Пошук по сайту


План Національно-культурне відродження болгар. Сербський національний рух. Боротьба чорногорського народу проти Туреччини та утворення самостійної держави. Боснія та Герцеговина у складі Османської імперії

План Національно-культурне відродження болгар. Сербський національний рух. Боротьба чорногорського народу проти Туреччини та утворення самостійної держави. Боснія та Герцеговина у складі Османської імперії





Лекція № 3

Слов’янські землі у складі Османської імперії у першій половині

ХІХ ст.

План

  1. Національно-культурне відродження болгар.

  2. Сербський національний рух.

  3. Боротьба чорногорського народу проти Туреччини та утворення самостійної держави.

  4. Боснія та Герцеговина у складі Османської імперії.

  5. Особливості національного відродження македонців.


Джерела та література:

Аншаков Ю. П. Становление Черногорского государства и Россия (1798—1856

гг.) / Ю. П. Аншаков. – Москва, 1998.

Грачев В. П. Балканские владения Османской империи на рубеже ХVIII-XIX вв. (Внутреннее положение, предпосылки национально-освободительных движений) / В. П. Грачев. – М.: Наука, 1990. – 198 с.

Достян И. С. Борьба сербского народа против турецкого ига. XV – начало XIX в. / И. С. Достян. – Москва, 1958.

Достян И. С. Россия и балканский вопрос. Из истории русско-балканских политических связей первой трети XIX в. / И. С. Достян. – Москва, 1972.

Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів / За редакцією Л. Зашкільняка. – Львів, 2001. – 660 с.

Історія південних і західних слов’ян (з давніх часів до XX ст.). Курс лекцій. За ред В. І. Ярового. – К.: Либідь, 2001. – 632 с.

Косев Д. Краткая история Болгарии / Д. Косев. – София, 1963.

Краткая история Болгарии: С древнейших времен до наших дней. – Москва, 1987.

Мыльников А. С. Формирование наций в Центральной и Юго-Восточной Европе в ХVIІІ-ХІХ веках / А. С. Мельников, В. И. Фрейдзон // Вопросы истории. – 1987. – №8. – С. 60-78.

Нарочницкий А. Л. Россия, Сербия и Чорногория в начале XIX в. / А. Л. Нарочницкий // Новая и новейшая история. – 1980. – № 3.

Никифоров К. В. Сербия в середине XIX в. / К. В. Никифоров. – Москва, 1995.

Фрейдзон В. И. К истории боснийско-мусульманского этноса / В. И. Фрейдзон // Формирование наций в Центральной и Юго-Восточной Европе. Исторический и историко-культурные аспекты. – М.: Наука, 1981. – С. 329-340.

Чуркина И. В. Национальная церковь и формирование южнославянских наций / И. В. Чуркина // Вопросы истории. – 2001. – №3. – С. 39-58.

  1. Національно-культурне відродження болгар

Зміни, що відбулися в Османській імперії у другій половині ХVІІІ ст., позначилися на становищі Болгарії. Частина болгарської сільської та міської верхівки скористалися кризою тімарної системи. Поєднуючи заняття сільським господарством з торгівлею та лихварством, вони зосередили у своїх руках знаний капітал та посилили свої економічні позиції та соціальний статус. Так формувалася болгарська еліта, яка виступила носієм національного руху.

Зростанню національної свідомості болгар сприяли:

  • культурно-просвітницький рух, успіхи в освіті, що викликали інтерес до минулого народу;

  • кардинальні соціально-економічні зміни, що створили передумови для формування болгарської нації.

Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху був чернець Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій. Він написав невеличку за обсягом "Історію слов'яно-болгарську" (1762 р.), яка була не тільки нагадуванням про минулу велич Болгарської держави, а й служила закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину. Протиставляючи славетній минувшині дійсність, Паїсій Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. При цьому, винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й греків. Праця Паїсія містила першу писемну програму духовного відродження болгар, яке, на його думку, було можливим лише через просвітницьку роботу, освіченість народних мас. Автор виявився досить близьким до ідей європейського Просвітництва XVIII ст.

Серед послідовників Паїсія слід згадати єпископа Софронія Врачанського (Стойко Владиславов). У його автобіографічній праці "Житіє та страждання грішного Софронія" було чимало фактів, що свідчили про тяжке становище болгар у добу османського володарювання. Водночас праця Софронія вважається чудовою пам'яткою нової болгарської літератури.

Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його послідовників з часом почала давати певні результати. Збільшувалася кількість церковних шкіл. Так, від середини XVIII до початку XIX ст. кількість початкових шкіл подвоїлася (відповідно зі 100 до 200). Збільшилася й кількість предметів, які в них викладали. В окремих школах замість церковнослов'янської викладали болгарською мовою. Проте ані кількісно, ані якісно такі школи не забезпечували потреб суспільства в освічених людях. Що стосується світських шкіл, то вони в Болгарії перебували в руках греків. Молодь, яка в них навчалася, втрачала національну самосвідомість. Тому наступним етапом культурно-просвітницької роботи стало відкриття у 20-х рр. XIX ст. болгарських шкіл з переважно світськими предметами. Такі школи існували в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах.

Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії зробив відомий учений Петр Берон. У книзі "Риб'ячий буквар" (1824 р.) він запропонував нову систему світської шкільної освіти. Його ідеї, викладені в "Букварі", незабаром знайшли практичне застосування. У 1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, а в середині 40-х рр. таких шкіл налічувалося близько 50. їх створення ініціював знаменитий меценат – лікар і громадський діяч Васил Апрілов.

Освіта мала тісні зв'язки з книгодрукуванням. У 1806 р. побачила світ перша книга болгарською мовою, а з 1844 р. видавався перший болгарський журнал "Любословіє". На його сторінках публікували свої твори відомі діячі національного Відродження.

Першими представниками світської художньої літератури, пройнятої ідеями гуманізму й просвітництва, були поети Н. Геров, Д. Чинтулов, П. Р. Славейков та ін. Поема Н. Герова "Стоян і Рада", пісні Д. Чинтулова, патріотичні вірші П. Р. Славейкова зробили цих авторів дуже популярними в Болгарії.

Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чимало труднощів. Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар. Поширення серед них освіченості становило відверту загрозу пануванню Порти, для якої невігластво південнослов'янських підданих було найкращою гарантією від заколотів. Союзником турецького уряду залишалося грецьке духовенство. Воно особливо активно протидіяло поширенню освіти серед болгар. При цьому найбільших утисків зазнавали ті представники інтелігенції, які здобули освіту в православній Росії, що вважалася основною суперницею Османської імперії в Південно-Східній Європі.

Непримиренна позиція, якої дотримувалося духовенство, неминуче мала спричинити змагання за болгарську церковну автономію. Незалежність, яку Греція здобула в 1830 р., прискорила цей процес. Константинопольський патріархат став генератором панеллінізму й висунув ідею відродження Візантійської імперії з установленням грецької зверхності над усіма землями, що колись їй належали. Протягом 20-30-х рр. у ряді болгарських єпархій проходили виступи парафіян проти засилля греків, їх учасники вимагали скасування відправ грецькою мовою та заміни грецьких священиків на болгарських.

Особливо загострилася боротьба в болгарській церкві у 1838 р. Її спровокували спроби митрополита Тирновського Панарета посилити політику еллінізації. Церковний конфлікт у тирновській єпархії набув таких гострих форм, що султан змушений був видати в наступному році особливий указ. Згідно з ним усі піддані імперії, незалежно від віри та національності, діставали рівні права. Жителі Тирновської митрополії відразу ж використали свій новий правовий статус і можливість відкрито подавати скарги на дії церковної та місцевої адміністрації. Вони рішуче домагалися заміни грека Панарета болгарським письменником Неофітом Бозвелі. Уряд відхилив кандидатуру Н. Бозвелі й під натиском грецького духовенства заарештував болгарського літератора. Його звинуватили в підбурюванні до повстання.

Після чотирирічного ув'язнення в монастирі Н. Бозвелі вирушив до столиці імперії для продовження боротьби. Йому посприяли константинопольські болгари, котрі на той час мали значний авторитет у місті. Н. Бозвелі та його прибічник Іларіон Макаріопольський запропонували програму національно-культурних і конфесійних перетворень. Але про автономію болгарської церкви не йшлося. Програма передбачала: а) призначення на головні церковні посади осіб болгарської національності; б) визнання болгарської мови як основної мови відправ; в) створення представництва болгар у Константинопольському синоді.

Хоча ці вимоги ще відкрито не відкидали церковну залежність Болгарії, фанаріоти їх рішуче відхилили. Н. Бозвелі став жертвою їхньої підступності. Його вдруге ув'язнили в монастирі, де він і помер.

Одночасно з поширенням культурно-просвітницької діяльності наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського панування. Активізувася гайдуки, котрі боролися як з османами, так і з болгарськими купцями-чорбаджі. Розправи над чорбаджі, які активно співпрацювали з султанською адміністрацією, значно ослаблювали соціальну опору завойовників у Болгарії. Однією з форм боротьби проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн.

  1. Сербський національний рух

Сербські землі, що перебували у складі Османської імперії, в адміністративному відношенні не були єдиним цілим. Вони входили до складу кількох пашаликів (Відінського, Румелійського, Боснійського і Скадараського), населення яких в етнічному та релігійному відношеннях було неоднорідним. Ця обставина, а також відсутність будь-яких політичних прав та громадянських свобод гальмувала процес формування національної свідомості сербів. Дещо кращою була ситуація у Белградському пашалику, що охоплював північну частину Сербії. Його територія стала центром визвольного руху. Цей регіон був тісно пов’язаний з Європою. Саме тут відбувався процес становлення ринкових відносин. Окремі вихідці із вказаного регіону навчалися в європейських університетах. Завдяки їм в Сербію потрапляли європейські ідейні впливи, що сприяло пробудженню національної свідомості.

На зламі ХVІІІ – ХІХ ст. склалися сприятливі умови для визвольної боротьби сербів. Порта у 90 – х рр. ХІХ ст. провела реформи у військовій сфері. Створення регулярної армії дозволило обмежити свавілля яничарів, яким султан у 1794 р. заборонив проживати на території Бєлградського пашалика, а його мешканці отримали обмежену автономію. Але війна з Наполеоном призвела до того, що у 1800 р. яничарам дозволили повернутися назад. Яничарські начальники (дахії) встановили жорстоку диктатуру. Вони швидко відновили контроль над ситуацією як у самому Белграді, так і на території пашалику, спочатку ізолювавши, а згодом убивши пашу, який представляв інтереси султана й центральної влади. Для того, щоб повністю виключити можливість опору чи непокори місцевої людності й остаточно знищити місцеве самоврядування, дахії наприкінці січня 1804 р. влаштували масове винищення окружних старійшин — "князів". Одночасно в різних районах пашалику вбили кілька десятків осіб, серед яких були, зокрема, Алекса Ненадович, Ілія Бірчанин, Марко Чарапич, Хаджі Рувім. Ця подія увійшла в сербську історію під назвою "різня князів". Саме вона дала поштовх стихійному вибухові народного гніву.

Після "різні князів" перебіг подій прискорився, і вже в середині лютого 1804 р. було сформовано перший повстанський загін. Його очолив Георгій Петрович на прізвисько Карагеоргій, торговець худобою з містечка Топола, колишній молодший офіцер австрійського війська, людина малоосвічена, але, як виявилося згодом, справжній лідер.

На перших порах повстання обмежувалося однією областю Шумадією. Повстанці зберігали лояльність султану, всіляко підкреслюючи той факт, що б'ються не проти нього, а тільки проти султанських зрадників дахіїв та яничарів, і прагнуть лише повернення пільг та привілеїв, наданих фірманами 1793-1794 рр.

Чисельність учасників повстання за умов максимального загострення антиосманських настроїв швидко зростала. Перші успіхи в сутичках з окремими яничарськими загонами додали сербам упевненості у власних силах. Протягом березня червня 1804 р. повстання охопило всю територію Белградського пашалику. Повстанські загони в березні зайняли міста Рудник і Валево й витіснили турків з усіх округів на північ від Морави. У середині квітня вони захопили міста Шабац і Ягодина, в травні й червні Пожаревац та Смедерево. Після цього військо повстанців майже в повному складі зосередилося під Белградом.

Вдалими й послідовними діями в перші місяці повстання серби домоглися серйозних успіхів у збройній боротьбі. Влітку 1805 р. вони поставили перед собою завдання не тільки зовсім очистити пашалик від присутності турків, а й привернули до себе увагу всіх провідних міжнародних представників, присутніх у регіоні.

1806 р. приніс повстанцям нові воєнні перемоги. їхні загони діяли за межами Белградського пашалику. Протягом лютого серпня вони тричі розбили османські війська. Наприкінці року після тривалої облоги повсталі заволоділи Белградом. Під час перемир'я сформувалися перші сербські органи державного управління "Урядовча рада Сербська", до якої увійшло по одному представнику від кожного округу (нахії).

На дальший хід Першого сербського повстання вирішальний вплив справили зміни у співвідношенні сил великих держав Австрії, Франції та Росії, що брали участь у подіях на Балканах. 21 вересня 1813 р. керівники Першого сербського повстання, в тому числі й Карагеоргій, проголошений у 1811 р. "верховним вождем сербського народу", залишили Белград і втекли до Австрії. Порта відновила повний контроль над сербськими територіями, влаштувавши жорстоку розправу над учасниками повстання й тими, хто це повстання підтримував.

У квітні 1815 р. сербське населення знову взялося до зброї. Розпочалося Друге сербське повстання. Як і в 1804 р., перші виступи мали стихійний характер, повстанці виступали не проти султана й турецької влади взагалі, а проти утисків призначеного Портою правителя Белградського пашалику Сулеймана-паші.

Збройні сутички повстанських і османських загонів тривали протягом квітня-липня з перемінним успіхом. Повстання поволі набирало розмаху. Перемоги повстанців ставали дедалі частішими й переконливішими: вони взяли місто Чачак у травні, Пожаревац у червні, здобули переконливу перемогу над авангардом турецького війська під проводом Ібрагіма-паші в липні.

До кінця 1820-х рр. Мілош Обренович завдяки мудрій політиці всередині країни, де остаточно утвердилося його одноосібне правління, та вдалому маневруванню у відносинах з Портою і провідними європейськими державами домігся розширення сербської автономії.

Наступний крок на шляху до відновлення державності сербів було зроблено в 1829-1830 рр., коли султан, відповідно до вимог Адріанопольського мирного договору з Росією, мусив підписати два важливі для сербів документи: хатішериф, що визнавав Сербію автономною областю під зверхністю Порти, й берат, котрий проголошував Мілоша Обреновича верховним правителем цієї області в ранзі князя з правом передання влади й титулу в спадок своїм нащадкам. Сербія здобула державність, щоправда, під турецьким суверенітетом і російським протекторатом.

Мілош Обренович, з ім'ям якого пов'язують сербські успіхи в боротьбі за автономію та поліпшення умов життя, залишався при владі до 1839 р. Він доклав усіх зусиль до розбудови держави, розвитку існуючих та створення нових державних інститутів, розробки основних засад внутрішньої та зовнішньої політики.

Останні шість років його правління характеризувалися боротьбою за владу, яка розгорнулася між представниками різних політичних течій усередині Сербії. Перші виступи локальних ватажків проти Мілоша, які мали на меті обмежити його одноосібну владу, відбулися ще в 1815-1817 рр. Другу хвилю заколотів започаткував у 1821 р. бунт Стефана Добрняца в Пожаревацькій нахії. Повстання сягнули апогею в 1825-1826 рр., коли стихійні народні бунти спалахували регулярно, а виступи Мілоє Поповича-Джака й Джордже Чарапича створили для Мілоша дуже серйозні проблеми. Обренович щоразу придушував ці повстання, проте невдоволення його діяльністю особливо після 1830 р. зростало. Рух проти режиму абсолютизму, запроваджуваного Мілошем Обреновичем, приніс його організаторам реальні результати в 1835 р., коли черговий масовий виступ, очолюваний Мілетою Радойковичем ("Мілетине повстання"), спонукав Мілоша піти на переговори зі своїми противниками. Наслідком цих переговорів стала Конституція 2 лютого 1835 р., яка обмежувала владу князя й проголошувала у Сербії устрій на зразок тогочасних західноєвропейських держав.

Під тиском Росії та Османської імперії, кожна з яких керувалася власними мотивами, Конституція 1835 р. так і не набула чинності. Замість неї султан хаті-шерифом від 10 грудня 1838 р. дав сербам інший документ, який мав регулювати внутрішній устрій Сербії ("турецьку конституцію") й істотно розширював можливості Порти для впливу на перебіг подій у “Мілошевій” автономії.

Згідно з цим документом законодавча влада в Сербії передавалася Раді з сімнадцяти членів, призначуваних тільки за згодою Порти. Мілош не мав над Радою жодного контролю, як формального, так і неофіційного. До Ради входило багато особистих ворогів князя, тому він зробив спробу розв'язати проблему шляхом спровокованого ним народного бунту. Коли ця спроба виявилася марною, Мілош 1 червня 1839 р. зрікся престолу на користь свого сина Мілана й виїхав до Валахії, де оселився у власному маєтку. Правління тяжко хворого Мілана тривало неповних чотири тижні. Він помер 27 червня 1839 р.

На початку 1840 р. сербський престол обійняв молодший син Мілоша Обреновича Михайло (1840-1842 рр.), який спрямував основні зусилля на ревізію "турецької конституції", саме Вучич і Петронієвич організували й очолили опозицію князеві. Вони висунули гасло "захисту конституції", назвавши себе "уставобранителями" (від сербського "устав" конституція та "бранити" захищати).

Протистояння князя і "уставобранителів" проходило з перемінним успіхом, інколи загострюючись навіть до збройних сутичок. Зрештою ситуація для Михайла Обреновича склалася несприятливо, і він, як колись і його батько, у вересні 1842 р. покинув Сербію.

Після цього Народна Скупщина на пропозицію "уставобранителів" обрала князем Олександра Карагеоргієвича, молодшого сина легендарного Карагеоргія. У сербів уперше після відновлення державності змінилася правляча династія, хоча на цьому міждинастична боротьба не припинилася. Вибори князя на вимогу Росії, якій не дуже подобався відверто протурецьки налаштований князь Олександр, відбулися вдруге 15 червня 1843 р., проте політична ініціатива залишилася в руках "уставобранителів", і Скупщина підтвердила своє рішення.

Олександр Карагеоргієвич правив Сербією в 1843 1858 рр. Незважаючи на суперечливість його політики, яка досить часто не відповідала ані очікуванням більшості населення, ані сербським традиціям і стратегічним інтересам, країна за цей час зробила великий і важливий крок на шляху державної розбудови, економічного й культурного прогресу.

Усупереч наявності досить значних недоліків, особливо у сфері пристосування нових форм організації держави та суспільства до реальних умов життя народу, прийняття таких документів, як "Цивільний законник" у 1844 р. та "Законник про цивільно-судове слідство" у 1853 р. стало важливим кроком на шляху державотворення: у такий спосіб здійснено реформу судової системи, закладено підвалини для створення правової держави.

Багато уваги в цей час приділялося розвиткові народної освіти, науки, культури. За Мілоша Обреновича, який, розуміючи важливість цих питань, намагався здійснити певні кроки у цьому напрямі, в Сербії існувало дві гімназії (в Крагуєваці та Шабаці), одну з яких Мілош у 1838 р. підвищив до рівня ліцею. За правління Олександра Карагеоргієвича відкрилося понад двісті нових шкіл, було запроваджено спеціальний податок на розвиток шкільної справи, ухвалено закони про початкові школи (1857) та гімназії (1844), реформовано ліцей та систему навчання в ньому, засновано військове (1850) і сільськогосподарське (1853) училища.

Почала формуватися структура державних, господарських, наукових інститутів. Виникли міністерства Міністерство внутрішніх справ, Міністерство освіти та ін. Була заснована Шкільна комісія, Товариство сербської словесності, Народний музей, Народна бібліотека та інші заклади культури й освіти. Розпочали роботу перший у сербів професійний театр, друкарні.

За князювання Олександра відбулася ще одна важлива подія: вперше в новій історії Сербії з'явився секретний документ, що містив цілісну зовнішньополітичну стратегію сербської держави, підготовлений Ілією Гарашанином у 1844 р. Повна його назва — "Начертаніє, або Програма зовнішньої та національної політики Сербії". Автор "Начертанія" обґрунтовував ідею об'єднання сербського населення князівства Сербії, Чорногорії, Боснії, Герцеговини та Північної Албанії (або Старої Сербії) у межах однієї держави за умови збереження провідної ролі Сербії і під зверхністю династії Карагеоргієвичів. Крім того, порушувалися питання про історичну місію Сербії в масштабах усього Балканського півострова, необхідність здобуття нею власного виходу до моря, відносини з великими європейськими державами, важливість підтримки Росії, потребу створення боєздатної армії тошо.

  1. Боротьба чорногорського народу проти Туреччини та утворення самостійної держави

Наприкінці XVIII ст. Чорногорія зазнала спустошень внаслідок нападу шкодринського візира Махмуда Паші Бушаті, який намагався перетворити свої володіння у Північній Албанії на самостійну державу і приєднати до неї Чорногорію. У серпні 1796 р. чорногорці завдали йому поразки. З цього моменту Чорногорія де – факто стала незалежною державною.

На чолі Чорногорії в кінці XVIII і в першій половині XIX ст. стояли духовні особи – чорногорські митрополити, а з 1851 р. світські правителі – князі. Причина напівтеократичного характеру державної влади Чорногорії в першій половині XIX ст. була не тільки в тій особливій об'єднуючої ролі, яку традиційно відігравала православна церква для розрізнених чорногорських племен, а й у характері чорногорсько-російських відносин. Згідно з умовами Кючук-Кайнарджийського миру Росія була покровителькою одновірців в Османській Туреччині. Приймаючи у себе чорногорського митрополита, надаючи матеріальну допомогу чорногорському населенню, російський уряд зовні дотримувався принципу невтручання у внутрішні справи Порти, пояснюючи свої дії лише допомогою православним.

Основними завданнями чорногорських правителів в XIX в. у внутрішньому житті Чорногорії були:

  • подолання роз'єднаності і ворожнечі чорногорських племен;

  • централізація влади, організація державного апарату управління та безумовне підпорядкування племінних старійшин правителю;

  • ліквідація пережитків родопатріархального укладу життя, таких як кровна помста, самосуд, інші прояви звичаєвого права;

  • формування загонів регулярної армії.

Петро І Негош та його оточення послідовно проводили політику централізації влади й удосконалення державного устрою Чорногорії, спираючись на підтримку Росії. Розв'язуючи головні внутрішньополітичні завдання, правителі країни намагалися передовсім припинити чвари й консолідувати всі чорногорські племена (негошів, піперів, васоєвичів, куча, білопавловичів та ін.), що традиційно ворогували між собою. Для припинення племінного розбрату влада боролася з такими пережитками родового ладу, як кревна помста, самосуд та інші прояви звичаєвого права. У країні поступово створювались органи центральної влади, налагоджувалася діяльність державного апарату, формувалися загони регулярної армії. Петро І Негош виявив себе видатним державним діячем, мудрим політиком, талановитим командувачем. Зміцнивши особисту владу, він взявся до рішучої боротьби з племінним сепаратизмом, прагнучи об'єднати всіх чорногорців, щоб чинити опір небезпечному противникові – албанському паші Бушаті.

Важливим кроком у процесі формування чорногорської держави було ухвалення "Законника чорногорського та бродського", затвердженого Скупщиною у Становичаху 1798 р. Завдання "Законника" полягало в руйнуванні залишків родоплемінних звичаїв, ліквідації кревної помсти та регулюванні майнових стосунків. "Законник", який уклав сам Петро І Негош, складався з 16 статей, у 1803 р. до них додано ще 17. З'явилися "Уряд суду чорногорського та бродського", "Народна канцелярія". "Народна канцелярія" ухвалювала рішення про скликання Скупщини, мобілізацію на війну, контролювала зовнішньополітичні контакти тощо. Спираючись на "Законник", митрополит і його уряд подолали опір старійшин, налагодили судочинство, збір податків, забезпечили охорону власності й упорядкували торгівлю.

Чорногорський владика Петро II Негош за своє недовге 37-річне життя встиг проявити себе як майстерний дипломат, хоробрий воєначальник і талановитий поет. Він провів цілий ряд важливих перетворень всередині країни. До їх числа відноситься створення вищого адміністративного і судового органу країни – Урядової ради – замість скасованого уряду, формування основи регулярної армії – гвардії, удосконалення системи податків. Петро II зумів домогтися уточнення чорногорсько-герцеговинських і чорногорсько-австрійських кордонів. Відносини з Росією не завжди були рівними. Ініціативи чорногорського владики викликали невдоволення уряду Миколи I, але грошові субсидії Чорногорія отримувала регулярно, і вони були головною і фактично єдиною дохідною статтею державного бюджету. Петро II був прихильником південнослов'янського об'єднання, підтримував сербську програму «Нарис» і схилявся до об'єднання Сербії і Чорногорії під скіпетром сербської династії. Головним політичним завданням для нього було здобуття Чорногорією незалежності.

  1. Боснія та Герцеговина у складі Османської імперії

Боснія та Герцеговина являли собою провінцію Османської імперії, яка до середини ХІХ ст. називалася Боснійським санджаком. Особливість її становища полягала в етно-релігійній неоднорідності та автономних правах місцевих феодалів. На чолі провінції стояв призначений султаном візир, але великі землевласники – аяни – мали у своїх володіннях широкі адміністративні, військові та судові повноваження, що робило їх майже незалежними від султанської адміністрації.

Поступовий занепад феодальної системи не міг не відбитись на становищі в підконтрольних їй територіях. Ослаблення впливу султанської адміністрації, а разом з тим і влади боснійського візира, супроводжувалось посиленням політичних позицій заможних феодалів, появою сепаратистських тенденцій у вілайєті. Політика імперського уряду, яка була спрямована на централізацію держави і зміцнення влади на місцях, зустріла різко негативну реакцію зі сторони бегів.

На початку ХІХ ст. посилились, поряд з релігійними, протиріччя як між представниками місцевої фінансово-політичної еліти та центральною владою, так і між феодалами та залежними від них селянами. Спроби керівництва Османської імперії зміцнити свої позиції у вілайєті шляхом проведення реформ наштовхувались на рішучий опір з боку боснійських бегів, які бачили у реформах загрозу існуванню свого економічного та політико-адміністративному впливу. Унаслідок опору місцевої еліти Порті не вдалось послідовно провести жодних перетворень. Вплив візира у цьому регіоні залишався номінальним, реальна ж влада належала аянам. Фактично Боснія та Герцеговина до 1851 р. мали статус автономії, але вона не була юридично оформлена.

У 1831 р. відбулось повстання боснійських мусульман під керівництвом Гусейна-бега Градашчевича. Повстанці виступали проти створення у Боснії та Герцеговині замість яничарських загонів регулярного війська та вимагали надання Боснійському вілайєту самоврядування з правом обирати візира серед місцевої еліти при збереженні верховної влади султана. Військо повстанців здобуло декілька перемог і завдало нищівної поразки турецькій армії на Косовому полі. Але цей антиурядовий виступ було придушено. У 1833 р. османському керівництву вдалось провести в цих балканських провінціях адміністративні реформи, головна мета яких полягала в обмеженні впливу представників боснійсько-мусульманської еліти та призначенні на всі посади султанських намісників. У 1845 р. при них були створені меджліси (збори), членів яких призначав імперський уряд. До їх складу входили представники християн і мусульман. Подібні меджліси були створені в усіх територіально-адміністративних одиницях Боснійського вілайєту.

Після придушення повстання Гусейн-бега серед боснійських мусульман продовжували існувати сепаратистські настрої. Особливе обурення бегів викликало зменшення їх політичної ролі в місцевих диванах і меджлісах у зв’язку з впровадженням у систему управління вілайєтом інституту чиновників, яких призначав Стамбулом. Усе це, поряд з намаганням грати вирішальну роль в адміністративно-політичних справах, зумовлювало подальші виступи проти перетворень центральної влади. В цей час серед боснійсько-мусульманської еліти з’являються думки про автономію Боснії та Герцеговини за зразком Єгипту або Сирії та перехід усієї повноти влади до представників найзаможніших родин. У 1837 р. проти урядового курсу реформ виступили феодали Сараєво та Боснійської Крайни. Танзиматські реформи, що проводились в Оттоманській імперії у цей час, у Боснії та Герцеговини впроваджувались зі значним запізненням. Лише на початку 50-х років ХІХ ст. Порта здолала сепаратизм боснійських мусульман.

Автономістський рух боснійських феодалів мав певну підтримку тільки серед мусульманського населення краю. Християни стояли осторонь нього. Якщо у більшості областей Османської імперії внаслідок ліквідації ленно-спагійської системи земля перейшла безпосередньо до селян, то боснійсько-герцеговинські феодали перетворили її у свою спадкову власність – чіфтліки. У результаті цього основна маса селян стала пожиттєвими орендарями землі. При цьому розмір ренти та примусових відробітків постійно зростав. У відповідь на погіршення свого матеріального становища селяни вдавалися до різних форм протесту. Особливу активність православне населення краю проявило у період першого сербського повстання 1804 – 1813 рр. У багатьох місцевостях Боснії та Герцеговини пожвавився гайдуцький рух. Друга хвиля селянських заворушень припала на 1833 – 1834 рр., коли в Османській імперії проводилася аграрна реформа, яка через опір місцевих феодалів не поширилася на Боснію та Герцеговину. Проте, ці виступи не мали масового характеру, що було зумовлено етно-релігійною неоднорідністю населення краю.

До середини ХІХ ст. у Боснії та Герцеговині сформувався прошарок християнської інтелігенції, переважно вчителів та священиків, які шукали порозуміння між православними і католиками. Вони займалися культурно-просвітницькою діяльністю, знайомили своїх співвітчизників зі здобутками європейської цивілізації, пропагували визвольні ідеали, створювали таємні політичні гуртки. Проте, великого впливу на населення вони не мали. Тому масовий рух, що виник у третій чверті ХІХ ст., був стихійним і не мав чітко окресленого національного характеру. Його причинами виступали економічний гніт, політичне безправ’я та культурно-релігійна дискримінація християн.

  1. Особливості національного відродження македонців

Македонія впродовж століть не мала чітко окреслених державних кордонів та характеризувалася етнічною строкатістю населення, хоча основну його масу складали слов’яни, що розмовляли на діалектах, близьких до болгарських.

Розпад тімарної системи землеволодіння позначився у Македонії значною специфікою. Місцева турецька знать бойкотувала реформу 1834 р. Зокрема, у Македонії зберігалося панування великого поміщицького господарства, а частка селян, що отримали землю у власність, була незначною. При цьому соціальні відносини у селах зберігали релігійне забарвлення: землевласники були, переважно, мусульманами, селяни – православними. Фактична влада в Македонії належала місцевій аристократії. Були відсутні гарантії безпеки, по всій країні діяли озброєні банди, з якими не могли впоратися нечисленні загони османської армії і поліції, процвітала корупція.

Більша частина Македонії була слаборозвиненою, аграрною країною. Виняток становила Егейська Македонія, центром якої було портове місто Солунь. Але ця частина Македонії була еллінізована. Окрім Солуня значними економічними центрами виступали міста Бітоль, Охрид, Скоп’є, Велес, Стіп. З розвитком ринкових відносин у Македонії сформувалася власна економічна та духовна еліта. Але її прошарок був незначним. Македонська верхівка зазнавала сильної еллінізації.

Відсутність сприятливих суспільних умов та неспроможність македонської інтелігенції створити власну національну ідею призвели до того, що наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ ст. культурно-освітній рух і боротьба за незалежність від Константинопольського патріархату у Македонії велася в річищі болгарського національного відродження. Спираючись на спільну історичну традицію (входження македонських земель до складу середньовічної болгарської держави), мовну близькість, кирило-мефодіївську духовну спадщину, діячі болгарського національного відродження намагалися прищепити македонцям болгарську національну свідомість. Зі свого боку значна частина македонських культурних діячів визнавала свою болгарську приналежність. Однак, від середини ХІХ ст. серед частини македонців почало пробуджуватися почуття власне македонської національної самосвідомості. Це проявилося насамперед у дискусії щодо літературної мови. Г. Пулевський відстоював право македонців на свою літературну мову.

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Уроку Тема, зміст
Тема III. Початок Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Відродження Української держави

Доба культурно-національного Відродження (ХІХ – початок ХХ ст.)
Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, І всякій автономії...

І. Франко «Захар Беркут». Історична основа повісті — героїчна боротьба...
...

А. Література. Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно)
Національно-культурне відродження в Україні та його занепад (1917-1939 рр.). Особливості розвитку світової культури

План Вступ. Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення...
Формування Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст

І. Франко «Захар Беркут». Історична основа повісті – героїчна боротьба...
...

План Вступ Розділ І. Суспільно-політичний та національний рух буковинських...
Культура. Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців XIX — початку XX ст

I хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий І новітній час; II
Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція...

Історичні постаті, визначні події, визвольна боротьба українського...
Прізвище відомого російського й українського художника-мариніста, що народився у Феодосії

Тема 4: Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ
Тема 4: Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ – середині ХVІІ ст. Держава Богдана Хмельницького 4 Тема 5: Козацьке державотворення...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка