Пошук по сайту


11. політичні партії І партійні системи сутність, функції та передумови виникнення політичних партій

11. політичні партії І партійні системи сутність, функції та передумови виникнення політичних партій


11. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ




    1. Сутність, функції та передумови виникнення політичних партій.

    2. Партійні системи.

    3. Становлення та розвиток багатопартійності в Україні.

    4. Виборчі системи.




    1. Сутність, функції та передумови виникнення політичних партій.


Соціальна диференціація суспільства, його поділ на величезну кількість соціальних груп, кожна з яких має специфічні економічні, культурні і т.д. інтереси, створює потребу у представництві, врахуванні цих інтересів у курсах державної політики. Фактично, йдеться про встановлення стабільних каналів взаємозв’язку між громадянським суспільством і державою. Одним з найефективніших і найпоширеніших каналів такого взаємозв’язку є політична партія. Причому політичні партії виникають як продукт громадянського суспільства, але, водночас, в процесі свого функціонування виступають одним з найважливіших елементів політичної системи.

Що ж вважати політичною партією? Інколи політичними партіями називають станові і, навіть, територіальні форми самоорганізації громадян Стародавньої Греції та Риму; партії торі і вігів в Англії; політичні клуби часів Великої французької революції. В Нові часи партіями часто називали об’єднання депутатів-однодумців у парламентах, тобто те, що в ХХ - ХХІ ст. прийнято називати фракціями – ми звикли до того, що парламентські фракції створюються на основі політичних партій, а не навпаки. Отже, уявлення про сутність політичних партій історично змінюється. Усі перераховані вище інститути ми можемо назвати лише протопартіями. Сучасного, звичного для нас вигляду партії набувають у другій половині ХІХ ст. В цей час в багатьох європейських країнах утверджуються конституційні режими, створюються представницькі органи влади, що супроводжується виходом на політичну арену робітничого класу та інших менш заможних верств населення. Партії перестають бути клубами для вибраних. Цей процес супроводжується висуненням правових вимог до політичних партій, що організаційно оформлюється в інститут реєстрації політичних партій.

Безперечно, кожна країна встановлює свої вимоги щодо політичних партій, проте, можна виділити декілька стандартних завдань, що стоять перед групою осіб, які хочуть створити партію: наявність статуту, що розкриває організаційні засади партії; наявність програми, що містить ідеологічні засади; відсутність у програмі положень, що закликають до повалення існуючого в країні ладу (те, що партія хоче зареєструватись, вже свідчить про те, що вона погоджується „грати за правилами”), або розпалюють міжнаціональну чи міжрелігійну ворожнечу; відсутність у партійній структурі воєнізованих формувань (це є прерогативою держави). (Схема 11.1).

Отже, отримавши можливість зареєструватись, політична партія перетворюється на політичну та юридичну одиницю, яка може єдиним фронтом всіх своїх членів вирушати у похід за владою. Саме це, останнє твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної партії від усіх інших форм громадсько-політичних об’єднань громадян, оскільки мета партії – влада, отримавши яку можна реалізувати свою програму. Однією з таких форм є громадсько-політичні рухи. Розглянемо основні відмінності між політичною партією і громадсько-політичним рухом:

  • метою будь-якої партії є влада – рухи безпосередньо за владу не змагаються, здійснюючи лише тиск на неї;

  • партії формуються людьми, об’єднаними політичною ідеологією – рухи створюють люди з різними суспільно-політичними поглядами, об’єднані необхідністю вирішити одну суспільну проблему;

  • наслідком цього є те, що партії, зазвичай, є значно більш стійкими, довготривалими об’єднаннями – рухи у разі вирішення (чи тривалої неможливості вирішення) „своєї” проблеми розпадаються або стають основою для утворення політичних партій;

  • партії мають більш-менш чітку організаційну структуру – у рухах організаційна структура зазвичай відсутня або майже відсутня.

Можна зробити висновок, що політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.

Для кращого розуміння сутності діяльності політичних партій та їх місця в політичній системі, розглянемо їх суспільні функції. (Схема 11.2).

Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їх врахування і реалізація через курси державної політики. Значною мірою інші функції партій є вторинними, пов’язаними із реалізацією вищевказаної (функції). До них належать:

  • підготовка і проведення виборчих кампаній;

  • розробка ідеологій як бази для формування політичних курсів;

  • політична соціалізація як наслідок популяризації партією своїх поглядів і дій;

  • участь у формуванні владних структур;

  • добір і підготовка кадрів для державних структур.

Попри спільність виконуваних усіма політичними партіями функцій, кожна партія є неповторним політичним утворенням, часто маючи цілий набір яскравих „індивідуальних” рис. Це дозволяє говорити про типологію партій на основі різних критеріїв. (Таблиця 11.3). Зупинимося на найбільш, на нашу думку, значущих з них.

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. У першому наближенні партії поділяються на „ліві” та „праві”. При більш детальному розгляді можна виділити також партії центристські, лівоцентристські та правоцентристські, крайні ліві та крайні праві. На перший погляд на протилежних кінцях політичного спектру знаходяться крайні праві (ультранаціоналістичні) та крайні ліві (ортодоксально комуністичні) партії. Проте, придивившись уважніше, можна побачити, що між ними є дуже багато спільного (особливо це помітно у методах діяльності та ставленні до політичних опонентів). Тому на схемі політичного спектра вони розташовані одне біля одного, в той час як діаметрально протилежні сектори представлені лівими і правими. (Схема 11.4). Саме вони у більшості демократичних країн світу ведуть між собою реальну боротьбу за владу на виборах. Слід зауважити, що навряд чи можна порівнювати демократизм лівих та правих сил, вбачаючи в одних з них загрозу демократії та інтересам народу. Проте ці сили по-різному визначають роль держави в житті суспільства, відповідно проводячи різні курси державної політики і орієнтуючись на різні соціальні верстви. (Таблиця 11.5).

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що соціальні проблеми є проблемами держави; вона повинна допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Відповідно, для збільшення ролі держави в суспільному житті ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Це не означає, що ліві є противниками самого існування приватного сектора в економіці, а праві – державного. Наприклад, ліві не заперечують необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у відстоюванні ними системі оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, а, відтак, значного збільшення податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч (хоча в останні десятиліття праві почали опікуватися деякими соціальними проблемами, щоправда – не завжди і не всіма). Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення податкового відсотку.

Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).

Ще одним надзвичайно важливим критерієм класифікації політичних партій є їх внутрішня організаційна структура. За цим критерієм партії поділяються на масові та кадрові. Масові партії характеризуються чіткою внутрішньою організацією та ієрархічною підпорядкованістю, що базується на фіксованості членства і існуванні чітких партійних списків. Для кадрових партій характерним є відсутність членства та партійних списків, такі партії існують лише на рівні керівної „кадрової” верхівки, складаються з партійного активу, що діє на професійних засадах (наприклад, Республіканська та Демократична партії США).

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні, тобто такі, що діють на території лише одного регіону даної країни. Слід зазначити, що законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України).

За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні, тобто такі, яким було відмовлено у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання існуючого державного ладу, та легальні. Останні в свою чергу поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах.

Стиль керівництва партією, що визначається прийняттям найважливіших рішень одноосібно лідером чи партійними зборами або з’їздом, вказує на те, є партія авторитарною чи демократичною.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані та радикальні.

    1. Партійні системи.


Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, яка вимірюється принаймні двозначними числами. Проте реальний вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, за формування урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. Партійна система – сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. (Схема 11.6). Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; створення інших партій забороняється. Така система функціонувала у фашистських Німеччині та Італії, у СРСР та деяких інших соціалістичних країнах у ХХ ст.

Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в руках Інституційно-революційної партії.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Логіка виборців пояснюється високим рівнем життя, стабільністю в країні та принципом „від добра добра не шукають”. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії).

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, право-центристські коаліції в Італії другої половини ХХ ст.). Безперечно, така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.

    1. Становлення та розвиток багатопартійності в Україні.


Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій як у всьому СРСР існувала однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х рр. ХХ ст., в роки перебудови. В цей час у прибалтійських республіках СРСР почали створюватися народні фронти, що об’єднували опозиційні до правлячої комуністичної партії сили. Спілка письменників України виступила з пропозицією створення аналогічної організації і в Україні. Пропозицію підтримала Українська Гельсінська Спілка, яка улітку 1988 р. оприлюднила свою „ Декларацію принципів” і почала діяти як політична організація. Так у вересні 1989 р. було створено Народний рух України за перебудову (невдовзі просто – Народний рух України) – об’єднання усіх опозиційних до КПРС сил України. Саме він виступив головним опонентом комуністів на перших альтернативних виборах 1990 р., склавши за їх результатами основу першої парламентської опозиції – Народної Ради. За безпосередньої участі НРУ Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а у жовтні 1990 р. – рішення про вилучення з Конституції УРСР сумнозвісної 6-ї статті – про „керівну роль” комуністичної партії. Так було відкрито прямий шлях до створення багатопартійності. Причому Народний рух України став саме тим „дахом”, під яким виросли і сформувалися основні національно-демократичні сили (у 1990 р. було заборонено членство у НРУ комуністів).

Першою з НРУ вийшла Українська Гельсінська Спілка, яка після проведення у квітні 1990 р. установчих зборів дістала назву Української республіканської партії. Вона стала першою зареєстрованою українською партією. Протягом 1990 р. було створено Селянсько-демократичну партію, Партію „зелених”, Соціал-демократичну, Народну, Народно-демократичну партії тощо. На основі реформаторського крила – так званої „Демплатформи” утворилася Партія демократичного відродження України. Протягом кількох років спектр національно-демократичних партій суттєво розширився за рахунок утворення нових партій, а часом – і розколу вже існуючих. Так у 1992 р. з УРП вийшло її радикальне праве крило на чолі з С.Хмарою, утворивши Українську консервативну республіканську партію. Не оминули розколи і Народний рух України. Частина його членів вважала, що він має залишатися саме „рухом” – конгломератом різноманітних національно-демократичних сил, в той час як лідер Руху В.Чорновіл та його прихильники наполягали на перетворенні НРУ на політичну партію, що стояла б на опозиційних до влади, і передусім – до Президента, позиціях. У 1993 р. було зареєстровано партію з назвою „Народний рух України” („старий” Рух став називатися „Всенародний рух України”). У 1998 р. НРУ знов розколовся на дві частини – Народний рух України та Український Народний Рух (з 2003 р. – Українська народна партія).

Одночасно із правою формувалася і ліва частина політичного спектра України. Після „путчу” 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову про заборону КПУ. На її місці у 1992 р. з’явилася очолювана О.Морозом Соціалістична партія України. Утворювалися й інші партії з різним рівнем „лівизни” – Громадянський Конгрес України, Партія праці, Селянська партія України тощо. У 1993 р. на умовах відмови від майна колишньої КПУ-КПРС та від організаційного об’єднання з комуністичною партією Росії було надано дозвіл на реєстрацію новій Комуністичній партії України, яку очолив П.Симоненко. Завдяки своєму „бренду” саме ця партія протягом останніх десяти років збирає левову частку лівого електорального „врожаю”. Внаслідок цього кількість лівих політичних партій, які більш-менш реально претендують або претендували на владу, є незначною. По-суті, окрім КПУ, вона обмежується лише вже згадуваною СПУ, яка за роки існування значно змінила свою позицію, перетворившись з партії крайньо лівої на помірковано ліву. Такий „дрейф” вправо став однією з причин розколу СПУ, з якої вийшло ліворадикальне крило на чолі з Н.Вітренко та В.Марченком, утворивши Прогресивну соціалістичну партію України (на виборах 2002 р. ПСПУ не подолала 4-% бар’єр і не пройшла до Верховної Ради за партійними списками).

Частина партійного спектру України, що представляє політичний центр, активно заповнюючись на початку 1990-х рр., з часом почала поступово розмиватися. Фактично на початку ХХІ ст. в Україні майже відсутні серйозні (впливові) ідеологічні центристські партії. Ті партії, що умовно займають цю нішу політичного спектру, не є носіями чіткої ідеології і можуть вважатися центристськими хіба за принципами „ні ліві, ні праві” або „мінус на плюс дає нуль”. Це так звані партії влади, для більшості з яких роль політичної ідеології відіграє бажання втриматися при владі ( а точніше – біля Президента) за будь-яку ціну. Серед них можна виділити Соціал-демократичну партію України ( об’єднану), Партію регіонів, Трудову Україну, Демсоюз, Аграрну партію України, Народно-демократичну партію.

У виборах до Верховної Ради України 2002 р. брали участь 14 блоків та 20 політичних партій. З них за партійними списками до Верховної Ради пройшли лише шість: Виборчий блок політичних партій Блок Віктора Ющенка „Наша Україна”, КПУ, Виборчий блок політичних партій „За єдину Україну”, Виборчий блок політичних партій „Блок Юлії Тимошенко”, СПУ, СДПУ(о). (Таблиця 11.7). Решта політичних партій та виборчих блоків не подолали 4-% бар’єр. Проте, незважаючи на те, що „партії влади” ( блок „За єдину Україну” та СДПУ(о)) разом набрали менше 19% голосів виборців, саме вони сформували парламентську більшість і розподілили між собою найвідповідальніші парламентські посади. Це стало можливим в першу чергу завдяки депутатам-мажоритарникам, які перемогли в одномандатних округах, де за даними спостерігачів зафіксовано найбільше випадків корупції.

Проте, незважаючи на те, що реальні результати виборів 2002 р. є неадекватними народному волевиявленню ( адже партії, яким віддала свої голоси абсолютна більшість електорату, опинилися в опозиції), вони дають підстави для певних позитивних висновків. Найголовнішим з них є те, що партійна система України починає виразно структуруватись, кількість серйозних „гравців”-партій на політичній арені зменшується, що не може не позначатися на структуризації Верховної Ради. Навіть за ( по-суті викривленими) результатами виборів-2002 можна стверджувати, що політична структура українського парламенту стає більш стрункою та стійкою.

    1. Виборчі системи.


Представництво політичних партій у парламентах, їх вплив на політичне життя, а інколи і вид партійної системи, що склалася у певній країні, значною мірою залежать від прийнятої у даній країні системи підрахунку голосів, принципів визначення переможців, які визначають сутність поняття “виборча система”. Наслідком застосування різних виборчих систем може бути формування різного персонального складу парламенту (навіть за умови стовідсотково незмінних ідеологічних орієнтацій виборців).

Історично відомі три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна і змішана.

Для мажоритарної виборчої системи характерний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Від кожного округу обирається один депутат. Така система має два різновиди. Перший – мажоритарна система відносної більшості - автоматично проголошує переможцем кандидата, який набрав більше голосів виборців, ніж суперник. Друга – мажоритарна система абсолютної більшості – проголошує переможцем кандидата, який набрав більше половини голосів, що були подані виборцями. Оскільки далеко не завжди кандидат у депутати набирає таку кількість голосів, передбачається другий тур виборів, в якому за депутатський мандат змагаються лише два кандидати, що в першому турі посіли перші місця.

До переваг мажоритарної виборчої системи належать її технічна простота, необов’язковість знання виборцями всього розмаїття партійних програм, персоніфікованість, що сприяє сприйняттю системи виборцями і залишає можливість для відкликання депутата у разі впровадження імперативного депутатського мандата.

Основний недолік мажоритарної системи полягає у невідповідності сформованого за нею складу парламенту голосам, поданим виборцями, адже виборці, які проголосували за кандидатів, що не потрапили до парламенту, фактично залишаються без своїх представників у вищому законодавчому органі. На практиці це може привести навіть до перемоги на виборах партії, за яку подано голосів менше, ніж за іншу. Історія знає такі випадки (парламентські вибори 1951 р. у Великій Британії, 1954 р. - у Новій Зеландії та інші). Отже мажоритарна система призводить до дуже серйозного викривлення реальних результатів виборів. Цей недолік особливо помітний у мажоритарній системі відносної більшості, яка не лише де-факто, але й де-юре дозволяє трактувати представницьку демократію як владу меншості. Мажоритарна система абсолютної більшості призводить до приходу до влади консенсусної більшості, тобто “кращих з гірших”, які, можливо, і не влаштовують жодну із соціальних груп на сто відсотків, проте, виглядають більш прийнятними, ніж представники, які репрезентують одну соціальну групу. Така система є демократичнішою, проте ситуацію принципово не змінює – народне представництво залишається неадекватним народному волевиявленню.

Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців. Така практика широко використовується у світі з метою недопущення до парламенту маленьких партій, що має на меті зробити його більш структурованим і дієздатним. Висота “загороджувального пункту” коливається від одного відсотка (Ізраїль) до п’яти (ФРН), і, навіть, до десяти (Туреччина).

Основним недоліком пропорційної виборчої системи у її класичному варіанті є існування так званих “жорстких” партійних списків. Партійний список формується партією без участі виборців, які позбавлені можливості впливати на розстановку у ньому кандидатів. Політична позиція виборця може не збігатися із симпатіями до членів “жорсткого” партійного списку, особливо його верхньої частини. В такому випадку голосування за улюблену партію означає допомогу у приході до влади кандидата, абсолютно неприйнятного для виборця. Однак цей недолік легко долається введенням правила “вільних” партійних списків, за яким партія позбавляється можливості впливати на розташування своїх кандидатів у списку. Виборець одержує два голоси: один подається за партійний список і визначає кількість виграних партією мандатів, а другий - за конкретного кандидата і впливає на розстановку кандидатів у списку. Зробити їх розташування більш відповідним інтересам виборців можна наданням останнім кількох преференційних голосів (виборець розташовує кандидатів за першим, другим і т.д. номерами). Таку систему використовують в Австрії, Швейцарії, Швеції та ряді інших країн.

З метою нівелювання недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують різновиди змішаної системи, за якої частина депутатів вибирається за одномандатними виборчими округами, а друга частина - за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Співвідношення цих частин зазвичай є рівним. Така система використовується в Україні, Росії та деяких інших країнах.

Словник найбільш уживаних термінів
Альтернативна партійна система – партійна система, яка притаманна демократичним політичним режимам і відзначається наявністю кількох конкуруючих партій, жодна з яких не має привілеїв під час виборної компанії. Історично відомі декілька різновидів: двопартійна система, яка складається при постійній боротьбі за владу двох політичних партій; система з домінуючою партією, за якої одна партія постійно домінує через свою впливовість і популярність; двоблокова система, за якої за владу змагаються два блоки політичних партій і об’єднань; система багатопартійної роздробленості, за якої партія може прийти до влади лише в коаліції з кількома іншими, такі коаліції рідко бувають стійкими.

Виборча система – сукупність встановлених законом правил, принципів та критеріїв визначення результатів народного голосування.

Кадрова політична партія ( від фр. cadre – особовий склад) – партія, організаційна структура якої базується на відсутності фіксованого членства та партійних списків; складається з партійного активу, що діє на професійних засадах.

Ліва політична партія – партія, основними ідеологічними засадами якої є розширення державного сектора в економіці, визнання за державою функції вирішення соціальних проблем, встановлення високого та диференційованого податку на прибуток.

Мажоритарна виборча система ( від лат. major – більший) – система виборчого права, за якої об’єктом виборів є особа, виборчі округи є одномандатними, переможцем по округу є особа, що набрала більшість голосів. Більшість голосів може трактуватися як відносна або абсолютна. За застосування мажоритарної системи відносної більшості переможцем по округу стає кандидат, що набрав більше голосів виборців ніж кожен з конкурентів. За застосування мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем по округу стає кандидат, що зібрав більше половини усіх поданих голосів виборців; у випадку відсутності такого кандидата проводиться другий тур виборів, у якому беруть участь лише два кандидати, які в першому турі посіли перше та друге місця.

Мажоритарно-пропорційна ( змішана) виборча система ( від лат. major – більший та proportionalis – співрозмірний) – система виборчого права, за якої частина депутатів представницького органу обирається за мажоритарною виборчою системою, інша частина – за пропорційною виборчою системою.

Масова політична партія – партія, організаційна структура якої базується на фіксованому членстві, наявності партійних списків та чіткій ієрархії.

Неальтернативна партійна система – партійна система, яка притаманна недемократичним режимам і характеризується відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії; усі інші партії або забороняються, або штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних махінацій. Історично відомі декілька різновидів: однопартійна система, за якої в державі існує лише одна легальна правляча партія; гегемоністська система, за якої постійне панування однієї партії забезпечується штучними перепонами усім іншим партіям; фіктивна система, за якої легальні партії відіграють роль сателітів безпартійної авторитарної верхівки.

Партійна система – сукупність та система взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.

Партія політична ( від лат. pars, partis – частина, група) – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття влади або здійснення впливу на неї.

Права політична партія – партія, основними ідеологічними засадами якої є перевага в економіці держави приватного сектора, обмеженість соціальних програм держави, зниження податку на прибуток.

Пропорційна виборча система ( від лат. proportionalis – співрозмірний) – система виборчого права, за якої основним об’єктом виборів є політична партія або блок партій, виборчі округи є багатомандатними або вся країна являє собою єдиний загальнонаціональний виборчий округ, виборці голосують за партійні списки, кожен з яких одержує кількість місць у представницькому органі співрозмірно кількості поданих за нього голосів.

Протопартії ( від гр. protos – перший та лат. pars, partis – частина, група) – форми участі громадян у політиці, передтечі сучасних політичних партій, які не мали чіткого ідеологічного забарвлення і зазвичай не ставили основною метою боротьбу за безпосередній прихід до влади. Існували у різни формах: станові партії Стародавньої Греції та Риму; елітарні клуби чи партії Франції XVIII - XIX ст.

Рух громадсько-політичний – недержавне і непартійне об’єднання, спрямоване на досягнення певних суспільних цілей шляхом мобілізації масової підтримки.

Питання для самоконтролю

  1. Що таке політична партія ?

  2. Які ви знаєте функції політичних партій ?

  3. В чому полягають відмінності між правими і лівими політичними партіями ?

  4. Чим відрізняються альтернативні і неальтернативні партійні системи ?

  5. Які ви знаєте праві та ліві українські політичні партії ?

  6. В чому полягають недоліки та переваги мажоритарної та пропорційної виборчих систем?

    Схема №11.1.





Схема №11.2.


Таблиця №11.3.
Типологія політичних партій

Ознаки

Різновиди

1. Місце в політичному спектрі

Ліві;

Праві;

Центристські.

2. Організаційна структура

Масові;

Кадрові.

3. Стиль керівництва

Демократичні;

Авторитарні.

4. Територіальна репрезентативність

Загальнонаціональні;

Регіональні.

5. Місце у політичній системі

Нелегальні;

Легальні:

правлячі;

опозиційні.

6. Ідеологічна орієнтація

Націоналістичні;

Консервативні;

Ліберальні;

Соціал-демократичні;

Комуністичні.

7. Методи діяльності

Помірковані;

Радикальні.


Таблиця №11.4.

Спектр політичних партій

1. Крайньо праві.

2. Праві.

3. Правоцентристи.

4. Центристи.

5. Лівоцентристи.

6. Ліві.

7. Крайньо ліві.

Таблиця №11.5.

Відмінності лівого та правого політичних спектрів

Ліві

Праві

1. Перевага в економіці держави державного сектора.

1. Перевага в економіці держави приватного сектора.

2. Визначення за державою функції вирішення соціальних проблем (освіта, медичне забезпечення, проблеми безробіття, пенсій, стипендій і т.д.)

2. Обмеженість соціальних програм держави.

3. Встановлення високого та диференційованого податку на прибуток

3. Низький податок на прибуток.

4. Ігнорування національних традицій, інтернаціоналізм.

4. Увага до національних проблем, сприяння відновленню та розвитку національних традицій.


Таблиця №11.6.



Таблиця №11.7.

Результати голосування за партійними списками на парламентських виборах 2002 року

Партія/ виборчий блок партій

% набраних голосів

Виборчий блок політичних партій „Блок Віктора Ющенка „Наша Україна”

23,57

Комуністична партія України

19,98

Виборчий блок політичних партій „За Єдину Україну”

11,77

Виборчий блок політичних партій „Блок Юлії Тимошенко”

7,26

Соціалістична партія України

6,87

Соціал-демократична партія України (об’єднана)

6,27


Література

  1. Політичний енциклопедичний словник – К., 1997.

  2. Політологія /За ред. Бабкіної О. - К., 1998.

  3. Політологія /За ред. Катеренчука Б., Гетьманчука М. – Львів 2000.

  4. Політологія /За ред. Колодій А. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003.

  5. Політологія /За ред. Ф.М. Рудич. – К., 2000.

  6. Політологія у таблицях схемах визначеннях: навчальний посібник для курсантів та студентів вищих військових навчальних закладів / За ред. Гетьманчука М.П. – Львів: Військовий інститут, 2003.

  7. Політичні партіїУкраїни / За ред. В. М. Якушина. – К., 1996.

  8. Яблонський В. Сучасні політичні партії України. Довідник –К., 1996.

  9. Право вибору. Політичні партії та виборчі блоки. – К., 1998

  10. Словник-довідник політологічних термінів / за ред. Гетьманчука М.П. – Львів: Військовий інститут, 2003.







поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Сутність І поняття політичних партій. Партійні системи та їх типологія....
Ставлення до такого суспільного явища як партія протягом історії змінювалось від позитивного до негатичного І навпаки, І навіть сьогодні...

Політичні партії
Мета лекції проаналізувати специфіку партій І суспільно політичних організацій та рухів як елементів політичної системи, визначити...

Реферат з політології На тему: політичні партії та суспільні організації І рухи
Політичні партії та громадські організації І рухи є складовою частиною політичної системи суспільства. На сучасному етапі в тому...

№ Передумови виникнення Першої світової війни. Війна та її наслідки
Людство у 1900- 1939 рр. ХХ ст. Демографічний портрет. Завершення формування націй. Процес урбанізації в провідних країнах світу....

План Характеристика хорових партій за вокально-хоровими, технічними...
Особливості нотації окремих хорових партій. Написання хорових партій в ключах. Різні способи викладу хорових партитур

1. Соціологія як наука
Передумови виникнення соціологічної думки в Україні

План и семінарських занять з курсу «Новітня історія України. 1914...
Початок війни, її характер. Ставлення українського населення І політичних партій до воєнного конфлікту

Національна ідея в діяльності українських партій І утворення молодіжних партій 19-20 ст
Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок...

Тема уроку. Бертольт Брехт. Життєвий та творчий шлях драматурга....

Реферат на тему “ Михайло Грушевський
На початку ХХ століття в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають нові політичні партії, народжуються нові прогресивні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

l.lekciya.com.ua
Головна сторінка