Пошук по сайту


І. В. Срібняк Київський національний лінгвістичний - Сторінка 3

І. В. Срібняк Київський національний лінгвістичний

Сторінка3/4
1   2   3   4
Nagasaki Shipping List and Advertiser», який виходив із 1861 р. під редакцією англійця А.У.Хенсарда в м. Нагасакі. Роком пізніше сьогунат Токугава (феодальний військовий уряд Японії, який управляв країною з 1603 р.) почав видавати газету «Кампан батабіа сімбун», що була перекладним і повторно відредагованим варіантом газети «Javasche Courant» – органу голландського уряду в Індонезії. Обидві ці газети містили виключно новини з-за кордону. Першим журналом в Японії, назва якого містила термін «дзасі» (буквально – «різноманітні писання»), став «Сейо дзасі» («Західний журнал»). Він був заснований у 1867 р. Янагавою Сюнсаном, який і став його головним редактором. У журналі містилися переважно переклади з голландських періодичних видань. Тоді ж було засновано і кілька інших журналів, але незабаром випуск їх припинився внаслідок запровадження жорсткого урядового контролю над свободою преси.

У 1868 р. з’явилася низка газет, заснованих японцями в Едо (нині Токіо), Осака, Кіото, Нагасакі, на сторінках яких уже публікувалися місцеві новини. Деякі газети, і серед них «Тюгай сімбун» (засновник Янагава Сюнсан), вміщували на своїх шпальтах як місцеві новини, так і скорочені переклади із закордонних газет. Перша в Японії щоденна газета японською мовою – «Йокогама майніті сімбун» – вийшла друком у 1871 р. в місті Йокогама. Газети «Токіо ніті ніті сімбун» (попередниця «Майніті сімбун»), «Юбін хоті сімбун» (предтеча «Хоті сімбун») і найстарша з існуючих дотепер місцевих газет «Котю сімбун» (перед цим – «Яманасі ніті сімбун») почали друкуватися в 1872 р.

До більшості своїх газет того часу японці ставилися як до політичних форумів, оскільки вони обстоювали ідею створення національного парламенту і публікували політичні погляди учасників «Руху за свободу і народні права». Після започаткування роботи парламенту газети трансформувалися в органи щойно створених політичних партій. Ці газети мали назву «великі газети» (осімбун). Поряд з ними існували й «малі газети» (косімбун) – популярні видання, що публікували місцеві новини та інформацію, які б могли бути цікавими для широких кіл громадськості, а також «легку» белетристику. Типовим прикладом може слугувати «Йоміурі сімбун»19, що була заснована родиною Мотоно в 1874 р. як газета для інтелігенції. Наприкінці 70 – на початку 80-х рр., частково через «обвал» великих газет, зумовлений потужним пресингом з боку уряду, в країні почала видаватися низка нових, незаангажованих газет, які намагалися публікувати неупереджену інформацію (до числа цих видань слід віднести газету «Асахі сімбун» (Осака, 1879 р.), а також токійську «Дзідзі сімпо» (1882 р.).

Наступні два десятиліття в Японії були позначені розвитком національної журнальної періодики. В 1887 р. Токутомі Сохо засновує журнал «Кокумін но томо» («Друг народу»), що поклав початок жанрові сого дзасі («журнал загального інтересу»). Видавництво «Хакубункан» започаткувало у 1895 р. випуск журналу «Тайо» («Сонце»), який продовжив вироблення стандартів цього жанру. Що ж до світу белетристики то групою літераторів «Кеньюся» під проводом Одзакі Яке було засновано перший японський літературний журнал «Гаракута бунко» («Бібліотека уривків та фрагментів»).

Завдяки широкому використанню ротаційних машин у 90-х рр. ХІХ ст. стало можливим різке збільшення накладів газет, а розвиток рекламної справи перетворив їх у великі комерційні підприємства. Спочатку газети в Японії реалізовувалися через магазини, з якими підписувалася відповідна консигнаційна угода. Однак редакція газети «Токіо ніті ніті сімбун» ініціювала створення системи доставки своїх випусків читачам додому, яку швидко перейняли й інші газети. У 1903 р. газета «Хоті сімбун» створила ексклюзивне дилерство для доставляння виключно власного видання в масштабах усієї країни, причому дилери відповідали не тільки за надходження газети читачам, але й за її передплату. Звістка про значне збільшення накладу «Хоті сімбун» у результаті цього заходу спонукала й інші газети до створення власних дилерств20.

Перша чверть ХХ ст. була позначена інтенсивною конкуренцією між журналами, а також подальшою комерціалізацією журнальної справи. У цих умовах найбільшу активність виявляв заснований компанією «Коданся» у 1911 р. часопис «Кодан курабу» («Клуб історій»). За часів активізації руху за демократію Ямамото Санехіко ініціював видання журналу «Кайдзо» («Реконструкція»), матеріали якого стосувалися суспільно-політичної проблематики. Натомість журнал «Бунгей сюндзю» («Літературні аннали»), заснований Кікуті Каном у 1923 р., визначив своїм головним завданням надання допомоги у творчому зростанні молодих літературних талантів. «Коданся» видавала і журнал «Кінгу» («Король»), на шпальтах якого друкувалися кращі зразки художніх творів, моралістичні історії та різнорідна цікава інформація.

Коли землетрус 1923 р. зруйнував більшу частину Токіо, «Асахі сімбун» і «Майніті сімбун» (м. Осака), буквально за ніч стали найбільшими загальнонаціональними газетами, що практично домінували над усією газетною індустрією Японії. Під час цього стихійного лиха було зруйновано редакції кількох впливових газет, у т.ч. центральний офіс «Йоміурі», що остаточно поховало надії тодішнього її власника Т.Мацуями зробити зі свого «дітища» одне з провідних національних видань. Він був готовий поступитися газетою першому зустрічному за 100 тисяч єн (близько 25 тис. доларів), чим і скористався Серікі Мацутаро, який і став її новим власником.

Малознайомий із газетно-видавничою справою, С.Мацутаро розраховував насамперед на свою працездатність і знання життя. Вже в перший день він оголосив робітникам, що має намір працювати в п’ять разів більше, ніж будь-який інший газетний видавець у країні, але очікує від своїх редакторів, що вони як мінімум удвічі будуть працелюбнішими за конкурентів. Однак Серікі брав не тільки цим. Дії нового президента були настільки несподівані й ефективні, що заслуговують на включення до будь-якого сучасного підручника з підприємництва і маркетингу.

Насамперед він навів лад у самій редакції. На вході було встановлено годинник-табулятор, і журналісти, що звикли при колишніх власниках до вільного життя, вже мали реєструвати час своєї появи та тривалість перебування на роботі. Новий власник безжалісно звільнив та віддав до суду тих співробітників відділу реклами, які привласнили частину отриманих від рекламодавців коштів. Потім він викреслив із редакційних списків розсилки майже всі організації та окремих осіб, які відповідно до загальноприйнятної в газетному світі практики отримували безкоштовний примірник газети, на що йшла п’ята частина накладу. Було вжито заходів для скорочення друкарського браку, з чим багато видавців у ті роки мирилося.

С.Мацутаро спробував змінити характер свого видання, орієнтуючи його у відповідності до вимог читачів. Якщо попередні власники газети робили ставку виключно на високоосвіченого, інтелігентного читача, то Мацутаро вирішив значно розширити читацьку аудиторію своєї газети. На відміну від інших столичних газет, які лише зрідка зверталися до жіночої тематики, видавець увів щоденну рубрику для домогосподарок, розміщуючи там не тільки матеріали з кулінарії, виховання дітей і ведення домогосподарства, але й проблемні соціальні статті про жіночу рівноправність. З’явилася в газеті й колонка, присвячена релігійним проблемам.

Мацутаро одним із перших збагнув, які перспективи відкриваються перед радіо, що у 1925 р. переживало в Японії ще пору дитинства: у Токіо нараховувалося не більше 50 тис. детекторних приймачів. І тоді «Йоміурі» першою серед японських газет почала публікувати програму радіопередач, тексти нових модних пісень, що лунали в ефірі. Тут же друкувалися поради фахівців, як власними руками зібрати радіоприймач. Розрахунок виявився вірним, число радіоаматорів почало зростати, а разом з цим став неухильно збільшуватися й наклад «Йоміурі».

Наступною вдалою знахідкою видавця стало звернення до теми гри го. У Японії величезна кількість людей захоплювалися цією настільною грою. Але в той час провідні майстри належали до двох різних шкіл, що ніяк не могли з’ясувати, хто ж із них сильніший. Серікі не тільки звів їх за одною дошкою, а став публікувати докладні звіти про турнір, які потім переросли в постійну колонку на сторінках «Йоміурі». Відчуваючи зацікавленість читача, редакція газети почала регулярно публікувати прогнози й підсумки іподромних бігів, з’явилася також колонка для рибалок.

Завдяки цим вдалим інноваційним крокам наклад газети невпинно зростав: у 1924 р., коли Серікі придбав «Йоміурі», щоденний тираж газети складав 40 тис. примірників, у 1927 р. – 123 тис., наступного року – 147 тис., ще через рік – 220 тис. З 1930 р. було розпочато публікацію додатка до газети, що виходив тричі на тиждень, причому чималу його частину займали популярні серед молоді комікси. Щоб збільшити потік новин до редакції, видавець «Йоміурі» запропонував власникам місцевих японських газет створити інформаційний пул. Завдяки цьому за поінформованістю у внутрішніх справах країни «Йоміурі» вже не поступалася лідерам газетного бізнесу – «Асахі» й «Майніті». Кореспонденти «Йоміурі» працювали в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні та інших столицях світу. Це дозволило в 1937 р. довести наклад газети до 880 тис. примирників.

Але, аналізуючи загальний тогочасний стан розвитку газетно-видавничої галузі в Японії, слід відзначити, що вплив японських газет на формування громадської думки поступово зменшувався, оскільки вони дедалі більше переймалися проблемами власної прибутковості. До того ж потужний тиск із боку уряду позбавляв газети можливості проводити послідовну редакційну політику. Крім того, зростання в Японії експансіоністських настроїв та посилення впливу військових на політичне життя країни призвело до обмеження свободи слова. Від редакцій газет і журналів зажадали проведення ультра патріотичної лінії, а у тих, хто об’єктивно висвітлював діяльність влади (приміром «Тюокорон» і «Кайдзо»), просто відібрали ліцензію на видання журналів.

З початком японсько-китайської війни в 1937 р. (і до закінчення Другої світової війни) преса взагалі була поставлена під абсолютний урядовий контроль. Більше того, готуючись до війни проти США, уряд та військове командування Японії розробили план концентрації зусиль усієї нації, що передбачав консолідацію преси з метою ефективного забезпечення ідеологічної підтримки дій держави. У відповідності до цього плану кількість газет була різко скорочена з 1200 назв у 1938 р. до 848 у 1939 р. і до 55 у 1941 р. Після цього «злиття» навіть нестача паперу не позначалася на накладах цих газет – вони залишалися стабільно великими, особливо у тих видань, які виходили в столиці. Щоправда слід зауважити, що справжній рейтинг японських газет у той час з’ясувати важко. Щоб підвищити свою значущість, редакції найчастіше завищували, і досить істотно, свій наклад. Перевірена інформація про наклади газет є лише за 1942 р., коли уряд провів ретельну ревізію японської преси, щоб точно визначити її потреби в папері. Виявилося, що тираж «Йоміурі» склав на той час 1,56 млн., «Майніті» – 1,42 млн., «Асахі» – 1,28 млн. примірників21.

Вільна конкуренція між часописами відродилася після скасування суворих обмежень воєнного часу завдяки сприянню американської адміністрації, яка крім того, заохочувала відкриття нових газет, щоб надати масовій комунікації більш демократичного характеру. Ці заходи, а також зняття в 1951 р. контролю над використанням газетного паперу викликали збільшення кількості газет (із 55 до 135), але, попри рівні умови, конкурентнішими залишалися вчорашні гіганти, які впродовж короткого часу зуміли відновити свою стару систему розповсюдження та максимально збільшити кількість власних передплатників. У ранкових і вечірніх випусках провідних газет почали вміщувати й місцеві новини, що ще більше загострило конкуренцію на газетному ринку Японії.

У цей час відновилося видання низки журналів (у т.ч. «Тюокорон», «Бунгей сюндзю», «Кайдзо»), а крім того, з’явилося багато інших часописів у жанрі сого дзасі. Заснування журналів «Йомімоно» («Все читає») і «Сьосєцу» («Новинки у світі повістей») засвідчило виникнення нового типу публіцистики – легкої журнальної белетристики. Для окреслення таких видань був навіть запропонований особливий термін – тюкан сьосєцу («художня література не для надто вимогливих читачів»). Але найбільш значущою подією у видавничому світі стало несподіване і просто-таки вибухове зростання кількості щотижневих журналів. Такі з них як «Сюкан йоміурі», «Сюкан току», «Сюкан санкей», завоювали популярність завдяки відмові від стриманих та фактологічно перевантажених репортажів, що зазвичай вміщувалися в щомісячних журналах сого дзасі. Натомість вони акцентували свою увагу на «людському аспекті» тих чи інших подій.

На початку 70-х рр. число читачів щотижневих журналів різко зросло, водночас пришвидшувався тривав процес їх спеціалізації: редакції націлювали свої журнали на певну читацьку аудиторію. Особливо активно засновувалися щотижневики для жінок, загальна кількість яких у цей час перевищила шість десятків. Серед них такі, які видаються й до сьогодні – «Ан-ан», «Нон-но», що визначають основні тенденції розвитку японської моди; «Куровассан» («Пиріжок»), «Мор» («Ще»), «Уїв» («З тобою»), які орієнтуються на жінок у віці від 20 до 40 років; «Катей гахо» («Родина в ілюстраціях»), «Сюфу-но томо» («Друг домогосподарки»), що розраховані на жінок зрілого віку. Чимало щотижневиків своїм завданням бачать задоволення інтересів чоловіків. Досить популярними серед них є законодавці моди «Менз нон но» («Нон-но для чоловіків») і «Чекмейт» («Шах і мат»), а також «Попай» («Із широко розплющеними очима») і «Хотдог прес» («Бутербродна преса»), що формують смаки молодіжного сегмента читацького ринку.

Зростання популярності журнальних видань і телебачення змусило більшість провідних газет сконцентруватися на висвітленні новин та рекламі. Як і всюди в світі, прогрес радіо й телебачення спонукав редакторів та журналістів узятися за написання аналітичних статей і коментарів новин. Уже наприкінці 70-х рр. минулого століття японські ЗМІ почали впроваджувати у видавничий процес комп’ютерні технології та використовувати супутниковий зв’язок, що дозволило їм посісти чільне місце у суспільно-політичному житті країни.

Зараз журнальні видання дуже популярні в Японії, сьогодні в країні нараховується понад 15,5 тис. часописів із загальним накладом близько 5 млрд. прим. Переважна більшість з них є спеціалізованими виданнями, розрахованими на жінок, шанувальників спорту, користувачів комп’ютерної техніки тощо. У процентному відношенні вони поділяються на дитячі (27%), популярні (17%), сімейні (9%), жіночі журнали загального призначення (7%) та ін. Японські тижневики (їх сумарний наклад становить майже 2 млрд. прим.) поділяються на журнали загального призначення (31%), популярні (28%), дитячі (25%), жіночі (15%) та ін. Решта припадає на т.зв. «високочолі», або «серйозні», журнали – для читача з різнобічними, переважно гуманітарними інтересами («Тюокорон», «Бунгей сюндзю», «Сьокун» та ін.). На сторінках цих журналів часто вміщуються виступи відомих політиків, учених, письменників. Ще одна численна і популярна категорія щотижневиків – т.зв. «корисні», або тематичні, присвячені комп’ютерам, домашньому господарству, кулінарії, відпочинку, спорту (зокрема бейсболу і гольфу), автомобілям, еротиці тощо. Нарешті, є ще одна категорія журналів, яку можна умовно назвати «сенсаційною», або «скандальною», де публікується інформація про сумнівні фінансові оборудки та хабарі, а також про особисте життя знаменитостей.

Прикметною рисою японської журнальної періодики є вміщення на шпальтах часописів коміксів, про популярність яких свідчить хоча б випуск двох щотижневиків для підлітків із накладом до 4 млн. прим. кожний. Комікси в Японії зорієнтовані практично на всі категорії населення – малят і людей похилого віку, окремо – на чоловіків і жінок. В останні роки з’явилося безліч коміксів на серйозніші теми, у т.ч. про події політичного та економічного життя країни і навіть про юридично-процесуальні справи. Ще одна особливість японської журнальної періодики – постійна динаміка і поява нових та припинення видання старих часописів. Так, у 1989 р. було розпочато видання 112 нових журналів, а 56 припинили своє існування; аналогічні показники для 1994 р. становили 157 і 120, для 1995 р. – 202 і 130.

Наприкінці 1990-х рр. аналітики пророкували занепад газет у зв’язку з розвитком нових засобів масової інформації. Однак цей прогноз виявився безпідставним, а газетно-видавнича галузь у Японії й надалі успішно розвивається, багато в чому завдяки чітко налагодженій доставці газет їх передплатникам. Взагалі – це одна з найприкметніших ознак японської преси, коли понад 90% накладу щоденних газет розповсюджується за передплатою. Зрозуміло, що такий спосіб доставки ранкових і вечірніх видань вимагає додаткових видатків, але пресові концерни пішли на це та створили розгалужену мережу спеціальних агентств, які займаються наймом поштарів (здебільшого з числа школярів) за погодинною оплатою.

Нині сучасна газетна індустрія в Японії являє собою інтегральний складник японського бізнесу, який розвивається як за універсальними, так і своїми власними законами. Провідне місце в газетно-видавничій сфері посідають великі загальнонаціональні медіа-корпорації, які займаються виданням ранкових або вечірніх випусків своїх газет (інколи – обох одночасно). Газети провідних медіа-корпорацій зорієнтовані на ознайомлення читача з новинами т.зв. «загального інтересу», натомість велика кількість локальних і спеціалізованих японських газет цілковито задовольняє різноманітні запити одного з найосвіченіших суспільств світу. За загальним накладом щоденних газет (72,7 млн. прим.) Японія посідає перше місце в світі, а за кількістю газет на душу населення (майже 600 прим. на одну тис. осіб) – друге, поступаючись лише Норвегії.

Японські газетні видання можна умовно розділити на три типи: загальні, спеціалізовані й спортивні. До першого типу належать газети, які розповсюджують на території всієї країни, а також регіональні (поширюються в кількох префектурах) та префектурні. Наклад загальнонаціональних газет становить близько половини від сукупного тиражу. Найбільшими загальнонаціональними газетами Японії є «Йоміурі» (14,4 млн. прим.), «Асахі» (12,4 млн. прим.), «Майніті» (5,6 млн. прим.), «Ніккей» (4,7 млн. прим.) і «Санкей» (понад 2 млн. прим.). Усі вони, крім «Санкей», дублюються й англійською мовою – «Asahi Evening News» (38,8 тис. прим.), «The Daily Yomiuri» (52,8 тис. прим.), «Nikkei Weekly» (34,4 тис. прим.); тільки англійською виходить газета «The Japan Times» (80 тис. прим.).

Обсяг кожної з газет першої трійки – 24 полоси вранці і 8-16 полос увечері. Підтримуючи загальнонаціональні мережі доставки своїх видань читачам додому, п’ятірка провідних газет у такий спосіб забезпечує собі понад 53% сумарного накладу. Ранкові випуски «Йоміурі сімбун» і «Асахі сімбун» користуються особливою популярністю у великих містах. Таких як Токіо й Осака, та в їхніх околицях. Їх основна читацька аудиторія складається з дрібних власників, службовців середнього рівня, управлінців і висококваліфікованих робітників. Інша половина накладу припадає на префектурні газети, які користуються достатньо великим попитом у місцях видання. Сучасне співвідношення вечірніх (4%) і ранкових видань (57%) переконливо засвідчує перевагу останніх, водночас популярними залишаються й «синглові» видання (39%).

Спеціалізовані газети Японії (загалом – понад 100 видань) висвітлюють на своїх шпальтах актуальні проблеми розвитку окремих галузей національної економіки (металургії, хімії, електротехніки, житлового будівництва, рибальства та ін.). Нарешті спортивні видання зосереджують свою увагу на новинах спорту (серед видань цього типу є як загальні, так і такі, що спеціалізуються на висвітленні новин якогось одного виду спорту). Переважна більшість газетних компаній є членами Японської асоціації газетних видавців і редакторів, яка була заснована ще в липні 1946 р. з метою підтримки і розвитку свободи слова. У 2000 р. до її складу входило 110 газетних видавництв, п’ять агентств новин і 39 мовленнєвих компаній.

На відміну від європейських країн і США, де ранкові та вечірні газети однієї компанії виходять під різними назвами і є незалежними одне від одного виданнями, в Японії обидва випуски пов’язані між собою, причому вечірній є своєрідним продовженням ранкового. «Сетто» – комплект ранкового і вечірнього випусків – нині дуже популярна форма видавництва газет у Японії. У переважній більшості видань близько 40% газетної площі відведено під розміщення реклами, позаяк прибутки від реклами безпосередньо зумовлюють економічну рентабельність кожної газети або журналу.

У зв’язку із зростанням популярності мережі Інтернет у багатьох японських газетах з’явилися свої інтерактивні служби, які, з одного боку, є електронними версіями традиційних газет, з другого – самостійними носіями інформації. Сьогодні три загальнонаціональні японські газети – «Асахі», «Йоміурі» і «Ніккей», а також англомовна «The Japan Times» – мають свої служби в мережі Інтернет (відповідно – «Asahi com», «Yomiuri On-line», «Nikkei Net» і «The Japan Times online». Інтерактивні служби газет пропонують користувачеві право самостійно обирати мову для ознайомлення зі змістом номеру (між японською і англійською).

Унікальність японських газет зумовлена не лише їх гігантськими накладами, а й тим, що вони належать до якісних видань. До п’ятірки найбільших щоденних загальнонаціональних видань (за даними на 2005 р.) належать «Йоміурі сімбун», «Асахі сімбун», «Майніті сімбун», «Ніхон кейдзай сімбун» та «Санкей сімбун», сумарний наклад яких становить понад 50 млн. примірників. У той час як у більшості європейських країн і в Північній Америці наклади місцевих газет невпинно зменшуються, періодичні видання Японії мають виразно позитивну тенденцію до зростання.

Характерна особливість японських газет – їхній тісний зв’язок із національними засобами телерадіомовлення, коли газетні й радіомовні компанії налагоджують близькі ділові контакти, вдаючись до придбання акцій або до обміну персоналом. У японській медіа-індустрії трапляються непоодинокі випадки, коли журналісти (з відповідними даними та хистом) стають ведучими телевізійних програм новин або оглядачами політичних подій на ТБ.

Особливістю японського газетного ринку є й те, що питома частка роздрібного продажу газет дуже мала: 93% тиражу щоденних газет (і 99% п’яти найбільших із них) потрапляє до читача не через кіоски, а через спеціальну службу доставки, створену кожною газетною кампанією на місцях. Таким чином, між газетою і передплатником ніхто не стоїть – «своя» газета сама приходить додому, і це зміцнює у читача відчуття прямого контакту з нею. Цією ж обставиною багато в чому пояснюється надзвичайно потужний вплив газет на масову свідомість японців, а також непересічна роль періодичної преси у формуванні громадської думки.
* * *

Періодичні видання реєструють факти історії в процесі її творення та віддзеркалюють життя у всіх різноманітних його виявах. Для історика преса має важливе значення як своєрідне та багатопланове історичне джерело вивчення конкретних історичних подій, в першу чергу – суспільно-політичного та культурного життя конкретної епохи, не тільки за змістом, а й за структурою опублікованого фактичного матеріалу. Це, зокрема, закони, статистичні відомості, програми партій, статути товариств, епістолярії та ін. Водночас це й різножанрові газетні та журнальні публікації як правдиві свідчення епохи, основу яких складає фактичний матеріал, особливим чином препарований журналістами.

Матеріали періодичної преси є важливим і цінним джерелом з історії багатьох сфер людської діяльності – політичної, соціально-економічної, культурної, наукової тощо. Високий інформаційний потенціал преси дає нам можливість дослідити події минулого, проникнути в глибини людської психології, відтворити атмосферу, «образ» певної історичної епохи. Особливо це стосується останнього – ХХ ст., коли можливості преси щодо формування громадської думки, ідеологічних стереотипів і національної свідомості досягли може найвищого рівня у світовій історії. Водночас – матеріали преси є й самоцiнними, бо вони дають дослідникові можливість реконструювати певні історичні процеси, значною мірою доповнюючи свідчення архівних документів.

1 Преса (від англ. press; франц. pressе – прес, друк) – друковані періодичні та неперіодичні видання (газети, журнали, альманахи, бюлетені, вісники, збірники), в яких систематично і оперативно різноманітними словесними і зображувальними засобами відтворюються найактуальніші суспільно-політичні події. На відміну від іншої друкованої продукції відзначаються більшою актуальністю тематики, злободенністю постановки питань і їх соціально-політичною загостреністю (див.:
1   2   3   4

Схожі:

О. А. Щуровська Київський національний лінгвістичний
Явище регіональної диференціації та проблема уніфікації арабської військової термінології

Н. О. Чермалих Київський національний лінгвістичний університет «що я залишу в спадок ?»
Рец на: Рьокан. Вибрані поезії / Переклад Івана Бондаренка. – К., 2008. – 264 с

Київський національний лінгвістичний університет на правах рукопису...
Прагматична реалізація категорії суб’єкта в політичних промовах канцлерів фрн повоєнного періоду 116

С. В. Сорокін, Н. П. Анастасіаді Київський національний лінгвістичний
Гонконгу чи китайськими іммігрантами на Заході. Саме ці роботи проклали шлях для наступних досліджень у цій царині й стали теоретичним...

Сv пастернак-Таранушенко Олена Дмитрівна
Київський національний лінгвістичний університет, факультет германської філології, спеціальність – мова І література (німецька),...

О. С. Бібко Київський національний лінгвістичний
У даній статті здійснено спробу розглянути основні принципи організації навчального процесу в середній школі Японії, а також зміст...

М. О. Сушко Київський національний лінгвістичний університет
Специфіка в’єтнамських складів у звуковому відношенні характеризується в першу чергу тим, що кожному складу властивий певний рух...

О. Ю. Гусєва Київський національний лінгвістичний
Розрізнялися ранкові та вечірні газети, причому за своїм накладом вечірні значно поступалися ранковим. Переважна більшість періодичних...

Я. В. Кисільова Київський національний лінгвістичний
Основою цьому є мова, зокрема такі її складові як реалії, національно-специфічні слова, що підкреслюють індивідуальність кожного...

В. В. Пілик Київський національний лінгвістичний
К.І. Билинський, Г. Я. Солганік, В.І. Лихошва, В. Н. Парфьонов, І. В. Рогозіна та А. А. Стри-женко та ін., проте особливості функціонування...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка