Пошук по сайту


І. В. Срібняк Київський національний лінгвістичний

І. В. Срібняк Київський національний лінгвістичний

Сторінка1/4
  1   2   3   4
І.В. Срібняк

Київський національний лінгвістичний

університет
ПЕРІОДИКА КРАЇН ДАЛЕКОГО СХОДУ:

СТАНОВЛЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ, СУЧАСНИЙ СТАН

(ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХІ ст.)
Преса1 є дитиною модерних технологій й невід’ємною частиною людської культури. Неможливо уявити собі життя сучасних народів без часопису так само, як без залізниці, пошти, телебачення, радіо, телефону. На світі вже не існує країн хоча б із мінімально розвинутим політичним і громадським життям, де б не було бодай кількох газет і журналів. Преса, радіо, телебачення є сьогодні невід’ємним атрибутом життя сотень мільйонів жителів нашої планети. Вони зближують мешканців окремих країн і цілих континентів, надаючи їм можливість оперативно отримувати різнорідну інформацію і завдяки цьому почуватися стабільно та комфортно. Завдяки пресі та телебаченню будь-яка людина щомиті може опинитися в центрі уваги світової громадськості та стати безпосереднім учасником чи свідком творення найновішої історії. Нині володіння інформацією значною мірою уможливлює спілкування людей та забезпечує отримання ними певної суми практичних та теоретичних знань2.

Водночас інформація і засоби її розповсюдження все частіше перебирають на себе функції управління надзвичайно складними процесами у сучасному суспільстві. Послуговуючись інформацією, почерпнутою з різних джерел, уряди розвинутих країн здатні приймати зважені та продумані рішення, а також впливати на формування громадської думки народів цілих континентів. Водночас інформація здатна не тільки задовольняти потреби, а й навіювати її споживачу певні смаки, погляди, манеру поведінки. Зауважимо, що тривалий час (у фазі біполярного розвитку цивілізації, що була позначена жорстким протистоянням двох політичних систем) преса виконувала здебільшого, так би мовити, «прикладні» ситуативні завдання.

Нині закони бізнесу визначають стан у видавничій справі та журналістиці, а рентабельність та конкурентоспроможність видання є визначальною домінантою для переважної більшості редакторів західних зарубіжних видань. Найпопулярнішими та найавторитетнішими залишаються ті видання, редакції яких пропонують читачеві першокласний інформаційний продукт і водночас послідовно демонструють свою відданість демократичним цінностям та готовність рішуче їх захищати. Останнє твердження справедливе також для періодики країн Далекого Сходу3, становлення та ґенеза якої суттєво відрізнялася від, скажімо, «англосаксонських» зразків. Пройшовши в країнах Далекого Сходу багатовіковий шлях розвитку, східна періодика та журналістка нині користуються заслуженим авторитетом у мільйонів своїх читачів, справляючи потужний вплив на громадсько-політичне життя своїх країн.
* * *

Ще за часів правління династії Мін (1368-1644 рр.) у Китаї виникли спеціальні видавництва (баофан), які займалися друком столичного вісника (цзинбао) і розсиланням його книготорговцям, від яких він вже потрапляв до читачів. Виготовлялися вони шляхом отримання відбитку з різьблення на дереві (ксилографія)4. Баофани (загалом їх нараховувалося 12) були комерційними підприємствами і забезпечували випуск кількох тисяч примірників вісника. Праця в них уважалася надзвичайно непрестижною, а соціальний статус персоналу видавництв був дуже низьким, що зумовлювало зневажливе ставлення до журналістів у Китаї. З 1638 р. китайські газети почали виходити у друкованому вигляді, хоча зрозуміло, що в цей час вони не були газетами у повному (сучасному) розумінні цього слова, і насамперед тому, що не виступали інструментом вираження громадської думки, до того ж не мали широкого розповсюдження.

У часи правління династії Цин (1644-1911 рр.) цзинбао вже мали кілька рубрик (у т.ч. – «палацові відомості», «доповіді та донесення», імператорські укази, накази про призначення та страти і т. ін.). Зовнішній вигляд столичного вісника (на початку ХХ ст. він називався «Пекінська газета») відповідав її офіційному змісту. Це був невеличкий зошит (брошура) з 10-12 аркушів паперу коричневого кольору, на яких за допомогою дерев’яного шрифту були нанесені розпливчаті ієрогліфи. Брошура була зшита крученою з паперу мотузкою, мала жовту (імператорський колір) обкладинку5.

Після ліквідації монархічного ладу в Китаї (1911 р.) країна переживала непрості часи, що було ускладнене присутністю на її теренах іноземних військ. Та обставина, що впродовж першої половини ХХ ст. Китай був фактично поділений на сфери впливу різних держав, підривала ґрунт для поступального розвитку національної преси й журналістики. Проголошення Китайської Народної Республіки (1949 р.) започаткувало якісно новий етап в історії країни, що був позначений тотальним контролем правлячої Комуністичної партії Китаю (КПК) у всіх сферах суспільно-політичного життя, у т.ч. й ЗМІ.

У часи «культурної революції» кількість періодичних видань різко скоротилася (з 343 газет у 1965 р. до 42 у 1970 р.), проте їх загальний наклад зменшився ненабагато, що свідчило про прагнення КПК забезпечити собі вплив на масову свідомість населення через невелику кількість уніфікованих за змістом газет6. Дуже суттєво (в 40 разів) скоротилися журнальна періодика: у 1970 р. Китай мав лише 21 найменування журнальної періодики. Відтак китайська преса перебувала у кризовому стані, а всі вжиті КПК заходи з її підтримки (зокрема запровадження обов’язкової передплати) давали обмежені результати. Справа в тім, що надмірна політизація та уніфікація змісту видань не сприяли зростанню читацького інтересу до преси, а низький рівень життя більшості китайців обмежував їх можливості передплатити бодай одну газету. На заваді розвитку національної преси стала й часткова неграмотність населення.

Відмовившись у 1978 р. від сумної спадщини «культурної революції», преса Китаю впродовж останньої чверті ХХ ст. пройшла досить складний період свого розвитку, що був позначений поступовим збільшенням кількості ЗМІ, а також поліпшенням їх змістового наповнення. Особливо активним був процес відродження раніше закритих видавництв, формувалась мережа періодичних видань, які вже мали своє «обличчя», орієнтуючись на певну читацьку аудиторію. У 90-х рр. на тлі стагнації значної частини партійних видань почали бурхливо розвиватися галузеві та професійні газети, засновниками яких були здебільшого міністерства. Вже через десять років від початку змін у Китаї видавалося 6 тис. періодичних видань (у т.ч. 1777 газет, з яких лише 98 мали щоденну періодичність).

Після подій на площі Таньаньмінь у Пекіні (1989 р.) партійно-державний контроль за пресою суттєво посилився: частина ліберально налаштованих журналістів була звільнена, а деякі опинилися у в’язниці або на еміграції. Щоправда курс тогочасного лідера КНР Ден Сяопіна на поглиблення реформ дав змогу редакціям газет запровадити самоуправління та розширити свої права у веденні самостійної економічної діяльності. Періодичні видання отримали можливість заробляти кошти шляхом публікації реклами.

На початку ХХІ ст. в Китаї мала місце чітка тенденція до кількісного зростання вечірніх газет – «ваньбао», а також їх таблоїдизація. Помітно збільшувався й обсяг газет (до 48 і навіть 100 сторінок), що почасти було пов’язане із збільшенням рекламних площ (20-30% від загального обсягу видання)7. Для приваблення читача деякі газети почали використовувати кольоровий друк, і на сьогодні вже близько 300 газет у Китаї є кольоровими. Крім того, поліпшилося й інформаційне насичення та збагатився зміст видань, які вже не боялися висвітлювати заборонені раніше проблеми – безробіття, інфляцію, жебрацьке становище багатьох сільських мешканців – членів колишніх аграрних комун. Підхопивши гасла лібералізації, що лунали з вуст вищих партійних бонз Китаю, журналісти стали активно критикувати негативні сторони життя китайського суспільства – корупцію, зловживання державних і партійних чиновників8. У цій ситуації найвище політичне керівництво країни зробило позірну заяву про своє невтручання у справи редакційної політики періодичних видань, висловивши щоправда (вустами лідера КПК Ху Яобана) впевненість у тому, що 80% новин у пресі мають бути присвячені успіхам реформ, а 20% – недолікам.

Одним з наслідків збільшення кількості газет і журналів стало посилення конкуренції в національному інформаційному просторі, що зумовило їх перетворення на сучасні комерційні підприємства. Задля цього було, зокрема, змінено систему управління періодичними виданнями – до функцій головного редактора було віднесено контроль за виконанням власне-редакційної роботи та інформаційним наповненням видання, натомість генеральний директор забезпечував технічну сторону справи (маркетинг, друк, розповсюдження).

Прикметним явищем сучасної китайської преси стало послаблення монополії партійних видань. І в наш час друковані видання КПК залишаються невід’ємним та досить впливовим сегментом всієї системи китайських ЗМІ (близько 1/3 від загальної кількості газет). У ході становлення ринкової економіки деякі партійні видання, спираючись на кошти партії та завдяки ефективному менеджменту, зуміли заснувати неполітичні газети і журнали (отримавши в такий спосіб можливість заробляти кошти на продажі рекламних площ), створити прес-холдинги. Це стало одним з незаперечних підтверджень тих змін, що відбуваються в китайських ЗМІ.

Заснування газетно-видавничих корпорацій відбувається в Китаї, як правило, за ініціативою впливової та досить великої газети, яка має розгалужену власну інфраструктуру та диспонує достатньою кількістю вільних коштів, потрібних для розгортання багатопланової господарської діяльності. Щоправда, обов’язковою умовою заснування таких корпорацій є згода партійних органів – відділу пропаганди ЦК КПК і бюро з видавничої справи та друку. Але, попри це обмеження, нині в Китаї діє близько 30 таких корпорацій. Першою до створення прес-холдингу вдалась уже згадувана «Гуанчжоу жибао» у 1996 р. Нині до нього входить 10 газет, один журнал, прес-центр, служба реалізації газет з мережею магазинів, компанія нерухомості із загальною сумою капіталу в 2,7 млрд. юанів. Виникнення прес-холдингів стало важливим чинником у стимулюванні розвитку китайської преси, значно підвищивши економічний потенціал національних періодичних видань та їх конкурентоспроможність.

Провідна партійна газета (орган ЦК КПК) – «Женьмінь жибао» – також успішно витримала іспит часом, про що свідчить хоча б її сучасний наклад: 1,863 млн. примірників за даними на 2000 р. Газета відмовилася від жорсткої орієнтації на висвітлення переважно політичних подій, і зараз дедалі більше уваги приділяє поданню інформації економічного характеру. У 2003 р. КПК реформувала систему власних ЗМІ: 677 газет було ліквідовано, 325 видань перейшли у власність до недержавних комерційних газетних об’єднань, 310 газет були відділені від державних структур та відпущені «у вільне плавання», 94 журнали були переведені з обов’язкової передплати на вільне розповсюдження.

В 2003 р. в КНР видавалось 21 тис. газет загальним тиражем 35 млрд. примірників; крім того, виходило понад 8,8 тис. журналів загальним накладом більш ніж 10 млрд. екземплярів. З цієї кількості видань значна частина припадає на спеціалізовані часописи, у т.ч. присвячені моді, фінансам, Інтернету; деякі зорієнтовані на певні професійні групи. Дедалі більшої популярності набирають міські газети, які публікують на своїх шпальтах свіжу, оригінальну інформацію. Вони мають свою численну читацьку аудиторію, а відтак є найпопулярнішими серед рекламодавців.

Ще однією прикметною рисою сучасної китайської преси стало активне проникнення великих газет в Інтернет9. Уже у 2002 р. в країні нараховувалося близько 300 газет, що виходили в мережі Інтернет. У найбільших містах Китаю (Пекіні, Шанхаї, Гуанчжоу) більшість газет вже мають свої інтернет-видання, щоправда вони є лише копією друкованих. Водночас має місце тенденція до урізноманітнення матеріалів та надання додаткової інформації.

На тлі поступального розвитку ЗМІ в Китаї їх найвразливішим місцем залишається проблема свободи преси. Справа в тім, що КПК продовжує контролювати майже всі сфери політичного, економічного та суспільного життя країни, жорстко караючи за будь-які прояви вільнодумства. В опублікованому організацією «Reporters sans Frontiers» («Репортери без кордонів») першому в світі «індексі свободи преси» Китай посідає одне з останніх місць як країна з найменшим ступенем свободи преси. Про незадовільний стан свободи преси йдеться і у щорічній доповіді Всесвітньої газетної асоціації – організації, яка стоїть на захисті свободи преси й представляє політичні та економічні інтереси тисяч видавництв із багатьох країн світу.

Деякі китайські журналісти відзначають, що починаючи з 2001 р. держава вдалась до масштабного наступу на свободу преси шляхом її цензурування. Так сталося тому, що нинішня владна еліта не спроможна конструктивно розв’язати багато хронічних проблем країни, і відтак журналістам просто заборонено їх обговорення на шпальтах газет. з цією метою відділ пропаганди ЦК КПК розробив новий варіант цензурних правил, які містять значно жорсткіші вимоги до видавництв, зокрема вони передбачають дисциплінарні покарання для журналістів та редакторів, а в окремих випадках – і закриття видавництв у разі систематичного порушення ними згадуваних правил.

Більше того, влада намагається взяти під повний контроль національні ЗМІ і не виявляє належної поваги до тих форм вираження свободи, які є загальноприйнятими у західному світі. Досить часто т.зв. «незручні журналісти» потрапляють за ґрати тільки за те, що користуються Інтернетом. За новими розпорядженнями влади будь-хто, визнаний винним у передачі Інтернетом «державних таємниць», може бути ув’язнений. У деяких регіонах Китаю навіть встановлено комп’ютерну «поліцейську» програму, завданням якої є недопущення користувачів до сайтів із «сумнівним» змістом10.

Відділ пропаганди ЦК КПК кожного тижня видає спеціальні циркуляри, в яких детально розписується, як слід висвітлювати ті чи інші події, навіть з рекомендаціями щодо вживання певних лексичних зворотів. І якщо для державної преси це є обов’язковим для виконання, то комерційні видання почуваються вільніше, оскільки контролювати кожне видавництво і кожного журналіста офіційні структури не в змозі. Саме завдяки зусиллям деяких незалежних журналістів було привернуто увагу громадськості до проблем, які донедавна залишалися закритими: існування загрозливої епідемії СНІДУ, катування поліцейськими правопорушників, махінації китайського уряду на внутрішньому фондовому ринку.

Ті зміни, які відбулися в китайських ЗМІ протягом останніх років, більшість журналістів уважають незворотними. І хоча до сьогодні незалежні журналісти можуть бути покарані (або навіть звільнені) за гострі, викривальні статті, це не зупиняє останніх. Стрімкий розвиток онлайнової журналістики, віртуальних ЗМІ відкриває перед ними нові можливості з працевлаштування, а головне – зволить нанівець намагання комуністичної влади Китаю нав’язати свої «правила гри» на національному інформаційному полі.

* * *

Поява періодичних видань у Кореї була обумовлена розвитком техніки ксилографії та книгодрукування, а також суспільно-політичними зрушеннями у цій країні. У 1883 р. група політиків-реформаторів прояпонської орієнтації з числа найвищих урядовців спромоглась організувати в Сеулі видання офіційного органу – газети «Хансон сунбо», яка друкувалась китайською мовою і виходила тричі на місяць. На її шпальтах уміщувалися як урядові постанови, так і новини політичного та економічного життя Кореї, а також зарубіжних країн; як основне її завдання було визначене поширення знань серед народу. Після невдалої спроби державного перевороту, яка була здійснена цим угрупованням у 1884 р., до влади прийшла група консервативних політиків, які орієнтувалися на Китай. Оскільки газета «Хансон сунбо» була рупором поглядів реформаторів, її видання негайно припинили, а редакційне приміщення було спалене. Тим не менш через кілька років уряд відновив її видання як тижневика «Хансон чубо», статті в якому друкувалися китайською ієрогліфікою та хангілем. Після ліквідації видавничого відділу, який займався друком цієї газети, щотижневик припинив своє існування.

У 1896 р. один з лідерів руху за незалежність Кореї, д-р медицини Со Чже Пхіль11 заснував першу сучасну корейську газету «
  1   2   3   4

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

О. А. Щуровська Київський національний лінгвістичний
Явище регіональної диференціації та проблема уніфікації арабської військової термінології

Н. О. Чермалих Київський національний лінгвістичний університет «що я залишу в спадок ?»
Рец на: Рьокан. Вибрані поезії / Переклад Івана Бондаренка. – К., 2008. – 264 с

Київський національний лінгвістичний університет на правах рукопису...
Прагматична реалізація категорії суб’єкта в політичних промовах канцлерів фрн повоєнного періоду 116

С. В. Сорокін, Н. П. Анастасіаді Київський національний лінгвістичний
Гонконгу чи китайськими іммігрантами на Заході. Саме ці роботи проклали шлях для наступних досліджень у цій царині й стали теоретичним...

Сv пастернак-Таранушенко Олена Дмитрівна
Київський національний лінгвістичний університет, факультет германської філології, спеціальність – мова І література (німецька),...

О. С. Бібко Київський національний лінгвістичний
У даній статті здійснено спробу розглянути основні принципи організації навчального процесу в середній школі Японії, а також зміст...

М. О. Сушко Київський національний лінгвістичний університет
Специфіка в’єтнамських складів у звуковому відношенні характеризується в першу чергу тим, що кожному складу властивий певний рух...

О. Ю. Гусєва Київський національний лінгвістичний
Розрізнялися ранкові та вечірні газети, причому за своїм накладом вечірні значно поступалися ранковим. Переважна більшість періодичних...

Я. В. Кисільова Київський національний лінгвістичний
Основою цьому є мова, зокрема такі її складові як реалії, національно-специфічні слова, що підкреслюють індивідуальність кожного...

В. В. Пілик Київський національний лінгвістичний
К.І. Билинський, Г. Я. Солганік, В.І. Лихошва, В. Н. Парфьонов, І. В. Рогозіна та А. А. Стри-женко та ін., проте особливості функціонування...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка