Пошук по сайту


І. В. Срібняк Київський національний лінгвістичний - Сторінка 2

І. В. Срібняк Київський національний лінгвістичний

Сторінка2/4
1   2   3   4
Тонніп сінмун» («Незалежна газета»). Вона виходила тричі на тиждень накладом 300 примірників на чотирьох малоформатних сторінках, перші три з яких друкувалися корейською (з використанням фонетичного алфавіту хангіль), а остання четверта – англійською мовою12. Перше число газети вийшло 7 квітня 1896 р.13, і в її редакційній статті наголошувалося: «Ми маємо намір стати виразниками інтересів усього корейського народу. Ми будемо повідомляти народові про дії уряду та правдиво інформувати уряд про життя народу». Газета відкрила свої регіональні філії в кількох корейських містах (у т.ч. в Ічхоні, Сувоні, Канхві, Пхачжу, Пхеньяні). Того ж року було розпочато видання й першого корейського журналу – «Бюлетеня незалежного товариства», який ставив перед собою просвітницькі завдання.

На квітень 1898 р. припадає заснування першої в Кореї щоденної газети сучасного типу – «Меїль сінмун», редактором якої став Лі Син Ман (пізніше – перший Президент Республіки Корея). Попри те, що редакція газети містилася у непристосованому для цього приміщенні – магазині гуртової торгівлі рисом – редакція і журналісти не втрачали оптимізму, друкуючи свої матеріали корейською мовою. Вони висунули гасло модернізації країни, яке вважали нагальним для справи незалежності країни. «Меїль сінмун» проіснувала лише один рік, припинивши своє існування через фінансові труднощі.

На зламі ХІХ-ХХ ст. Росія, Англія, США, Китай і Японія намагалися посилити свій вплив у Кореї, що негативно позначалось на політичній та економічній ситуації в останній. З початком російсько-японської війни (1904-1905 рр.) за розпорядженням Токіо в усіх сеульських газетах було запроваджено попередню цензуру. Але попри обмеження військового часу в 1904 р. в столиці засновується нова щотижнева газета «Техан меїль сінбо». Аби мати можливість обходити цензурні «рогатки», встановлені японською владою, її головним редактором був призначений Ернст Т. Бетелл – спеціальний кореспондент лондонської «Дейлі ньюс» у Сеулі. Цей крок засновників газети виявився досить вдалим – японці деякий час не втручалися у редакційну політику часопису14.

Невдовзі японська окупаційна влада встановила й інші антидемократичні обмеження, які мали на меті унеможливити виявлення корейцями будь-яких форм непокори. Після встановлення протекторату над Кореєю Токіо забезпечило собі практично необмежений контроль за діями корейського уряду. «Техан меїль сінбо» та інші корейські газети намагалися привернути увагу світової громадськості до ситуації в Кореї, що була позначена фактичною втратою урядом цієї країни значної частини суверенних справ. Тривало й подальше обмеження свободи преси, японська влада вдалась до судового переслідування Бетелла та його колег із журналістського «цеху». Вже у 1905 р. очолювана ним газета була закрита, а ще за два роки окупаційна влада прийняла закон про пресу, відповідно до якого корейські часописи втрачали право навіть на мінімальну критику дій Токіо. Після прямої анексії Кореї Японією (1910 р.) виробничі потужності «Техан меїль сінбо» взагалі були продані японським підприємцям.

Наступне десятиліття можна назвати «чорним періодом» для корейської журналістики. У цей час могли видаватися лише газети, підконтрольні японському уряду. Вочевидь – іноземна присутність гальмувала розвиток національної журналістики в Кореї, разом з тим патріотично налаштовані корейці започаткували за кордоном видання цілої низки незалежних газет: «Конніп сінмун» і «Сінхан мінбо» (обидві – Сан-Франциско), «Сіса сінбо» і «Купміндо» (обидві – Гонолулу), «Тедан конбо» і «Хечжо сінмун» (обидві видавалися в Росії).

У Кореї у цей час видавалось 30 газет (16 – виходили щоденно, 4 – три рази на тиждень, 6 – щотижнево, 4 – щомісячно), проте всі вони належали японцям. Лише єдина газета – офіціоз японського генерал-губернатора «Меїль сінбо» – публікувалася корейською мовою, решта друкувалася японською. Але попри всі спроби колоніальної адміністрації нав’язати корейцям чужі цінності та ідеали, в країні набирала обертів національно-визвольна боротьба (т.зв. Першоберезневий рух).

У зв’язку з цим Токіо був змушений шукати різні способи нейтралізації антияпонських настроїв у країні, зокрема вдався до часткової лібералізації закону про пресу. Завдяки цьому (але насамперед через активізацію визвольного руху) 5 березня 1920 р. у Кореї була заснована газета «Чосон ільбо», а 1 квітня того ж року – «Тона ільбо», які сьогодні є двома найстарішими виданнями з числа існуючих нині газет. Ці два приватні видання проводили незалежну редакційну політику та мали значний вплив на формування суспільних настроїв у країні.

«Тона ільбо» вперше в історії країни вдалась до використання ротаційних машин (1921 р.) та організувала клуб газетярів «Мумєнхве». У 1924 р. «Чосон ільбо» першою випустила ранковий та вечірній випуски, а також вперше в історії корейської преси запровадила сторінку гумору. Плідна діяльність журналістів цих та інших корейських газет уможливила проведення у Сеулі першого з’їзду газетярів Кореї (1925 р.), в якому взяли участь близько 700 делегатів з усіх куточків країни.

Така журналістська активність підштовхнула японську адміністрацію до запровадження обмежувальних заходів вже починаючи з 1926 р. Найчастіше зостасованою з поміж них стала тимчасова заборона продажу популярних корейських газет («Тона ільбо», «Чосон ільбо» та ін.), а також конфіскація їх накладів (понад 1,7 млн. примірників у 1927 р., більше 820 тис. у 1928 р., близько 760 тис. у 1929 р.) та заборона друку (чотири рази впродовж 1926-1940 рр.). Нарешті, у 1940 р. видання провідних корейських газет взагалі було припинене на невизначений час. Після початку війни зі США японська влада запровадила додаткові обмеження для корейської преси.

Перемога союзників у 1945 р. поклала кінець Другій світовій війні, принісши Кореї довгоочікувану незалежність. Уже через кілька тижнів з моменту появи на півострові американських військ у Кореї виходило 68 газет, у т.ч. й таких, що видавалися місцевими комуністами за допомогою Кремля. Маючи на меті взяти під контроль їх діяльність, яка потенційно загрожувала внутрішній безпеці та єдності країни, американська військова адміністрація запровадила т.зв. Указ № 88, згідно з яким усі періодичні видання мали пройти перереєстрацію для отримання ліцензії. Наслідком цього заходу американців стало закриття багатьох газет лівого спрямування.

Після проголошення створення Республіки Корея (1948 р.) національна преса отримала набагато більші можливості для формування громадської думки шляхом критики неефективних дій урядовців та бюрократизму державних структур. Наклади газет поволі зростали, і завдяки збільшенню прибутків редакції поступово формували власну кореспондентську мережу15. Водночас створення Республіки Корея призвело до подальшого занепаду лівої преси, яка невдовзі взагалі припинила діяльність. Започаткування видання у 1950 р. журналу «Сасанге», який належав до т.зв. «групи загального інтересу», ознаменувало перехід корейського суспільства до мирного життя. Впродовж наступних 15 років згадуваний журнал залишався успішним та популярним виданням.

Корейська війна, яка почалася того ж року, великою мірою ускладнила функціонування національної преси. Але її розвиток тривав і в цей складний час: у розпал війни в листопаді 1950 р. – вийшло перше число англомовної газети «Кореа таймс», видання якої було започатковане директором Корейського бюро громадської інформації Хелен Кім (до цього вона посідала посаду президента жіночого університету Іхва). У 1953 р. головним редактором цієї газети став Чан Гі Єну – в подальшому відомий журналіст, засновник газети «Хангук ільбо» та цілої низки тематичних видань. У серпні того ж року в Кореї розпочалося видання ще одного англомовного часопису – «Корейська республіка», що мав статус офіційного видання уряду цієї країни16.

Зусиллями трьох наддержав (КНР, СРСР і США) Корея у 1953 р. була поділена на дві зони, після чого існування обох частин колись єдиної країни було великою мірою мілітаризованим. Проте медійна сфера країни перебувала у постійному розвитку. Після студентського повстання 1960 р., яке спричинило падіння уряду Лі Син Мана та встановлення Другої республіки. Дію Указу № 88 було припинено, лібералізація пресового законодавства різко збільшила кількість газет (до 85-ти) та журналів, що видавалися в Кореї. Крім того деякі корейські газети почали інвестувати значні кошти у сферу радіомовлення, вдавшись до заснування комерційних радіостанцій як своїх дочірніх підприємств. Так, зокрема, вчинили власники газет «Тона ільбо» і «Чунан ільбо», тим самим долучившись до розвитку радіотрансляційного сегмента медійного ринку країни.

Військовий переворот, який очолив генерал Пак Чжон Хі, призвів до встановлення низки суворих обмежень, що значною мірою поставили пресу під контроль уряду. Зокрема була проведена перереєстрація всіх періодичних видань, у результаті чого «вижили» лише 34 газети. Політичні зміни в країні також ускладнили функціонування журнальної періодики, проте й у цей період в Кореї друкувалися видання, які користувалися заслуженою популярністю (у цьому контексті варто згадати про зорієнтовані на інтелектуально розвинутого читача журнали «Творчість і критика» та «Семпо»). 70-ті рр. стали для корейської преси періодом суворих випробувань через напружену політичну ситуацію на півострові та довкола нього.

Часткове виведення американських військ у 1970-1971 рр. та заява президента Пак Чжон Хі (від 15 серпня 1970 р.) про необхідність пошуку шляхів мирного об’єднання були над усі сподівання «підкріплені» запровадженням жорсткої цензури преси. Після вбивства президента Пак Чжон Хі в жовтні 1979 р. у країні відбулися радикальні зміни, які, щоправда, не привели до лібералізації у функціонуванні преси. Восени наступного року під тиском уряду відбулося злиття кількох газет, телерадіомовних компаній та інформаційних агенцій, що забезпечило офіційному Сеулу додаткові можливості для адміністрування на медійному ринку країни. Суворі обмежені продовжували діяти в Кореї протягом всієї першої половини 80-х рр.

Змінити такий стан справ наважився Ро Тхе У – один з кандидатів у президенти, який у своїй «Декларації демократичних реформ», що була опублікована 29 червня 1987 р., заявив про обстоювання ним свободи друку. Після обрання його президентом та проголошення Шостої республіки свобода друку стала в Кореї реальністю. У кінці 80-х рр. у Кореї видавалося шість центральних щоденних газет («Тона ільбо», «Чосон ільбо», «Чунан ільбо», «Ханчук ільбо», «Кенхян сінмун» і «Сеул сінмун»), а також ціла низка регіональних часописів (у т.ч. – «Хангере сінмун», «Сеге ільбо», «Кумін ільбо» та ін.), які користувалися заслуженою популярністю та розповсюджувалися на території всієї країни. Всі вони належали приватним власникам (за винятком «Сеул сінмун», контрольним пакетом акцій якої володіла Корейська телерадіотрансляційна система – Кей-Бі-Ес). У 1988 р. уряд Республіки Корея провів реформу видавничого ринку, спрямовану на його лібералізацію, що сприяло появі значної кількості нових газет і журналів.

Довший час редакції корейських газет приховували інформацію про точні обсяги своїх накладів, аргументуючи це потребами збереження комерційної таємниці. З метою перевірки даних про наклади часописів у травні 1989 р. в Кореї було створене спеціальне бюро, завданням якого визначалась стандартизована перевірка та підтвердження кількісних показників тиражів національних видань. Інформація про це має надаватися усіма періодичними виданнями, які вміщують на своїх шпальтах рекламу. Варто зауважити, що рекламні оголошення разом з передплатою були і залишаються основними джерелами прибутків газет і журналів (їх співвідношення 7:3).

У кінці 1992 р. був проведений неофіційний, але точний підрахунок тиражів корейських газет. На цей час їх сукупний наклад складав 13 млн. примірників або 31 екземпляр на 100 осіб17. Дві провідні корейські газети – «Чосон ільбо» і «Тона ільбо» видавалися тиражем понад 1 млн. примірників та розповсюджувалися переважно шляхом передплати (через магазини реалізується приблизно 1/10 частина накладу). Таке співвідношення є актуальним і для решти центральних газет. Станом на березень 1993 р. в Кореї видавалося 103 щоденні газети (у т.ч. 68 – загального характеру, 18 – економічного змісту, три – спортивні та розважальні та ін.). 54 газети друкувалися в Сеулі, решта – у різних регіонах країни. Завдяки лібералізації медійного сектору країни число періодичних видань упродовж 1988-1998 рр. зросло з 2200 до 7 тис.

У 2000 р. загальна кількість щоденних газет, що видавалися в Республіці Корея, становила 113 назв, з яких 79 – це т.зв. «загальні» газети (у т.ч. 19 центральних і 60 місцевих), 22 галузеві (присвячені бізнесу, освіті, спорту тощо). Три газети виходять англійською, ще одна – китайською мовами. Набагато більшою в Кореї є кількість журналів – 3700 найменувань (на 2000 р.), щоправда 80% з них це збірники та анонси новин сфери торгівлі, які забезпечують підприємців оперативною економічною інформацією. На початку ХХІ ст. наклади корейських газет стабільно зростали – і нині на кожні 1000 жителів країни припадає майже 400 примірників газет18.

Стандартний обсяг центральних щоденних газет на рубежі ХХ-ХХІ ст. становив 24 сторінки великого формату. На перших сторінках корейських газет уміщуються новини внутрішнього життя країни, а також публікуються статті аналітичного характеру про вузлові проблеми міжнародної політики (останні, за деяким свідченнями, займають близько 50% усієї газетної площі). Представлена в газетах і колонка редактора, кримінальний розділ, відділ пригод і сенсацій; на двох-чотирьох сторінках висвітлюються події культурного життя, ще стільки ж або й більше відводиться для спортивних новин. Прикметною особливістю корейської преси є популярність місцевих (регіональних) видань. У кожній провінції Кореї видається одна чи навіть кілька щоденних газет місцевого значення, які мають свою постійну та досить численну читацьку аудиторію.

Корейська преса, пройшовши довгий і складний шлях свого розвитку, зараз являє собою одну з інтегральних складових світового інформаційного простору. Корейська журналістика має свої особливі та притаманні лише їй риси, до яких слід віднести 35-літній період виживання корейської преси в умовах жорстокого диктату японської колоніальної адміністрації, й приблизно такий самій термін функціонування національної преси в умовах воєнного та напіввоєнного стану. Але навіть у ці складні часи переважна більшість корейських газет своє основне завдання вбачали в плеканні національного духу корейців та передачі їм останніх надбань людського інтелекту. Їх внесок у рух за незалежність Кореї за часів японського колоніального правління (1910-1945 рр.) є незаперечним.

Нині преса Республіки Корея розвивається у відповідності до загальних тенденцій у медійному просторі планети, а корейські журналісти докладають усіх зусиль для розбудови демократичних інститутів своєї країни. Газети і журнали відіграють у Кореї важливу роль як джерело інформації та засіб формування громадської думки.
* * *

Японська преса і журналістика має свою досить довгу історію, початки якої відстоять від нас більш ніж на чотири століття. Саме тоді – на початку ХVІІ ст. – в м. Осака було розпочато видання перших японських газет (т.зв. каварабан). Від газетних видань Європи вони відрізнялися тим, що кожен випуск каварабан мав свою назву і присвячувався певній події. Текст гравіювався на поверхні з м’якої глини, яка потім обпалювалася, після чого з цієї форми робився друк самої газети в дуже обмеженій кількості примірників. З моменту появи каварабан і до зародження в Японії в XIX ст. газетної справи у сучасному розумінні цього слова, минуло понад двісті років. Спочатку в країні публікувалися просто переклади іноземних газет. Пізніше іноземці, які проживали в м. Йокогама, організували видання власних газет, на шпальтах яких уміщувалися як огляди подій у світі, так і місцеві новини. Поява цих газет і ввезення до Японії новітніх зразків європейської друкарської техніки сприяли розвитку її національної преси.

Першою газетою Японії сучасного типу вважається двотижневик «
1   2   3   4

Схожі:

О. А. Щуровська Київський національний лінгвістичний
Явище регіональної диференціації та проблема уніфікації арабської військової термінології

Н. О. Чермалих Київський національний лінгвістичний університет «що я залишу в спадок ?»
Рец на: Рьокан. Вибрані поезії / Переклад Івана Бондаренка. – К., 2008. – 264 с

Київський національний лінгвістичний університет на правах рукопису...
Прагматична реалізація категорії суб’єкта в політичних промовах канцлерів фрн повоєнного періоду 116

С. В. Сорокін, Н. П. Анастасіаді Київський національний лінгвістичний
Гонконгу чи китайськими іммігрантами на Заході. Саме ці роботи проклали шлях для наступних досліджень у цій царині й стали теоретичним...

Сv пастернак-Таранушенко Олена Дмитрівна
Київський національний лінгвістичний університет, факультет германської філології, спеціальність – мова І література (німецька),...

О. С. Бібко Київський національний лінгвістичний
У даній статті здійснено спробу розглянути основні принципи організації навчального процесу в середній школі Японії, а також зміст...

М. О. Сушко Київський національний лінгвістичний університет
Специфіка в’єтнамських складів у звуковому відношенні характеризується в першу чергу тим, що кожному складу властивий певний рух...

О. Ю. Гусєва Київський національний лінгвістичний
Розрізнялися ранкові та вечірні газети, причому за своїм накладом вечірні значно поступалися ранковим. Переважна більшість періодичних...

Я. В. Кисільова Київський національний лінгвістичний
Основою цьому є мова, зокрема такі її складові як реалії, національно-специфічні слова, що підкреслюють індивідуальність кожного...

В. В. Пілик Київський національний лінгвістичний
К.І. Билинський, Г. Я. Солганік, В.І. Лихошва, В. Н. Парфьонов, І. В. Рогозіна та А. А. Стри-женко та ін., проте особливості функціонування...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка