Пошук по сайту


Л. Д. Пріцак Член-кореспондент уван (сша) «історія русовъ»

Л. Д. Пріцак Член-кореспондент уван (сша) «історія русовъ»

Л.Д. Пріцак

Член-кореспондент УВАН

(США)

«ІСТОРІЯ РУСОВЪ»1

«Исторія Русовъ» – це унікальний документ розвитку політичної думки першого десятиліття XIX ст. до царювання Миколи І і заразом лебедина пісня козацької інтелігенції. Коли Йосип Бодянський видав у 1846 році в Москві «Исторію Русовъ», оця так звана «Історія Кониського», була вже відома в інтелектуальних колах Російської імперії, принаймні двадцять два роки. Перші конкретні відомості про вживання документу «Исторія Русовъ» маємо із років 1824–1825. Тоді майбутній декабрист Олександр фон-дер-Брігген зробив виписки із «Исторіи Русовъ» для поета (декабриста) К. Рилєєва (для його твору «Войнаровський») із рукопису, що був власністю його тестя дідича Понурівки (Стародубський полк) Михайла Миклашевського, якого діти були близько зв’язані з декабристським рухом.

Інший примірник «Исторіи Русовъ» був власністю Іллі Тимковського, юриста і словесника, куратора харківської шкільної округи, а в pp. 1825–1838 директора відомої тоді Новгород-Сіверської гімназії «Північні Афіни», мав ще більш цікаву історію. Михайло Максимович, на той час вже добрий науковець, небіж Тимковського, передав той рукопис до вжитку своєму приятелю Олександру Пушкіну (тоді у 1828 р. він творив «Полтаву»), а пізніше іншому своєму приятелеві Миколі Гоголю в р. 1832 для його «Тараса Бульби». У 1832–1833 pp. той же рукопис вживав Ізмаїл Срезневський (у своїй «Запорожській Старині»), і, нарешті Бодянський положив його в основу свого видання. Мабуть із того самого рукопису, І.М. Сбитнєв, вчитель Новгород-Сіверської гімназії, надрукував у 1825 р. вперше витяги із «Исторіи Русовъ» у Харківському Українському Журналі (№ 19–20).

Не зважаючи на твердження деяких сучасників першої половини XIX ст. кількість рукописів «Исторіи Русовъ» мусила бути обмежена. Сам Бодянський подає, що працював тільки з десятьма рукописами, які він, на жаль, не описав. Крім того до появи друком «Исторіи Русовъ» у 1846 р. збереглося всього десять, не все ідентичних з рукописом, документальних згадок про той твір. Настільки можна стверджувати з наукової літератури, до наших часів збереглося всього чотири повних рукописи «Исторіи Русовъ», два – у Львові, один – у Москві та один в одній приватній збірці в Західній Європі. Крім них є ще дві неповні (пізніші копії) в Києві, та можливо один такий же список у Полтаві (засвідчений останньо в 1919 p.). Омелян Пріцак студіював три рукописи: два у Львові – в бібліотеці НТШ і бібліотеці Оссолінських, а третій – у Києві в Інституті історії. Типовим для повних рукописів «Исторіи Русовъ» було те, що вони були писані на синьому папері формату аркуша із датами поміж 1818 та 1824 pp. Текст дослівно той самий усіх трьох примірниках.

«Исторія Русовъ» не була відома навіть у фахових колах перед 1822 р. Тут мірилом можна вважати два видання «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, до речі написаної за дорученням генерал-губернатора Малої Росії князя Миколи Рєпніна. Тоді, коли перше видання «Історії Малої Росії», що з’явилося, власне, у 1822 р. ще не знає «Исторіи Русовъ», у другому виданні своєї праці із 1930 p., історик уже цитує «Исторію Русовъ».

Тут треба ще підкреслити одну цікаву обставину, що ані Бодянський, ані ніякий інший автор першої половини XIX ст. (між іншим це відноситься і до пізніших часів) не бачили «оригіналу» «Исторіи Русовъ». В науковій літературі досі названо одинадцять можливих кандидатів на автора «Исторіи Русовъ», з більшими, або меншими доказами. Крім названих в «Исторіи Русовъ» архієпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського Георгія (Кониського) та Григорія Полетики, бачимо серед них Василя Полетику (†1843), кн. Олександра Безбородька (†1799), Василя Лукашевича (†1866), кн. М. Рєпніна (†1845), Олександра Ханенка (†1830–1831) й інших.

У грудні 1979 р. директор Українського Наукового Інституту Гарвардського університету і завідуючий кафедрою української історії імені Михайла Грушевського – професор Омелян Пріцак на щочетверговому семінарі виступив з доповіддю на тему: «Исторія Русовъ». У своїй доповіді визначний вчений висунув думку про колективне авторство документу «Исторіи Русовъ» на базі наступних міркувань:

1) «Исторія Русовъ» не козацький літопис, або хроніка, як спочатку сприймали навіть фахові історики, а публіцистичний трактат, написаний з великим літературним таланом. Його популярність серед найсвітліших умів Російської імперії пояснюється тим, що 2) «Исторія Русовъ» простувала в минуле ідеї суспільства після Наполеонівських часів. 3) «Исторія Русовъ» написана у двох площинах. Властивий «авторський текст», зовнішньо беручи, це дійсно хронологічна розповідь до «року очікувань» (1769). Але розповідь насичена документацією, дійсною та підробленою, та повна фіктивних тирад, в яких визначні володарі Європи (включаючи кримського хана) проповідували ідеї просвітительства, типового для Західної Європи XVIII–XIX ст., а також концепцію необхідності берегти віковічну автономію Малої Росії для утримання рівноваги сил в Європі. Власне оці документи і тиради були основою «Исторіи Русовъ», що доказувала, що після Батиєвого погрому, Малоросія, ще все була свобідною, вступала у договірні відносини на засадах «вільний з вільними і рівний з рівними», і на основі своєї конституції («Пакта Конвента»), спочатку з Литвою, пізніше з Польщею, і в кінці з Російським царем (див. «Исторію Русовъ», зокрема с.7, 26–29, 93–99, 118–124). Тобто в «Исторіи Русовъ» піднята важлива проблема об’єднання двох держав у системі досвіду всесвітньої історії.

Всесвітня історія знає різні типи об’єднання держав, зокрема: конфедерація, інкорпорація, персональна унія і реальне об’єднання. Історія розвивається не для окремого народу, а для всього світу, тому не можна вирішувати важливі питання в ізоляції, необхідно мати на увазі всесвітній розвиток. У всесвітній історії об’єднання держави Військо Запорозьке (України) і Московського царства не було першим. Першою спробою стало об’єднання Литви з Польщею, яке литовський великий князь і польський король Владислав Ягайло охарактеризував латинським словом applicare.

Як відомо, юридичні державні відносини Литви з Польщею були вперше визначені у Кревській унії 1386 р., саме цим лаконічним і загальним словом applicare. Цей термін має багато значень — від союзу до з’єднання. Історики передають його по-різному: злучити, включити, приєднати і врешті анексувати. У великому латинському словнику подаються різні значення слова applicare, які можна використовувати в різні часи, і це дійсно робили литовці, а поляки респектували. I тому не дивно, що унія Польщі і Литви могла повністю зреалізуватися тільки через 183 роки у Люблині 1569 р. Польсько-Литовська держава існувала кілька століть переважно тому, що обидві сторони погоджувалися з рішенням кожної з них. Так ось уже за правління короля Владислава II Ягайла (1386–1434) Литва вибрала Великого князя Вітовта (Вітаутаса), який володарював у 1392–1430 pp. поряд із Ягайлом. З того зрозуміло, що Владислав II Ягайло не хотів усе відразу насильно змінювати, а прагнув, щоб ці взаємини розвивалися до взаєморозуміння обох сторін. Коли литовський великий князь і водночас володар Польщі Казимир Ягайло (Ягелончик) у 1492 р. помер, то Литва вибрала великим князем сина Казимира Ягайла Олександра (1492–1501), а поляки вибрали собі королем іншого сина короля Казимира – Яна Ольбрихта (1492–1501). У 1501 р. Олександр став польським королем, а литовським князем був обраний третій син Казимира – Сиґізмунд І (1506–1549). Поляки ніколи не вважали литовську акцію зрадою, а великого князя литовського, який не був польським королем, – зрадником і не оголосили Литві війну, тим більше, не окупували її. Справа у тому, що кожна генерація по-іншому розуміла термін applicare. Литва кілька разів відділялася від Польщі й обирала свого великого князя литовського. Тільки коли німецький імператор Сиґізмунд Люксембурзький у 1429 р. запропонував литовському князю Вітовту корону короля і призначив день коронації (8 вересня 1430 р.), посли не доїхали до Литви, бо поляки їх арештували, боячись, що коронація перекреслить відновлення литовсько-польського союзу. Врешті-решт виборний король Польщі і спадкоємний князь Литви Сиґізмунд II Август (1529–1572) зумів передати розуміння терміна applicare в такий спосіб, що обидві сторони з тим погодилися. Так постало об’єднання Литовсько-Польської держави, в якому кожна з політичних одиниць зберегла свою автономію юридично оформленою реальною унією в Любліні 1569 p. Щоб не ускладнювати проблеми вибору володарів, Сиґізмунд II Август зрікся престолу як спадкоємний великий князь і вирішив, що тільки після його смерті всі ці титули мають бути передані новообраному королеві Польщі. На підставі Люблінської унії 1569 р. Литва і Польща мали спільного короля і спільний парламент, тобто сейм, у всіх інших справах Литва зберегла свою державну автономію: власну адміністрацію, військо, скарб, судочинство і законодавство. У випадку Польщі і Литви маємо так звану реальну унію, яка полягає в тому, що держава, яка об’єднується, втрачає свою суверенність, але залишає за собою повну автономію. Спільний володар, тобто польський король, ставав автоматично великим князем литовським, а не як раніше, коли Велике Литовське князівство було спадкоємне.

Персональна унія – це Швеція і Польща за часів Сиґізмунда III Ваза, котрий був обраний королем Польщі у 1587 p., а коли у 1592 р. помер його батько, шведський король Ян III, він став спадкоємцем шведського престолу. Сиґізмунд III Ваза володарював як шведський король у 1592–1604 pp., але протестантські шведи були не задоволені його католицизмом, і тому його детронізували; до кінця свого життя (1632 р.) він залишився польським королем. Його сини Владислав IV і Ян Казимир намагалися як спадкоємці свого батька здобути також шведський престол, але безуспішно. Отже, персональна унія була пов’язана тільки з особою володаря, а не з відповідними державами.

Наступна спроба такого об’єднання належала королю Англії Якову І Стюарту (1603–1625), котрий як Яків VI був водночас спадкоємним королем Шотландії (1567–1625), що уможливило об’єднання Шотландії з Англією в нову політичну одиницю – Великобританію. Тобто Яків І Стюарт намагався зробити із двох націй одну великобританську націю. У візії короля Якова І Стюарта Шотландія повинна була перейняти англійську мову і культуру, які були вищими. Саме Якову І належала організація першого перекладу Святого Письма на англійську мову – «King James Bible». Але, як не дивно, англійці не сприйняли цього плану, бо боялися, що їхню національну свідомість буде порушено, так що ідея Великобританії (Great Britain) відновилася тільки у 1707 р. парламентом Шотландії та Англії. В наш час Шотландія має свій парламент і стала окремою політичною одиницею, вже не Великобританії, а в системі Unated Kingdom (Об’єднаного Королівства). З цього видно, що потрібен був певний час, щоб шотландці й англійці знайшли спільне рішення для свого об’єднання, яке ніколи не було анексією.

Помилка українських істориків, вважаємо, полягає в тому, що вони не звернули уваги на характер об’єднання в інших країнах і тим самим розглядали в ізоляції так званий Переяславський договір 1654 р. Можна висунути гіпотезу, що деякі дорадники Богдана Хмельницького, які були литовськими шляхтичами і панами, звернули увагу гетьмана на необхідність юридичного оформлення державних взаємин Війська Запорозького з Московським царством. Вони, мабуть, знали про applicare і подали Богдану Хмельницькому, що ця юридична формула врятувала Литву від інкорпорації. Це могло бути ґенезою пошуку інтелектуальними колами гетьмана Богдана Хмельницького формули «під високу руку», яка протилежно до московської формули «під руку» не означала інкорпорації, ось чому в моїй монографії детально розкривається різниця між формулами «під руку» і «під високу руку».

Українська формула «під високу руку» саме нагадує applicare, бо забезпечує автономію і не допускає інкорпорації. Коли об’єднуються дві незалежні держави, тривалий час існує теоретична нечіткість в особливостях їхнього об’єднання. Якщо розглядати процес об’єднання держави Військо Запорозьке (Україна) з Московським царством (Росія), то обидві країни мали різні традиції, культуру, політичну структуру, зокрема Україна – традиції секулярної політичної культури західноєвропейського типу в польській редакції. Проблема полягає в тому, що Московське царство було патримоніальною державою досекулярного типу, тому не могло респектувати вимоги української сторони. Інша проблема, що у XVII ст. ще не існувало концепції національної держави, а було тільки розуміння династичного володіння. На жаль, усі ці складні проблеми, які мали бути розв’язані впродовж певного часу, насильно обмежив так званий Переяславський договір 1654 р. Цей договір із самого початку не був узгоджений обома сторонами. Московська сторона не брала до уваги розуміння української формули «під високу руку», яка означала протекторат. Московське царство вперто інтерпретувало формулу «під високу руку» як «службу» або «під руку», тобто підданство, на яке українська сторона ніколи не могла погодитися. Тільки виконання українських вимог дозволило б позитивно вирішити політичне об’єднання в тій чи іншій формі. Для нормального об’єднання потрібен був час і респект до рішень однієї і другої сторони без насильства. Дуже шкода, що чіткого розуміння формули «під високу руку» для обох сторін не існувало з огляду на недозрілість московської сторони. Московська держава ніяк не могла відійти від свого досекулярного погляду на світ (у світі можливий тільки один православний цар) і провадила в життя свої рішення насильством, починаючи з релігійно-церемоніального акту, Переяславської Ради 8 січня 1654 p., і після юридичного укладення так званого Переяславського договору в березні 1654 р. це були два світи, які не розуміли один одного. Зокрема, Богдан Хмельницький, йдучи на Чигиринсько-Московський договір 1654 р., не знав досвіду діяльності інституції московських воєвод, а розумів тільки досвід діяльності польських воєвод в Україні, який був цілком протилежний, і це викликало проблеми в Україні. Тому ідея об’єднання двох держав таким чином, щоб обидві зберегли свої економічні, політичні, культурні структури, у патримоніальній Московській державі була неможлива. Очевидно, силові прийоми прийняття державних рішень із боку московської сторони призвели до остаточного оформлення України як окремої політичної одиниці, яка не могла бути інкорпорована до Московської держави. Власне, ось чому об’єднання в одну політичну цілісність не відбулося. Польський король Владислав II Ягайло проблему об’єднання розумів так, що силою це зробити не можна, – чого не міг збагнути московський цар Олексій Михайлович. Московська держава не прислуховувалася до вимог України, тому під час російського володіння Україною вибухали протиімперські повстання. Не випадково російський імператор Петро І усіх українських гетьманів називав зрадниками, бо вони не могли миритися з тим, що їх український народ позбавляють автономії.

Таким чином основою «Исторіи Русовъ» є проблема об’єднання двох рівних державних одиниць типу унії: 1) т.зв. Кревська унія 1389 р., в якій Литовське і Руське князівства заключили з Польщею договір про те, що об’єднуються рівний з рівними і свобідний з свобідними; 2) Люблинська унія 1569 p.; 3) Переяславська унія 1654 р.

На базі тих уній руси (українці) і їхні соціальні стани (бояри, міщани...) були незалежні. Русь (Україна) усе була незалежна, нікому не підлягала, тобто усі складні справи поладнували унією, а не війною.

В «Исторіи Русовъ» подані, стверджує у своїй доповіді професор Омелян Пріцак, типові просвітительські ідеї: свобода, притаманна для людства (с. 95, 96, 213); люди повинні діяти як здорово думаючі єства (с. 111); держави поладнають свої проблеми на базі міжнародних договорів, скріпленими міжнародними конгресами (с. 137–139, 148, 156, 204), якраз у роках 1814–1815 радив у Відні відомий конгрес! У минулому договори дотичні Малої Руси ратифікував (Габсбурзький) імператор (с. 204, 210).

Дуже важливо у закордонній політиці утримувати баланс політичних сил (с.122, знов ідеї Віденського Конгресу!).

Отже, є дві основні ідеї про авторів «Исторіи Русовъ». Одна – вона була написана після Віденського Конгресу 1815 р., бо там кілька разів підкреслюється проблема рівноваги сил і полагодження спірних питань мирними міжнародними конгресами, як у Відні. Вчені подавали різні гіпотетичні дати, але щоб зрозуміти суть «Исторіи Русовъ» треба доходити до Віденського конгресу – отже це не може бути раніше 1815 року.

Друга ідея була, що Україна із своїми сусідами (Польща і Росія) укладали юридичні договори, які називалися «Пакта Конвента». Так, наприклад, «Пакта Конвента» були укладені поміж Україною і Польщею, коли Владислав II Ягайло (1386–1434) став королем Польщі. Пізніше «Пакта Конвента» були поміж Україною і Олексієм Михайловичем, царем Московської держави (1654 p.). Ці «Пакта Конвента» забезпечували Україні повну незалежність і статус союзника.

Крім того «Исторія Русовъ» вживає такі терміни як «конституція» (с. 138), «нейтралітет» (с. 215), «природне право народів на свободу» (с. 139, 204); виступає проти «рабства» (с. 231).

В «Исторіи Русовъ» вперше вживається термін «нація» (с. 2, 3, 4, 59, 213, 230) – як політична одиниця до всіх народів, в т.ч. українців (Русов). На початку «Исторіи Русовъ» – це є Україна. Автори документу виступають проти назви Україна, а підтверджують стару назву Русь, бо московські державці незаконно взяли цю назву собі.

Просвітительські ідеї Західної Європи власне після Наполеонівських воєн дісталися до Російської імперії. Наслідком були таємні товариства і патріотичні гуртки, серед яких тут треба назвати масонські ложі та гуртки, відомі пізніше під назвою «Декабристів». Поміж ними були, звичайно, тісні зв’язки. Якраз 1818 р. були засновані масонські ложі в Полтаві і Києві. Їх промотором був братанич відомого російського просвітителя Миколи Новикова, який був керівником канцелярії Малоросійського генерал-губернатора князя Рєпніна. Усі видатні діячі Малоросії, разом із своїм генерал-губернатором, стали членами Полтавської масонської ложі, між ними Іван Котляревський (її «оратор»), В. Лукашевич, В. Тарнавський, В. Капніст. Вони, (включно з князем М. Рєпніним) були також особисто пов’язані з декабристами. На думку професора О. Пріцака «Исторія Русовъ» повстала, власне в тих кругах, десь поміж 1818 та 1824 pp., і була твором колективної думки, типовим для таємних товариств (як це було у таємному товаристві «Декабристи» за часів Олександра І). Для прикладу вистачить назвати «Книги Битія українського народу», колективний твір Кирило-Мефодіївського товариства, де крім Миколи Костомарова брали участь ще низка авторів, таких як Гулак (визначний юрист, який студіював у Ризі), частково був замішаний Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. Тому не було одного оригіналу, але кожен член Кирило-Мефодіївського товариства, які брали участь у написанні твору «Исторія Русовъ», мали свою копію, стверджує проф. О. Пріцак, і тому ці копії мають різниці між собою. На жаль, вони ніколи не були видані, а так опубліковані як «Критичне видання». Поштовхом була знаменна подія в Російській імперії: цар Олександр І у 1818 p. відкрив у Варшаві польський сейм у своїй функції як конституційний польський король. Слідуючи тим же шляхом князь Рєпнін (до речі бувший віце-король Саксонії) виголосив патріотичну промову в Полтаві на з’їзді малоросійського шляхетства. При нагоді згадаємо, що той же 1818 р. був стимулом до рішучої дії пізніших «Декабристів». Так як рік 1769 (кінцева подія в тексті «Исторія Русовъ») подавав великі надії, рік 1818 здавалося повинен би бути передвісником великих перемін.

Для нової ситуації треба було мати «конституційну» документацію, все одно чи дійсну, чи фальсифіковану, про відвічну автономію і конституцію Малої Росії. Цікаво, що серед власників рукопису «Исторія Русовъ» бачимо Іллю Тимковського, юриста та наукового політика, що був уславлений першою спробою систематизації законів Російської імперії (1801 p.). Можна теж згадати, що репрезентант клану Полетик, Михайло (бувший секретар імператриці Марії Федорівни), був філософом, що якраз у 1818 р. опублікував твір «Essai philosophique sur l’homme, ses principaux rapports et sa destinйes fondй sur l’expйrience et la raison» в німецькому місті Галлє (центр філософії); друге видання того твору вийшло вже в Петербурзі у 1822 р.

Тепер тут є справа складна. Різні автори дослідники признавали автором «Исторіи Русовъ» того чи іншого діяча: наприклад, О. Безбородька (М. Возняк, П.Клепацький, М. Слабченко, А. Яковлів та ін.), братів Полетик (І. Борщак, В. Горленко, А. Єршов та ін.), Г. Полетика (М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Іконников та ін.), В. і О. Ханенків (О. Оглоблин) і т.д. І дійсно в тексті «Исторіи Русовъ» можна було знайти думки кожного з них. Це привело професора Омеляна Пріцака до переконання, що «Исторія Русовъ» не мала одного автора. Це пам’ятка таємного товариства Російської імперії 30-х років XIX ст. в якій брали участь більше чим 10 співробітників і кожен з них дістав один примірник на блакитному папері. Тут треба підкреслити, що кожен член того таємного товариства мав якусь спеціальність: політик, військовий діяч, історик і т.д. І тому повстав такий складний мішаний текст без одного автора. Історики не бачили цього тому, що не підходили до «Исторіи Русовъ» із новітньої методології представників французької історичної школи «Анналів», зокрема Марка Блока. Передумова у цій справі – це добре знання епохи і її діячів на даній території. З точки зору вивчення епохи у європейських народів – це була епоха таємних товариств як то в Російській імперії – «Декабристів», в Італії – «Карбонаріїв». Важливе в «Исторіи Русовъ» – є різні перспективи. З однієї сторони перспектива України чи русина з України, а з другої – українця з Санкт-Петербургу. Крім того, як ми вже переконалися, у написанні твору брали участь професіонали, що добре розумілися на міжнародному праві і добре знали усі обставини Віденського Конгресу 1815 р. Написано «Исторію Русовъ» членами таємних товариств на території України і російських столиць Санкт-Петербургу і Москви.

На базі оцих роздумів професор Омелян Пріцак у своїй доповіді висунув гіпотезу, що «Исторія Русовъ» була написана поміж 1818 та 1824 роками. Це заразом дати основних рукописів «Исторіи Русовъ», написаних членами таємних гуртків провідних кіл Малої Росії, із доручення – або й за участю генерал-губернатора кн. М. Рєпніна. Твір ніколи не мав «автографу», а відразу з’явився у невеликій кількості рукописних копій, зроблених для учасників з мотивів конспірації. Питання, хто з учасників був літературним редактором «Исторіи Русовъ» чекає ще спеціального дослідження.
Джерела та література:

  1. Возняк М.С. Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика: «История русов у науці і літературі». – Львів, 1939.

  2. Оглоблин О. Вступна стаття // «Історія Русів». – Нью-Йорк, 1956.

  3. Оглоблин О. Списки «Історії Русів» // Науковий збірник Українського Вільного Університету: Ювілейне видання, т. 6. – Мюнхен, 1956. – С. 167–180.

  4. Марченко М. Українська історіографія. – Київ, 1959. – С. 102–127.

  5. Шевельов Ю. «История Русов» очима мовознавця. В кн.: Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина (науковий збірник УВАН, т.3). – Нью-Йорк, 1977. – С.465–482.

  6. Krupnyckyj В. Beitrдge zur Ideologie der Geshichte der Reussen (Istorija Rusov). – Berlin, 1945.

  7. Borschak Йlie. La Lйgende historique de l’Ukraine – Istorija Rusov. – Paris, 1949.

  8. Yakovliv A. «Istoriya Rusov» and its author. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.». – New York, 1953, vol.3, № 2, pp.620–669.

  9. Ohloblyn O. «Were was "Istoriya Rusov" written?» The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.». – New York, 1953, vol.3, № 2, pp.670–695.

  10. Stefan Kozak. U џrуdel romantyzmu і nowoїytnej myњli spolecznej na Ukraine. – Wroclaw-Warszawa, 1978.

  11. Пріцак О. Історія Русов. Доповідь виголошена в УНІГУ на семінарі у грудні 1979 р. Зберігається в архіві УНІГУ.

  12. Пріцак О. У «RAIYYET RЬSЫMU» у другому томі ювілейного збірника на честь Галіля Інальчика: Trois leзons sur l’histoire du Grand Duche de Lithuanie – Ruthenie (avec l’Ukraine) jusqu’en en 1569 // Journal of Turkish Studies. Cambridge, Istanbul, 1987, № 11, pp.105–121 (про applicare).

  13. Пріцак Л. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького 1648–1657 pp. – Харків, 2003. – С.203–207 (про проблему об’єднання двох держав у системі досвіду всесвітньої історії). Сторінки «Исторіи Русовъ» цитуються тут за виданням О. Бодянського: Исторія Русовъ или Малой Россіи Георгія Конискаго, Архіепископа Бѣларусскаго, опублікованого у Москві (1846 р.) в «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете».

1 Стаття друкується в авторській редакції. Редколегія журналу залишає за собою право не погодитись з деяким концепціями, які сформульовані у даній публікації – редколегія.




поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Програма міжнародної науково-практичної веб-конференції «Психолого-педагогічні...
Зубко Анатолій Миколайович – доктор філософії, дійсний член апсн, дійсний член манпо, професор, ректор квнз «Херсонська академія...

Хемич Фонд Катедр Українознавства (Нью-Йорк, сша) омелян пріцак сильветка його
Факт, що він народився в часах існування Західньо-Української Народної Республіки (отже став потенціяльним громадянином своєї рідної...

Експозицій книжково-журнальних виставок
Нью-Йорк, сша) — видатний український письменник, поет, прозаїк, що творив у дусі символізму та неоромантизму. Перекладач (переважно...

У двох частинах Частина ІІ 16-17 квітня 2015 року Х ерсон
Зубко А. М. – доктор філософії, професор, дійсний член Академії педагогічних І соціальних наук, дійсний член Міжнародної академії...

У двох частинах Частина І 16-17 квітня 2015 року Херсон
Зубко А. М. – доктор філософії, професор, дійсний член Академії педагогічних І соціальних наук, дійсний член Міжнародної академії...

Методичний посібник «Дослідження комп'ютерно-ігрової залежності підлітків»
Конгресі США в 1997 І 2001 роках. Ці ж проблеми стали темою для обговорення на саміті Конгресу США по питанням охорони здоров'я 26...

Фінансові ринки: зовнішні та внутрішні
Сша щоденно, то в 1999р уже більш ніж 1,5 трлн дол., що у 29-30 разів перевищує денну вартість проданих товарів І послуг. За оцінками...

Рекомендації щодо проведення уроків історії у 6 класі, при відсутності...
Програма інтегрованого курсу «Всесвітня історія. Історія України. 6 клас» розрахована на 70 годин (2 години на тиждень), з яких резерв...

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Професор омелян пріцак відродив історіософію в київському університеті
Києві під керівництвом А. Кримського, коли приступив до вивчення «Слова о полку Ігоревім» у перекладі Василя Щурата, коли закладав...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка