за­конів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює => буттю, буття ==> сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.

Погляди Джордано Бруно на пізнання:

– Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи

– Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне

– Інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення

– Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція)
Ученням Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).

У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і досконалість людської руки — органу органів людського тіла. Шлях до людської могутності відкриває так звана «практична магія» — наслідування творіння. «Практична магія» потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомо­гою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя — єдине й неповторне. Тому його треба ціну­вати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого ро­зуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.

Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова— цілісна, жива, динамічна. Лю­дина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564—1642), який висловився так: "Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного нау­кового стилю.

Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не оду­хотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть Ті приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохит­них постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме мате­матичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літе­рами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".

Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих «первинних» і «вторинних» якостей речей. "Не думаю, що для збуджен­ня у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-не-будь. крім розміру, числа та повільних або швидких рухів: вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж імена, подібно до того, як лоскотання та сверб­лячка не більше, ніж імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".

Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математич­ними вимірами речей, а вторинні — з особливостями будови людини. Звичай­но, що при такому розумінні людина — уже не мікрокосм, природа — не оду­хотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки, зокрема й до класичної науки загалом.

Резюме


® Епоха Відродження, зберігаючи вихідні положення християнського світо­бачення, під впливом розвитку наук, збагачення людських знань та жит­тєвих обріїв, зробила в цьому світобаченні такі нові наголоси, які відпо­відали бажанню того часу повернути людині (відродити) всю можливу повноту її життєвих проявів; при тому взірцем такої повноти постава­ла античність.

® Епоха Відродження набула виразно суперечливих рис, оскільки поєднувала в собі елементи попередньої історичної доби та зародки нової; надаючи людині провідне місце в творчому розвитку процесів природи, ця епохи підносила на небувалу висоту як її позитивні, так і негативні прояви, тому постала водночас в окресленнях гуманістичного титанізму та фаустівського духу.

® Філософія Відродження історично розвивалася від гуманізму - через ре­несансний неоплатонізм - до натурфілософії; філософія пізнього Відрод­ження дещо відійшла від гуманістичного оптимізму; в неї почали проявля­тися настрої скепсису, невіри у позитивні творчі можливості людини; у той же час ренесансна натурфілософія впритул наблизилася до провідних принципів експериментальної науки.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт



Суперечливий характер соціально-культурних та духовних процесів євро­пейського Відродження.

Вихідні ідеї філософії гуманізму та їх світоглядне значення.

Вплив ідей італійського гуманізму на духовні процеси в Україні.

Ренесансні неоплатонізм та натурфілософія про світобудову.

Ренесансний скептицизм.

Роль ренесансної філософії у формуванні європейської науки.

Проблеми оцінки історичної ролі епохи Відродження у розвитку європейсь­кої культури.
МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ - поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму ти мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлен­ню: тому людини постає центром та зосередження.» якостей світу.

ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ - висунуте М.Коперніком положення, що доцільніше вважити не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи): за часів Коперніки ти пізніше геліо­центризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.

СИМПАТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, щ6 світ пронизаний та поєднаний енер­гією єдиної світової души

ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу: через це зірки, планети, мінерали розгляда­лися як одухотворені істоти.

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

План Вступ Гуманізм епохи Відродження. Філософські ідеї епохи Відродження,...
Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія,...

Література розстріляного відродження” позначена надзвичайним багатома-ніттям...
За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід...

План Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст. Релігійна...
На самому початку XX ст була видана книга німецького філо­софа та культуролога О. Шпенглера (1880 1936) "Занепад Євро­пи", під суттєвим...

* Історичні передумови становлення культури Відродження
Відродження, в якому розрізняють раннє початок XIV — 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) І пізнє Відродження...

Філософія відродження
Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи І що в духовному житті...

Україна в 20-х роках 20 ст. Вступ
В даній роботі планується дослідити економіку України в умовах нової економічної політики (непу), відродження ринкових відносин на...

Мистецтво Високого Відродження
Високе Відродження. Він дав світовіновий тип творчої людини — особистість, обдаровану численними талантами, сильну духом, оригінального...

„ Проблема “Схід-Захід” в сучасній філософії та культурології. Особливості...
Проблема “Схід-Захід” в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та західного типів філософствування ”

Авіація України у період відродження її державності” відродження української державності
Тепер маємо І в нашій історії такі події, що перед усім світом засвідчили прагнення українського народу до вільного, щасливого, заможного...

Всеукраїнський студентський архів
Відродження, в якому розрізняють раннє початок XIV — 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) І пізнє Відродження...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка