Пошук по сайту


1. Початки людської цивілізації на терені України

1. Початки людської цивілізації на терені України

Сторінка1/18
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

Білет 1.

1. Початки людської цивілізації на терені України. Територія України заселена людьми з найдавніших часів. Учені вважають, що понад мільйон років тому найдавніші люди (архантропи) прийшли на південь Європи. Близько 800 тис. років тому вони з'явилися в Закарпатті (стоянка Королеве), понад 300 тис. років — у Подністров'ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх етапах кам'яного віку, який археологи поділяють на давній кам'яний вік (палеоліт), середній кам'яний вік (мезоліт) і новий кам'яний вік (неоліт).

Найтривалішим етапом був палеоліт (від появи людини до 10—11 тисяч років тому). Первісні люди в цей час користу­валися примітивними знаряддями праці, які виготовляли з де­рева і каменю (загострені палиці, скребла, гостроконечники то­що). Вони займалися збиральництвом і полюванням. У пошу­ках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими. Цей період в історії людського суспільства багато дос­лідників характеризує як час первісного людського стада. На думку вчених, тільки завдяки колективному співіснуванню лю­дина змогла вижити в непростих кліматичних умовах. Знайдені матеріали свідчать, що первісні люди знали вогонь, уміли спо­руджувати житла, використовуючи кістки та шкіри тварин.

Крім згаданих, на території України найвідомішими стоян­ками епохи палеоліту були Коба, Холодний Грот, Заскельне (в Криму); Кодак і Орел (в Надпоріжжі); Деркул (на Сіверському Дінці); Антонівка (в Донбасі); УмІнка (під Одесою), Радомишль і Ракта (на Волині).

Близько 35—40 тис. років тому на зміну неандертальському приходить кроманьйонський тил, що дістав назву людини ро­зумної. З його появою дородову громаду замінює родова орга­нізація суспільства. Кожен рід включав кровноспоріднених чле­нів колективу. Спорідненість у роді визначалася за материн­ською лінією. Жінка виступала в ролі берегині сімейного вогнища. Усе це зумовило виникнення матріархату.

У пізньому палеоліті вже існує релігія, були обряди похован­ня. Поряд з релігією виникає палеолітичне мистецтво (риту­альні малюнки, рІзб'ярство).

Близько 10—11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом (IX—VI тис. до н. е.). У цей час з'являються великі знаряддя для обробки дерева — кам'яні сокири і тесла (макроліти), а також мікроліти (пластини завтовшки 1 мм). Їх використову­вали для вкладишєвих знарядь (наконечники списів, стріл, гарпунів, ножів).

У період мезоліту було винайдено лук і стріли; мисливство було провідною галуззю господарства, людина розпочала при­ручати тварин. Розвивається рибальство з використанням чов-нІв, сіток, гарпунів.

У мезоліті формується племінна організація, з'являються відмінності в способі життя різних груп людей.

Родоплемінний лад, що склався в мезолітичну епоху, роз­вивається упродовж нового кам'яного віку — неоліту (кінець VI—III тис. до н. е.). Саме в неолітичній епосі, на основі особливостей кераміки та крем'яних виробів, виготовлення яких збагатилося новими засобами (розпилювання, шліфу­вання, свердління), на території України вчені виділяють буго-дністровську, сурську, днІпро-донецьку, лінійно-стрічкову та млино-гребінцеву культури кераміки.

Дослідження пам'яток неолітичної епохи в Україні дали підстави для висновку, що саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробст­ва і скотарства).

Корінним зламом в Історії людства було освоєння металів. Першим металом, який використала людина, була мідь. Але ще довго мідь співіснувала з кам'яними виробами, тому цю епоху називають мідно-кам'янннм віком - енеолітом.

У період неоліту та енеоліту територію України заселяли дві основні групи племен: землероби, котрі освоїли Правобережжя, і скотарі, які мешкали в степових і лісостепових зонах Півдня і Південного сходу, тобто відбувався перший великий су­спільний поділ праці.

Змінюється соціальна структура суспільства: має місце май­нове розшарування, посилюється інститут батьківського права в роді. З цієї доби відомі перші заможні поховання. В епоху енеоліту з'являється обряд курганних поховань, що набув особ­ливого поширення в степовій частині Європи.

Велике значення для вивчення енеоліту в Україні має три­пільська культура, яка була відкрита наприкінці XIX ст. поблизу с. Трипілля на Київщині. Сфера Й поширення в IV— III тис. до н. е. — Лісостепове Правобережжя і Подністров'я, Волинь і Степове Причорномор'я. Основними галузями госпо­дарства трипільців були землеробство і скотарство. Знаряддя праці виготовляли переважно з каменю, рогу, кісток.

Трипільські племена займалися керамічним виробництвом господарського І побутового посуду, різного за формою, із спі­ральним орнаментом. Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліплювали з глини жіночі статуетки, фігури тва­рин, моделі жител. Свої будинки — одно- або двоповерхові — споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали пря­мокутну форму розміром від 20 до 50 кв.м. Забудова поселень здійснювалась по колу. На поселенні Майданецьке на Черка­щині площею 300—400 га будинки стояли десятьма концент­ричними колами, розділеними вулицями; зафіксовано залишки близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умов­но називають «протомістами», виявлено поблизу сіл Доброводи і Талянка (Черкащина).

Розвиток суспільних відносин і знарядь праці в період ене­оліту сприяв створенню передумов для вступу людства в епоху бронзи. У межах Східної Європи її датують II—1 тис. до н. е. На півдні України вона змінюється скіфською добою раннього залізного віку. Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні. Протягом ЇЇ тис. до н. е. на нинішніх українських землях існу­вало понад 10 археологічних культур, серед яких катакомбна, зрубна та культура багатоваликової кераміки. В епоху бронзи відбувався подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснообщинного ладу до станово-класового. Подальшого розвитку набували ремесла: бронзоливарне, гончарне, ткацьке, обробки каменю, різьб'ярське, плетіння. Так відбувався другий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землероб­ства. Поглиблюється процес суспільного розшарування, що призводило до сутичок між різними племенами.

У ці часи зростає роль батьківського права в роду, що зу­мовлює встановлення патріархальних відносин. Шлюб став патріархальним, споруджують малі будівлі, придатні для про­живання однієї сім'ї, з'являється моногамна форма шлюбу.

У І тис. до н. е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. Перехід до залізного віку означав ство­рення передумов для розкладу родоплемінного ладу, хоча не всюди одразу виникло класове суспільство.

75. Конституція України - основний закон держави. Обставини прийняття та значення Конституції України.

Конституція - політичний, нормативно-правовий акт держави (0сновний Закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки ґромадан. Конституція могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права·

Конституції України як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. Їй притаманна підвищена стабільність. Існує підвищена відповідальність за порушення її норм.

Конституційний процес в Україні, як процес підготовки нової Конституції України, розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підгоіувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою,

Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р· Це було зумовлено обставинами перехідного періоду· Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення-Доопрацьований проект Конститції було подано в травні 1992 р·, а другий раз у жовтві 1993 р. до Верховної Ради. 3 різних причин, як об'єктивних так і суб'єктивних, всі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р·) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л.Кучма і 0.Мороз.

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

3 метою розв'язания конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р· Конституційна комісія схвалила проект· Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня ВРУ прийняла поданий проект· за основу. 5 травня 1996р. було створено Тимчасову спеціальну комісію ВРУ з доопрацювання проеку Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу і внесла доопрацьований варіант до ВРУ. Розпочалась робота по обговоренню. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня ВРУ не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимими затягування конституційного процесу, 26 червня Президент України підписав Указ, який призначав на вересень 1996 р· Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань - власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня нову Конституцію було прийнято.

Білет 2.

18. Нестерпний колоніальний гніт з боку Польщі призвів до загострення класової боротьби і повстань, які мали анти­феодальний і визвольний характер. Засилля польського права на українських землях наприкінці XVI ст. довело до збройних сутичок і сприяло поповненню запорізького товариства, до якого приставали незадоволсні польським режимом.

Польський уряд використовував козаків не тільки для обо­рони краю від татар, а й у війні з Москвою, після якої коза­ки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від себе загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, але козаків це тільки роздратувало, І ко­ли на Січ прибув королівський посланець, вони втопили його в Дніпрі.

Весною 1586 р. козаки зірвали татарський похід на Україну, спалили Очаків, Козлів (Євпаторію), Білгород. Турки знову по­грожують війною, і польська влада звеліла нікого не пускати на Січ, не дозволяла вивозити туди припаси, а зловлених запо­рожців суворо карала. Та це не дало очікуваних наслідків. На­впаки, козацькі ватаги з'являються в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де заявляються січовики, сміливішає, не виконує панських наказів і пристає до козаків.

У збройній боротьбі народу за своє визволення, яка поча­лася 1591 р. повстанням Криштофа Косинського, виявилося пробудження національної свідомості українського народу. Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво.

У 1590 р. гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, який походив Із шляхтичів, разом з іншими представ­никами козацької старшини одержав від короля пожалування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Але на ці землі заявив претензії князь Януш Острозький, староста білоцерківський, і домігся на них грамоти від короля. Тоді Косинський напри­кінці 1591 р. виступив проти Острозького.

Для придушення повстання король Сигізмунд III на почат­ку 1592 р. призначив комісію, що складалася переважно з магнатів — старост бранлавського, черкаського і барського, яка на чолі війська рушила на Трипілля, де засіли козаки. Упевнившись у своєму безсиллі розгромити повстанців, ко­місія оголосила козаків поза законом як бунтівників І ворогів держави.

Тим часом повстання розросталося. Воно охопило КиЇвщину і Брацлавщину й поширилося на Поділля та Волинь. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, а й на міста. Широкого розмаху набуло повстання наприкінці 1592 І на і початку 1593 рр. Косинський вступив на Волинь, загін його швидко збільшувався.

Волинську шляхту очолив князь Острозький. 2 лютого 1593 р. він розбив військо Косинського під П'яткою. Між ко­заками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки за-бов'язалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послухові королю, не нападати на сусідні країни; за­лишатися за порогами; не чіпати маєтки князя Острозького й інших магнатів, що були під П'яткою; видати з своїх лав селян-утікачів І шляхетських слуг; повернути захоплену в шляхти зброю, майно, коней, худобу і дбати про те, щоб бути завжди в милості у князів і Речі Посполитої.

Проте козаки не скинули Косинського з гетьманства, а почали готуватися до нового виступу. У травні 1593 р. Ко­синський на чолі двохтисячного козацького війська виступив під Черкаси. Але тут він зазнав поразки від старости ка­нівського і черкаського Вишневецького і загинув. Козаки відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом.

У 1594—1596 рр. розгортається нове повстання. Найви-датнішими ватажками повсталих у цей період були Григорій Лобода і Северин Наливайко. Навесні 1594 р. запорожці під проводом Лободи напали на Білгород, де зібралося турецьке військо для походу на Угорщину, зруйнували місто, знищили багато турків. Влітку 1594 р. до Молдавії рушив Наливайко на чолі двохтисячного козацького загону. Він напав на татар, що йшли на Угорщину, розгромив їх, захопив кілька тисяч коней.

Після походу Наливайко відрядив своїх посланців до За­порізької Січі з пропозицією діяти разом. У жовтні 1594 р. Наливайко і Лобода на чолі 12-тисячного війська здійснили спільний похід на Молдавію.

Повстання сприяло піднесенню антишляхетсько'і боротьби в Україні. Потужний антишляхетський рух розгорнувся в око­лицях м. Бар і на Брацлавщииі взимку 1594—1595 рр. під час перебування тут загонів Лободи і, Наливайка. Шляхтичі, ря­туючи своє життя, тікали.

Ще більшого розмаху набуло селянсько-козацьке повстання навесні 1595 р., коли Наливайко повернувся з походу в Угорщину. Спочатку він пішов на Волинь, напав на м. Луцьк під час ярмарку, на який з'їхалося багато шляхти і купців, узяв велику контрибуцію з них, а згодом рушив у Білорусію, де захопив Слуцьк, Бобруйськ, Могильов та інші міста. Похід Наливайка в Білорусію сприяв піднесенню селянського руху в Білорусії і Литві.

Наприкінці січня 1596 р. Наливайко привів свої загони на Волинь, залишивши Могильов під тиском шляхетських військ на чолі з Радзивіллом. З боями він вийшов на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Ранньої весни 1596 р. Лобода під Києвом об'єднався Із загонами полковника М. Шаули, який повертався з Білорусії. Біля Білої Церкви всі три повстанські загони об'єдналися. У березні 1596 р. повстанці під натиском перева­жаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, відбувся бій, в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї, повстанці відійш­ли за Дніпро, а потім рушили на схід. Польському гетьману П. Жолкєвському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. В урочищі Солониця біля м. Лубен повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорож­ців. 16 травня 1596 р. Жолкєвський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. Під час переговорів повстанцям обіцяли амністії. Прихильники Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді і вбили, схопили Наливайка, Шаулу, де­яких інших керівників і видали їх польським шляхтичам. Після цього Жолкєвський забажав повернути утікачІв-крІпаків їхнім панам. Тоді повсталі вирішили боронитися до кінця.

Наливайка та інших шістьох ватажків повстання відправили до Варшави, де після страшних катувань у 1597 р. стратили. Лють поляків не знала меж. Варшавський сейм проголосив усіх козаків «ворогами держави» і наказав нищити їх.

Отже, селянсько-козацькі повстання 1591—1596 років, в яких українські народні маси виступали проти соціального і національного гніту, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, хоч і зазнали поразки, але мали велике Історичне зна­чення. Народ України набував досвіду боротьби, готувався до рішучих битв із своїми ворогами, гартував волю і національну самосвідомість.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591— 1596 рр. польський уряд, магнати і шляхта продовжували за­хоплювати українські землі, збільшували панщину та оброк, закріпачували селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголо­шені поза законом. Однак ніщо не могло стримати визвольний рух українського народу та антифеодальну боротьбу трудящих.

Селяни і міщани не визнавали влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати панщину та інші повин­ності. Масові виступи селян, міщан і козаків були звичайним явищем. Особливо вони активізувалися взимку 1613—1614 рр. на БрацлавщинІ, а наприкінці 1615 — на початку 1616 років охопили значну територію Східної України. У 1618 р. повстан­ня перекинулися на Київщину і Волинь.

Про радикальність дій повсталих свідчать спеціальні сеймові документи Речі Посполитої, в яких говорилося, що повстанці не визнають польської адміністрації, самі визначають собі пра­ва, обирають керівників. У 1616 р. польський сейм констатував, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка.

Дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на те­риторії України було головною причиною селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст.

Останньою іскрою, що спричинила початок нового вели­кого селянсько-козацького повстання, була сутичка між реєст­ровими козаками на чолі з Григорієм Чорним і нереєстров-цями, гетьманом яких був Тарас Федорович (Трясило). Чорний зажадав, щоб нереєстровці вийшли з Січі і підкорилися йому. У березні 1630 р. Тарас Трясило з 10 тисячами кінних і піших козаків виступив з Січі. Запорожці підійшли до Черкас, ото­чили будинок Чорного, схопили його і, обвинувативши в зраді, стратили. Повстання незабаром охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. Повстанці під проводом Тараса Федоровича за­йняли Канів, а згодом Переяслав. Коронний гетьман Конєц-польський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднатися до очолюваного ним війська.

Під Переяславом повсталі вщент розгромили поляків. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загони повсталих налічува­ли близько ЗО тис. чоловік. Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками замож­ного козацтва, яке пішло на компроміс. Козацька верхівка на­магалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладену угоду, за якою зберігалися основні умови Куруківського договору, укладеного 5 листопада 1625 р. між польським урядом і козаками, відповідно до якого козаки одержали амністію, реєстр було обмежено до 6000 чол. з річною платою 60000 злотих на військо, заборонено самос­тійні військові походи. Нова угода 1630 р. збільшувала реєстр до 8000 чоловік. Тарас Федорович з частиною козаків повер­нувся до Запоріжжя. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені і продовжували боротьбу.

Визвольний рух українського народу в першій чверті XVII ст. підготував сили для рішучої боротьби проти шляхет­ської Речі Посполитої, визволення України від іноземного па­нування, утворення незалежної держави — Української козаць­кої республіки.

Петро Сагайдачний — гетьман українського реєстрового ко­зацтва, один з найвидатнІших діяшв вітчизняної історії. На­родився в селі Кульчицях на Самбірщині в сім'ї українського шляхтича. Навчався в Острозькій школі і школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді Акса-ка, згодом пішов на Запорізьку Січ, де невдовзі виявив себе як талановитий керівник. На початку XVII ст. брав участь у похо­дах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605 р. здобув фортецю Вар-ну, через рік вщент зруйнував невільницьке місто Кафу (нині Феодосія), розбив військо мусульман, спалив і потопив багато турецьких галер, визволивши з неволі тисячі українських бранців. 1618 р. брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією, 20-тисячне козацьке військо на чолі з Са­гайдачним взяло тоді кілька російських міст, оточило й мало не захопило Москву, проте з невідомих причин відступило. Очо­люване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою 1621 р. 300-тисячної ту­рецької армії під Хотином. Автор «Історії Хотинської війни*» Я. Собеський писав: «Скільки очолював Сагайдачний запорізь­ке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суходолі й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар у степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше уславили його морські походи — зруйнував кілька великих турецьких міст у Європі і азії, попалив околиці Константинополя. Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легко­важив життям, у битві був перший, коли доводилося відсту­пати, — останній, був проворний, діяльний, в таборі сторож­кий, мало спав І не пиячив, на нарадах був обережний і у всяких розмовах неговіркий*.

У перервах між походами Сагайдачний виявляв турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім Військом Запорізьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Украї­ні православної ієрархії, скасованої після Берестейської унії 1596 р. Перед смертю, що настала в квітні 1622 р. від отруєної стріли під час Хотинської битви, він заповів своє майно на освітні, наукові і благодійні цілі, а 1500 злотих подарував Київській І Львівській братським школам. Поховано славного лицаря України в Києві на Подолі при церкві Богоявленського братства.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

1. Початки людської цивілізації на терені України
Подністров'ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх...

1. Початки людської цивілізації на терені України
Подністров'ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх...

«Музей Уласа Самчука як культурна спадщина українського народу»
Найвищим духовним здобутком І мірилом людської цивілізації є народні надбання, серед них І музеї

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії
Перші філософські школи І течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст до н е в Стародавній Індії,...

Оптимізм та песимізм на етапі становлення загальносвітової цивілізації
Проблема світової цивілізації — це проблема співвідношення універсального та локального, центру та периферії нового рівня суспільного...

Становлення античної грецької цивілізації
...

3 Алгебра І початки аналізу 60

1 Алгебра І початки аналізу 40

Програма факультативного курсу «фразеологія української літературної мови»
України зі світом, з бурхливими процесами творення світової культури, нашу прилученість до світової цивілізації

Василь Верига Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.)
Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас окупаційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка